Начитаний, богомільний, любить Україну. А от, коли одного разу мова зайшла про УПА, я розповів про одного мерзотника, навіть доброго господаря, який доносив енкаведистам, був їхнм агентом, нашкодив немало. Скарали його у його ж хаті. То батько Євгена каже: "Ой, жахливо. То ж таки людина. Я у себе на дачі навіть жуків колорадських не трую. Все таки Боже створіння." Що б він тепер сказав? Те, що то створіння, то так. Але явно не Боже. А в бою у тебе вибір один. Або ти ту істоту прикінчиш, або вона тебе".
Подвійним болем віддалася в душі Романа Михайловича розповідь за людське горе і за облуду, якій вірив і він, доки не прозрів... Лист Миколи Кузьмича він роздрукував на принтері. Дасть своїм землякам, хай знають з ким іде війна, від якої нечисті захищає їх наша армія.
ВІЙНА ДАЛЕКО, АЛЕ ВОНА ТУТ.
Утинки минулого і сьогодення з "Амбарної книги"
Роман Михайлович довго рився на полицях у сінешньому закутку, де лежали давно прочитані і використані газети, журнали, довідники, що стосувались колишньої професії. Давно збирався почистити завали, та все відкладав. Нарешті з надр витягнув те, що шукав. Витер пилюку. "Амбарна книга". Солідний фоліант. Є ще одна. Усміхнувся, бо згадав минуле, коли завідував насіннєвим сховищем у панському складі. Заніс до хати, полистав. Двісті сторінок. Чисті, лиш кожна розграфлена на дві частини: "надійшло" і "видано". Годиться. Коли Лілія уляглась спати, сів у більшій кімнаті до столу, зробив перший запис.
2022 рік
ЗАКОВТНУВ ЖИВЦЯ
Заковтнув я Книшевого живця — краєзнавчу наркотичну наживку, загачкував він своєю порадою. Еге ж, такі записи справді будуть для мого наступника знахідкою. Самому довелось клопітно і довго збирати факти, відтворювати історію села, людей. Тепер же село разом з Україною переживає такі історичні події, що мені, доки житиму, не буде спокою, коли їх загубить час. Не думав що цим стану вдруге займатись. Довелось. От, як вести той щоденник? Ну, та як доведеться, бо тут ти сам редактор. Щось занотую в Амбарну книгу, щось закину на флешку. Але, кому передати? Треба, щоб був з Макарового, фанат краєзнавства. Шукатиму. Може, підростає? Не знайду — передам дітям чи онукам, або й Любі в архів. Отже, поїхали...
АНДРОФАГИ
Три місяці гримить війна. О дев'ятій щоранку включаю новини. На початку — свята хвилина мовчання: вшановується пам'ять тисяч вбитих. Військових, цивільних, немовлят. Метроном рахує секунди. А мені здається, що він лічить останні миті чийогось життя. Подумки бажаю всім царства небесного, коли воно є, вічну земну пам'ять, шану і славу. Очами читаю біжучі рядки новин за минулий день. Не витримую, бо наші уклали вчора 550 москалів. Такого не було. Кричу: "Молодці!" і аплодую. Бо чим більше вб'єм, тим ближче перемога. Лілія не зрозуміла. "То ти ж аплодуєш людській смерті!", — каже. "А вони не люди, — кажу. — То андрофаги" Вона не чула такого слова. Я й сам лише недавно прочитав.
Виявляється, серед племен колишньої московії, на землях, які нинішня ерефія вважає своєю колискою, було особливо жорстоке, — кровожерці, канібали. Андрофаг міг вчора з тобою сидіти за одним столом, говорити, а сьогодні зжерти. Навіть свого родича, навіть члена сім'ї. Поступово вони підкорили інші племена. То ж більше половини нинішніх росіян автор статті називає далекими їхніми нащадками, згадує про Батурин. "Страшна різня", "Руїна України", "Жінки і діти на вістрі шабель", "Все Україна купається в крові. Меньшиков показує жахи московського варварства", "Страшний цар, жадібний до крові", "Всі мешканці Батурина вирізані, як наказують нелюдські звичаї московітів"... Це заголовки тодішніх французьких газет. Кривава епоха щодо України була до Батурина і після нього. З тої ж програми і нинішня війна.
"ПА-БРАЦКІ"
Геть в тему був Явтух Дичко з його розповіддю. Дав йому лист Книша. "Прочитай, — кажу, — що робить наш "старший брат". Явтух прочитав, загнув матюка. "Я, — каже, — те давно знав. Батько розповідав у сім'ї, але нам сказав мовчати, бо тоді за образу армії "брата" могли пришити статтю. Батька Явтуха у сорок третьому вивезли разом з іншими невільниками до Німеччини. Працював у бауера, в сільському господарстві. Коли совєцька армія була біля селища, остарбайтери принарядились у найкраще: визволителі йдуть! Дичко взув нові чоботи, костюм, куплені на зароблене. Але ті вважали невільників зрадниками. Дівчина-полтавчанка радісно кинулась назустріч: "Рідні мої!.." А москаль: "Падстілка фашістская!" і з автомата д-р-р-р! Тепер до Дичка: "Фріц?" "Я з України", — каже той. "А, хахол, брат. Махньом па-брацкі", — і показує на чоботи. Дичко питає: "Як це махньом? То ж мої". Москаль йому у вухо. Дичко впав. Визволитель стягнув з його ніг обутку, взув, свої діряві кирзаки простягає: "Возьмі. Ето і єсть дєліцца па-брацкі". Солдати в першу чергу осушили спиртні запаси бауера, розтрощили пасіку, закушували медом з вощиною, боялись, що інша їжа отруєна, німці деякі так робили. Дочку господаря на його очах зґвалтували утрьох, по черзі. Від баченого той Богу душу віддав. Тепер те саме роблять у нас їхні внуки і правнуки.
СУМНА АЛЕЯ
Боже! З такої події починаю. Жах! А що вдієш?.. Село в скорботі. Стоячи на колінах, провело останньою земною дорогою першу жертву війни з Макарового. Ішла вся школа. Юра Кошіль був її завгоспом. Недовго, трохи більше року. Завзято почав те, що його попередники все відтягували: котельня, система опалення, теплий туалет. Не встиг, війна. Не хотілось покидати розпочате, але каже: "Іду, бо не хочу, щоб оцим хлопчикам довелось воювати." Пішов добровольцем. Був кулеметником. Недовго. Під Харковом поліг. У невимовному горі мати, яка сама його ростила, виховала, він у неї один, її надія. Тяжко було на неї дивитися. Сільська рада на цвинтарі відвела спеціальну ділянку — Алея Слави. Бо, видно, тут спочине не один Юра. Ой, а скільки вже матерів, дружин, дітей отак зустріли своїх найдорожчих! Обласна газета від тижня до тижня називає імена полеглих з Волині: 12-23 захисників. Чи не щодень відспівують їх у Свято-Троїцькому соборі в Луцьку. А з усієї України скільки гине? Не оприлюднюють — не варто сіяти сум. Чи варто? Хай люди знають ціну кожного дня, кожної п'яді землі, яка полита кров'ю...
ЗЛЯКАЛАСЯ... ТИШІ
Пустуючі хати заселяють переселенці з Півдня, Сходу. Зайняли вже оселі Онопрія Микитюка, Леона Балюка, Купріяна Філюка, Теклі Супрун, Семена Ліщука. А запас є. Село меншає, усихає. Вмирає, певно, удвоє більше, аніж роїться. Не дбала за село і влада незалежної України, хоч воно — хребет нації. Може, новосели приростуть, як в сорок шостому-сьомому роках. Українці, але багато загубили з того, що мали предки. Хоч і ми немало. Олена Гримайло, але називає себе Альоною. Приїхала з двома синами-підлітками. Неділя, люди до церкви йдуть, а вони біля хати прибирають, бо ж подвір'я, город в бур'янах. Сусідка, Текля Білоус, каже, що в такий день працювати гріх. Пообіцяла, що назавтра з жінками допоможе. Так і було. Та ще й поназносили всього з своїх городів, комори. Молока, сала, хліба, сиру, домашнього вина. Домна Ярощук розщедрилась на дві курки-несучки для вдалого осідку в селі. Як прибрали задвірок, частину городу, пообідали. Олену все те розчулило. Розповіла про себе, про пережите. Каже, що як приїхала сюди — злякалася.. .тиші. Бо ж там день і ніч гримить, горить. І розповідає.
"Думаю, ви чули про страшну трагедію з драмтеатром Маріуполя. Там, у великому підвалі було бомбосховище. Тисяча двісті людей знаходилось. А кацапи з літака прицільно дві величезних бомби туди. Страшно казати, не те, що пережити, чи бачити. Братська могила. Мабуть третини тих, хто там ховався, не стало, ще більше поранених. Хіба то військовий об'єкт? Проти мирних воюють. Наша сім'я теж була там, але їй пощастило. Гарне місто стало руїною. Обстрілюють, бомбують все, аби зламати опір бандерівців, як їх там називають. Вони з "Азова", тримають "Азовсталь", та й самі ніби з сталі. А Бандерою, його краєм, лякали нас у Донецьку, і в Маріуполі, куди ми переїхали звідти задовго до війни. Ніколи не думала, не гадала, що край той прихистить мене. Ой, ви не уявляєте як то жити, коли війна. Вирвались з того пекла. Батьки вже старенькі — ні в яку. Кажуть: "Нам все одно. А ти рятуй дітей". Не думала, що тут такі добрі люди живуть... Щоб вас, мої дорогі, цей жах обминув. Навряд, чи уціліла моя квартира, мої батьки. Не буде куди вертатись, значить, у вас зачеплюсь."
НЕЗВИЧНИЙ ВИБІР
Пішли ще наших п'ять хлопців воювати. Все меншає здорових молодих мужиків. Пожирає ненаситна війна. І ще неочікувана, незвичайна новина. Збирається на фронт волонтером син отця Бориса. Закінчив у Луцьку духовну семінарію. Ще не висвятили на священика, бо не одружений. То ж і парафії не дали. Невідомо як те його батьки сприйняли. А село якось тривожно. І неоднозначно. Ну, волонтерам, роботи незліченно. Путін скаженіє, бо ЗСУ на очах у всього світу руйнує легенду про "нєпобєдімую і лєгєндарную армію", звільняє від нечисті рідну землю. А московія прагне перетворити міста і села на місячний пейзаж. Обстрілюють житлові квартали, лікарні, пологові будинки, школи, музеї, заклади культури, вокзали, ринки, продовольчі, гуманітарні склади. Повторно обстрілюють місця, куди приїхали рятувальники, медики. Підлота, якої не бачив світ. Волонтерська робота небезпечна.
"КОНКУРС" ДО СВЯТА
Скупо, негусто, але Микола Кузьмич не забуває. Спочатку про добре, потім про гірке. Те, що бачив там, де побували двоногі істоти.
На цей раз надіслав утинок з щоденника, який знайшли у двохсотого, молодого москалика Нікіти Коврижкіна з Костромської області. Хотів, видно, потім оприлюднити дома про своє геройство, коли повернеться. Завадила чиясь куля. Гидь читати. Лише штрих до портрета напасника... "Когда захватілі ето село, нашему взводу передих далі. А на носу 8-е марта. Пацанам развлечься нада. Гріша Мудакін, он с Волгі, потому Вобла, предложіл: "Конкурс красавіц устроім, вознаградім лучшіх". "Так подаркі нужни", — бросіл Костя Ребров. "Тупой ти, Ребро, — ответіл Вобла. — Ми етому селу уже адін падарок сделалі, от нациков асвабаділі. А лічним каждий із нас может баб осчастлівіть.