А не біля моря зросла...
— У нас річок і річечок багато, ставків та озер. Там і плескалася з дитинства.
— У тебе стиль спортивний.
— А-а, то відголосок тренувань у студентські роки. Та на тренуваннях я й зупинилась.
— А чому так?
— Хто знає. Певно, не судилося стати великим спортсменом.
— А ким судилося?
Слава розсміялася, випльовуючи воду:
— А ти думаєш, я читаю долі?
— Ти ж захоплюєшся астрологією, хіба там не йдеться про долю?
— Бачу ти інформований... Я на своїй дорозі, будь певний.
— І яка вона, та дорога?
— А-а-а! У тебе повно цікавості, як у дитини. Про свою долю достатньо знати лише мені.
— Думаєш, я дитя?
— За віком — то вже ні, але ж цікавий...
— Всі ми цікаві. Особливо коли відкриваємо для себе щось нове.
— І що нового ти відкриваєш наразі?
— Тебе.
— Тоді доведеться тебе виправдати, — мружачи очі, відповіла Слава, — я справді — велике цабе!
— Мені подобається твій гумор.
— А хто тобі сказав, що я жартую? — пхикнула Слава.
— Я бачу тебе наскрізь, — упевнено сказав Аріс.
— Навіть так? Я астролог, а ти — медіум. Гарне товариство. Це у тебе від матері дар яснобачення?
— Можливо, — осяяв білозубою посмішкою Аріс, — і від прапра— бабусі Кармен.
— Тоді я буду з тобою обережна, — підморгнула йому Слава і додала:
— До речі, я потурбував тебе не просто так. Твої друзі зголодніли й чекають тебе на трапезу.
— Не тебе, а нас. А чи ти не голодний?
— Останній раз їв на пляжі в дитинстві.
— Що ж, то повернешся трохи в дитинство, бо в нас нема таких обмежень.
Слава знову лягла на спину і загребла ногами, збиваючи морську хвилю в білосніжну піну. Аріс прямував за нею.
— Моє військо — голодне, — оголосила Дарина, коли Слава з Арі— сом повернулися на пляж, — тож легенько перекусимо. Думаю, ви не проти?
— Ми тільки "за"! — підняла руку Слава. — А як щодо холодного пивка, кока-коли чи ще чогось?
— Не відмовимось, — підтримав Володя.
Слава озирнулася навкруги, шукаючи очима котрогось із багатьох продавців, що снували пляжем, продаючи холодні напої на всі смаки. Один такий вигулькнув на обрії.
Дарина з Тетяною почали розв'язувати пакети з харчами, розстеливши попередньо невеличку біленьку скатертину. На неї почала почергово викладатися всяка всячина. Перше й класичне, — гірка варених яєць, за ними — порізана ковбаска з понтійського магазину, сирок для тостів, обсмажені грінки хліба, обсмажена в яйці цвітна капуста, свіжі помідори й огірки, навіть українське сало. Воно не зникало з раціону і за кордоном. Водилася й шинка, але то від пон— тійців, і за якістю далека від домашньої. Фруктовий стіл був представлений яблуками і двома сортами винограду.
— Ну як? — глянула на Аріса Слава, киваючи головою в бік накритої "поляни", — враження справляє?
— Ще би! Ми звикли щонайбільше сендвічем обійтися або таверною, вже після моря.
— Таверна — це буденно. Сендвіч по-американськи — примітивно, а оце, — вказала на харчі, що звабливо пахли на скатертині, — по— українськи ситно і романтично! В Україні до цього може додатися ще й уха, зварена в казанку на вогнищі, розпаленому на березі якоїсь річечки чи озера, та шашлики.
г і течуть при всіх цих закусках, — додала Дарина, — ріки гох оряд зі справжніми ріками.
— А далі починають співати! — підхопив Володимир. — І нерідко
— кулаками махати.
— Одним словом, весело, — сміючись, завершила Слава. — Дозвілля наше — неповторне!
Неподалік з'явився темношкірий продавець напоїв. Слава кивнула йому рукою.
— Хто й що буде? — спитала, шукаючи гаманця в сумці.
— Дозволь мені розплатитися, — звернувся до неї Аріс.
— Забудь, — впевнено відповіла Слава, не залишаючи своїм тоном такої можливості, — твій транспорт, коли на те пішло, а наша гостина.
Сиділи на пляжі довго, не відважуючись залишити першими Сонце, аж доки воно нарешті саме не покинуло їх, повільно занурюючись у темно-сині води.
Неймовірний шлюб Вогню і Води. Вічне вогненно-вологе танго. Дві стихії, далекі й несумісні. Видовище їхнього єднання приковує погляд. Танець заворожує, захоплює, чарує. І ось — останній акорд, останнє па, останній помах-подих променем. Все завершується, щоб розпочатися знову. Вони ніколи не набриднуть одне одному. Вони ніколи не зрадять. Не загубляться. Бо таке кармічне призначення танцю. Танцю, самого Життя.
Літо, літо, літечко. І що особливого?.. Спека, задуха, сморід над Афінами. Небо сизо-сіре, ніби багнюкою вимащене, а чи порохом укрите. Гази, гази, гази. Деколи й Сонця не видно за такою густою поволокою. А вітер повіє, — і той, ніби з пекла. Єдиний порятунок
— якесь закрите приміщення з кондиціонером або пляж. Та бувають дні, коли у воді треба сидіти безвилазно, бо й під парасолькою за п ять-десять хвилин почнеш задихатися спекою. Вона тисне, мов пресом, з усіх боків, на тіло, на легені, на голову. Все, що допомагає
— це постійне заливання шлунка водою. Пити, постійно пити! Недаремно ж від вогню водою рятуються.
Слава ніяк не могла звикнути до такого літа в столиці. В Гісь— йо все було інакше, спека не така жахлива, бо й повітря чистіше.
Потім літо минало як не на Кавурі з хлюпаннями в басейні чи морі, то на островах, обвіяних усіма вітрами. І найкраще — на вітрильнику, що розтинав море, ловив вітри, легко заколисував у бухтах. Таке літо — справжня насолода.
Дивна річ, але щойно людина пізнає щось ліпше, то до гіршого потім важче звикає. Або й не звикає ніколи...
А чи то людина й для доброго створена, — в добрі жити й добро творити?
Але що то таке — добре життя?.. Мірило в кожного своє. У когось добре життя тоді, коли все дається легко й швидко, або коли є можливість жити за рахунок інших. Використовувати тих "інших", їхні можливості та ресурси, перетворюючись помалу на трутня, здатного лише споживати, а не давати чи, тим більше, творити. У когось іншого добре життя — це сумлінна праця, коли віддаєш усе найкраще дітям своїм, не залишаючи нічого для себе. Ще у когось добре життя — коли можеш зробити багато, винятково для себе. Інші ж не мають навіть власного бачення того, в чому те добре життя. Так і живуть, нидіючи, в добрі не живучи й добро не творячи. Хоча, добро твориться з тієї миті, коли в людському серці ще жевріє його вогонь, тож у найменшому своєму прояві здатне те серце зігріти, дати силу, дати собі і комусь радість та опору. Прояв того добра може бути в одному слові, а іноді — в одному лише погляді.
Слава, як і інші люди, до доброго звикла швидко. Визначилась із тим у матеріальному його прояві. З матерією ж бо якось усе ясно, то з душею спробуй розберися. Виросла в суспільстві, що не було блискучим, пахучим та натертим штучними ароматами, зате пахло м'ятою та любистком, а ще — свіжим молоком. У світі тому не було нервів і тривог, не було й важкої боротьби за виживання. Те суспільство змогло дати їй освіту і мирне дитинство. Інша річ, що коли прийшов час довідатися про ціну того миру і про дорогу того суспільства до часів її дитинства, дорогу, що була вкрита червоним, але не з пелюсток трояндового цвіту. Хоча, якщо подумати, то багато троянд було зрізано й під ноги кинуто на тій дорозі. Отож, коли прийшов час довідатись, тоді й довелося зрозуміти відчуття, яке англійці називають шоком. Не спантеличення, здивування чи розчарування поодинці, а все разом. Її відчуття можна було описати лише цим іноземним, коротким, як постріл, словом — шок. Та все минає, і шок минув, залишаючи тупий біль розчарування, а життя продовжувалось... І ось, уже звикнувши до цього нового життя, в чомусь доброго, а в чомусь — ні, Слава не почувалась комфортно, коли наприклад, поверталася в Україну і не знаходила там відповідного середовища та умов. Різниця була разюча і напочатку доводила до відчаю, а якщо й не так драматично, то просто дратувала. Але це, звісно, в побуті, бо в лугах українських з вербами понад річкою рай був беззаперечним і, дай Боже, вічним. Тут вона визначилась. Тож прийшов час визначитись і в побуті. Для цього було вирішено добудувати й дещо розширити материнський будинок.
З цим було просто. Непросто було з суспільством, бо там, здається, все завмерло. Зрештою, всі, як і вона, перекинулись на особисті рівні і творили якісь свої, особисті світи. До решти — збайдужіли.
Хоча спостерігала, що й у новому її світі легше дбали про особисте, аніж про спільне. Це породжувало багато різних проблем...
Все глибше розуміла плюси й мінуси суспільства, того й цього, минулого й теперішнього. Тепер знала, чому ніколи раніше не могла дати відповідь на запитання, коли і де краще жилося. Бо підсвідомо розуміла тоді, що ні одна система, ні інша не є абсолютно справедливою для людини. Не є, бо не може бути. Причина?
Причина не одна, їх багато. Після розмов з Фотіні, після подорожей в історію, після астрологічних пошуків та особистих спостережень напрошувався один висновок, — на цій планеті завжди буде так. Завжди буде тонка межа поміж добром і злом, любов'ю й ненавистю. Всюди, в кожній людській спільноті, окрема то країна, народ, нація чи цілий материк. Завжди будуть присутні нерівність, підлість, зрада, брехня, лицемірство, нажива, наруга, насилля. Різниця буде лише в масштабах. Без цього живуть не в цьому вимірі, не на цій планеті, не під цим небом. Бо найголовніша причина всіх нещасть захована в самій людині.
Райський куточок, прекрасна колиска життя, що гойдається загублена на краю однієї з Галактик безмежного Всесвіту, призначена приймати в свої обійми ті душі, які ще не вивчили себе, ще не пізнали у всіх можливих проявавх добро і зло. Тому й не зробили остаточного вибору.
Ці душі — незрілі.
Бо що може бути безглуздішим за постійні війни, що не припиняються віками, незважаючи на певний інтелектуальний і технологічний ріст. Нема іншого, важливішого росту.
Що може бути ганебнішим за насилля людини над людиною чи над твариною. Сильнішого над слабшим.
Що може бути дикішим за винищення довкола себе середовища, в якому живеться, бо це схоже на перекриття самому собі кисню, а отже — на самовбивство.
Що може бути тупішим за відверту брехню, лицемірство й підлість людську, коли вся ницість вчинків лягає ганьбою й тягарем на плечі того, хто її плодить, і змушений буде волочити від втілення до втілення, поки не схаменеться.
Що може бути смішнішим і наївнішим за споживацькі ненаситні апетити, що, зрештою, не мають ніякої цінності, бо одного чудового дня чи ночі забираєшся з цього світу, залишаючи все, так і не втямивши, навіщо приходив сюди.
Нещасне це людство земне, та не менше, аніж дитина, що опановує велосипед.
Попри всю людську незрілість і недосконалість єдине, чого потребує людина — це свободи для саморозвитку.