— Як кажуть у таких випадках наші поліцейські: "Все, що ви скажете з цієї хвилини, може бути використане проти вас", — прокоментувала появу своєї грізної, але не таємної, зброї.
Професор невдоволено покректав і знічено поглянув на солдата, вибачаючись за той диктофон, якого вже встиг підсунути йому в номері.
— Дві години назад я говорила з одним нью-йоркським видавцем. Цей упертюх взагалі ні з ким ні про що не веде жодних переговорів, доки не побачить на столі рукопису. Втім, що ви хочете, видавнича школа часів перших підкорювачів прерій. — Відтараторила так, ніби переконана була, що, з моменту її появи, всі повинні дослухатися тільки до її спогадів і її думки.
— Мабуть, його можна зрозуміти, — невпевнено пробурмотів професор, знову по-змовницьки поглянувши на Авгуру. Похитавши головою, він попередив: тільки не надумай собі згадувати про нашу розмову щодо книжки!
— Як казав один мій знайомий поет: "Рукопис — товар підступний", — і собі докинув Авгура, підбадьорюючи Євгенію.
— ...Як на те, видавець абсолютно не визнає телефонних перемовин, — зневажила їх обох ця красуня. — Він, бачите, мусить "лицезріти" обличчя співбесідника! Хоча, здавалося б, навіщо цьому мастодонтові наші "фейси", якщо його самого жоден "музей потвор" за експоната не визнає. через його надмірну потворність? Я знайома принаймні з десятьма американськими видавцями, тож наперед знаю, хто і як із них відреагує на пропозицію, подібну моїй. Викради мене НЛО, шестеро з них одразу ж взялися б за нашу історію. До них і слід було звертатися, навіть якщо вони й не настільки "круті". Я ж, наївна душа, подалася у видавничі джунглі, у незвідь. Мені, як будь— якій жінці, забаглося найкрутішого.
— То й хто ж цей видавець, Євгеніє, ви вже даруйте за цікавість? — нетерпляче перебив її професор.
— Ви потурбувалися про другу страву? — миттєво відреагувала жінка.
— Ясна річ.
— То й де вона, чому офіціантка зволікає?
— Не турбуйтеся, з миті на мить.
— І попередили, що кави я не вживаю? Правильно зробили. Хто тут стежить за бокалами? Пане Авгуро, хоча б цей обов'язок ви могли б перебрати на себе?
— Та я, що? Я — будь ласка, — зніяковіло стенув плечима Владьо, беручись за пляшку.
— .Так ось, панове, цей мастодонт від видавництва одразу ж погодився. Я ще й суті не встигла викласти, як він уже вигукує: "То що, йдеться про сталкера чорнобильської зони?! Робінзона радіаційного забуття, чи щось у цьому дусі? Я це беру. З усіма пікантними подробицями. Максимум двісті сторінок, і рукопис через три місяці. Спробуйте-но запізнитися з ним". Як вам такі умови?
— Не дуже шляхетні, — визнав професор. — Маю на увазі терміни.
— Тепер я вже й не знаю, радіти цьому закабаленню, чи не варто?
Якби вона не лукавила, то зізналася б, що доля цього "солдата Зони" цікавить ще й Романа Ігуду, її нового, цього разу вже київського, бойфренда. Над сценарієм про цього дизертира Ігуда почав працювати ще відтоді, як уперше прочитав у газеті про його появу в Зоні. Тому дуже втішився розповіді про нього як пацієнта клініки та просив зібрати всю інформацію, яку тільки можна. І Роман отримає її, тому що під час поїздки до США Євгенія мала намір провести переговори про зйомки фільму за його сценарієм котроюсь із дочірних студій "Голлівуду". Втім, сам сценарист про ці її наміри поки що не здогадувався.
— Упевнений, що йшлося і про фінансові справи, — повернув її професор до розмови з приводу майбутнього "бестселлера".
— Про них мова піде, коли видавець обома руками вхопиться за мій рукопис. Але що я встигла йому пообіцяти — то це те, що героя ми йому привеземо живого. Е-е, пане Авгуро, "солдате Зони", а чому ви вдаєте, що все це вас абсолютно не стосується?
Солдат нерозуміюче подивився на журналістку, аж тепер усвідомивши, що на певний час вибув із застільної реальності.
— Пробачте, Євгеніє, я не встиг попередити його про ваші, точніше, про наші з вами плани, — пояснив професор.
— О, так, існують ще й "наші з вами" плани. То й що, ви ще навіть не намагалися підготувати пацієнта?! Задля чого ж ви згайнували стільки часу? Але, знаєте, може, це й на краще. У мене є змога почати все спочатку. Ви не проти, пане Авгуро? Нічого-нічого, звикайте потроху — і до цього звертання, і до ресторанів, до тієї уваги, котра приділятиметься вашій персоні. Тим паче, що увага ця буде нетривалою, — запитливо подивилася на професора. — На жаль. Менш тривалою, ніж нам цього хотілося б, чи не так, пане професоре?
— Цієї теми краще не торкатися. Принаймні поки що.
— Якщо вже мені доводиться починати розмову з самого початку, то краще було б, коли б ми з містером Авгурою залишилися удвох. Ви не проти, пане професоре?
Залевський на мить завмер з серветкою в руці, але одразу ж опанував себе.
— Я передбачав таку можливість. Ясна річ, це розмова для двох. Герой і автор... І тільки так. Творчий процес, ділові взаємини.
Авгура відчув, що цією скоромовкою Залевський передусім вибачається перед ним. Зрозуміло, що своєю нетактовністю Гретцкі поставила професора в незручне становище. Та що там, він і сам почувався так, мовби йому кинули в обличчя рукавичку.
— Обід для вас я замовила у номер. Він, як і це наше застілля, вже оплачений.
— Навіщо ж ви так? — втрутився "солдат Зони", коли професор, ніяк не проявляючи свого невдоволення, підвівся з-за столу. — Нехай би вже пан Залевський пообідав, а ми б уже потім...
— Це не обід, мій сержанте. — перегнувшись через стіл, поплескала Авгуру по щоці Євгенія. — Це ділова зустріч. Обідає ж професор завжди наодинці.
— Принципово, — підтвердив її слова Залевський, мило всміхаючись. І тільки тепер солдат збагнув, що в його присутності ці двоє американосів розігрують такий собі "спектакль в англійському стилі". — Не перевтомлюйте мого пацієнта, Євгеніє.
— Що ви, як можна?! Я завжди і всіх надихаю.
— Але зважте, що до четвертої ви повинні доправити його до клініки. Нехай навіть і до безмежжя "натхненного".
11
...А закінчився весь цей ментівський кошмар несподіваною появою в кабінеті слідчого... підполковника Глотова!
Взрівши його перед собою, Ігуда враз відчув, що світ божеволіє разом із ним, тому що зараз він міг побачити тут кого завгодно: хоч лик Сатани, а хоч тінь Командора, але тільки не Глотова, та ще й в однострої офіцера Служби безпеки.
— Чи не занадто пристрасно допитуєте свого підопічного, пані Стратник? — засумнівався підполковник, начебто й не звернувши уваги на самого допитуваного. Побачивши есбеушника, чергові міліціонери одразу ж зникли з кабінету.
— Разве ета дапрос? — проігнорувала старший лейтенант Стратник той факт, що Глотов звернувся до неї українською, і то бездоганною. — Хатєла б я знать, как би он держался, єслі би я дапрашівала єво, как дапрашиваю другіх нашіх клієнтов. — Встромивши поміж наваксені губенята цигарку, вона почекала, поки Глотов піднесе їй запальничку і, глибоко, по-чоловічому, затягнувшись, з презирством зиркнула на Ігуду.
— А я хотів би знати, скільки б ви... — в свою чергу, поглянув на неї Роман, як на дешеву повію, — протрималися, допитуючи мене, як допитуєте тих своїх так званих "клієнтів". Чомусь мені здається, що це був би ваш останній в'язень, й останній допит. — І вже подумки, шануючи карний кодекс, додав: "Стерво смердюче". Проте старший лейтенант усе ж таки вичитала ці слова за порухами губ допитуваного.
— Це погроза?! — пересмикнула губцями донька одного з найвідо— міших колись політв'язнів України, якого Роман упродовж стількох років мав за свого друга, — і шарпонула на себе шухлядку столу.
Ігуда зрозумів, що там пістолет, і наказав собі: "Тільки-но вихопить зброю, відбиваєш руку зі зброєю і... трьома стуленими пальцями — в горлянку, каратистським "ударом списа".
— А висловлений намір застосувати щодо мене такі ж тортури, які ви застосовуєте при допитах інших ваших "клієнтів" — це не погроза?! Не психологічний тиск на свідка, із залякуванням фізичною розправою?! Та ще й у присутності офіцера Служби безпеки?!
— Спокійно, спокійно! — по-наполеонівськи схрестив руки на грудях підполковник Глотов. — Я сказав: "спокійно", старший лейтенанте! — різко перехопив він Стратник за плече саме тоді, як вона й справді вчепилася знервованими пальчиками в руків'я пістолета. І далі він мовив те, що примусило здригнутися не лише Катерину Стратник, але й Ігуду: — Свого часу я теж знав одну комуністку, вихованку Лаврентія Берії, яка похвалялася перед нами, молодими офіцерами КДБ, що, допитуючи своїх політичних в'язнів, прищемлювала їм до стільця їхні чоловічі достоїнства, бо це був її улюблений, перевірений і безвідмовний прийом.
— Во, стерво беріївське! — похитав головою Ігуда.