А тоді вже й вирубаєш; я ж понімаю: он як воно все заросло, не годиться.
Я розвертаюся і мовчки рушаю із саду. Йду, накульгуючи, похиливши голову та насупивши брови – "Що люди скажуть?" аргумент убивчий, скільки ми в діда з бабою із Жоріком жили, стільки й чули його і довго ще по тому цей наріжний камінь української традиції згадувався мною під час навчання на історичному, й не раз навіть доречно вжита згадка про нього на екзамені чи під час заліку рятувала мене, забезпечувала вищу, ніж могла бути, оцінку. Я в групі значився одним із небагатьох експертів по народних традиціях, особливо, коли йшлося про звичаєве право, поширене в часи Русі.
"Вам потрібно забути полон, – тихо та ввічливо казав мені психолог в реабілітаційному центрі, – намагайтеся не згадувати про нього. І тим більше не розповідайте про те іншим: для Вашої ж користі." Я й намагаюся, тільки чомусь постійно ті спогади вилазять із мене назовні.
20.04.25 р.
Великдень.
Не дуже спалося мені цієї ночі – почала боліти спина: нила й нила, ніби в попереку хтось тоненьким свердлом крутив. Кватирка була прочинена настіж – аби кисню вистачало – і весь час із самого вечора й до світанку то сусідські собаки валували, то коти заводили бойових своїх пісень і потім дико харчали, б'ючися за право продовжити рід, то півні дерли горло ледь не з опівночі. І як тільки за ними час колись визначали? Вони ж співають, коли кому схочеться; як ото баба Ліда колись казала: "Хто в луг, а хто в плуг".
Коли б хтось мені сказав три роки назад, що просинатимусь від собачого гавкоту чи півнячого кукурікання, висміяв би: нас тоді часом чергою з ДШК над вухом не можна було розбудити. Тепер же, не до ладу ще й прокинувшись, лежу собі, прислухаюся до ниття в спині та в проміжках між короткими нападами вранішньої дрімоти згадую, як напередодні, суботнім вечором, ходив із Гармашихою святити паски.
Зайшла вона до мене по обіді, вся така смиренна, і паска на тарілці.
– Я оце паски пекла, Глібе, дик і тобі одну принесла. Пуйдемо з тобою на п'яту вечора до української церкви – там панотець із ПЦУ приїде паски святити.
"Гм, – подумав я, – дивна тут мода якась: всі чомусь за мене вирішують, що я маю робити – рубати, чи не рубати, тепер ось мушу паски йти святити. Чого б я туди йшов, як ніколи не ходив?! І послати не пошлеш, видно ж, що людина від щирого серця хоче як краще, і йти не хочеться."
Пам'ятаю, гуляв колись поміж людей такий дотеп, на анекдот схожий:
Питає один чоловік свого старого знайомого: "Ти до церкви ходиш?" А той у відповідь: "Та що там робити? Коли не зайдеш – все паски святять."
Як-не-як, я історик за освітою, а історикам апріорі притаманний скептицизм щодо релігії. Щось не вбачаються мені серед православних українців глибокі почуття віруючих людей – як те можна стріти серед наших греко-католиків або протестантів-баптистів. Ми з моєю дружиною Алісою релігію і пов'язані з нею побутові звичаї сприймали, як, можливо, хай у чомусь і красиву, проте далеку від нас і дуже архаїчну традицію, до якої не маємо жодного стосунку. І, на моє переконання, ця позиція була чесною, принаймні, чеснішою, ніж позиція пересічного православного українця.
Але я таки не відмовився, запрошення Уляни Петрівни прийняв, – просто з цікавості. Вирішив, що працювати пильні сусіди мені все одно не дадуть, тинятися без діла двором ідея не варта уваги, а тут видовище, тож піду ліпше подивлюся в чому ж сенс цієї сакральної обрядодії?
...Колись у Городі було вісім церков, повідала мені дорогою Уляна Петрівна. Нескладно підрахувати, що по одній на кожну тисячу тодішнього населення: нічогенька пропорція, еге ж? Більшовики п'ять храмів ще до колективізації зрівняли із землею і що в цьому факті мене особисто дивує, так це відсутність тоді хоча би найменшого опору чи видимого прояву невдоволення прихожан, які, й до ворожки не ходи, щиросердо вважали тоді себе, аби хто спитав, "глибоко віруючими людьми". З трьох церков, що лишилися, найліпшим храмом користується промосковська церква, в якій доглядає свою ще чисельну паству отой, згаданий Хасточкою, отець Владімір. Ще один вцілілий храм чомусь стоїть порожнім. А віряни ПЦУ, як бідні родичі власної держави, мусять товктися коло майже руїн третьої церкви. Ну, добре хоч те, що багато люду принципово відмовляється ходити до чужого храму та воліє ліпше отак, у пику московським попам, святити паски, ніж слухати у храмі чужого "батюшку".
Дорогою до церкви я мушу вести з Уляною Петрівною світську бесіду ні про що. Здебільшого мовить вона, моя ж задача – проявляти помірковану зацікавленість у предметі нашої житейської розмови, слідкуючи за тим, аби не ляпнути чогось такого, що з головою викриє моє безвір'я або, ще гірше, повне незнання обговорюваної теми. Відтак, я намагаюся обмежувати свою участь короткими стриманими вигуками, роблячи потрібні наголоси тими чи іншими інтонаціями схвалення, здивування, часом – за потреби – навіть обурення. Інколи для підсилення ефекту свого зацікавлення мушу навіть кидати на співбесідницю погляди з відповідною ситуації мімікою.
Нарешті ми приходимо на місце; круг мальовничих руїн старезної будівлі церкви шикуються живим колом сотні зо дві вірян. Такі, як ми з сусідкою, новоприбулі, через брак місця мусять навколо першого ладнати друге коло, утворюючи таким чином щось на зразок довгого кривого коридору. Супутниця моя поважно й чемно вітається зі знайомими і береться розкладати перед собою, прямо на землі, на вишитому рушникові принесені наїдки: паску, обвиту кільцем домашньої ковбаси, ще якусь випічку, мені допіру невідому, фарбовані цибуляним лушпинням яйця, шинку, сіль у солонці, хрін у баночці, ладнає коло них свічку й готує сірники, аби її запалити.
Я ж просто розв'язую свій більш, ніж скромний вузлик і от уже все готово: на тарілці Гармашихи стоїть Гармашихою спечена паска й поряд два фарбовані яєчка від моєї благодійниці та шмат хамону від мене – чим багатий... Не переймаючись, що подумають про мій набір присутні, беруся з цікавістю розглядати сусідські. Поприносили їх переважно жінки, прийшло чимало дітей. Чоловіків небагато, і по них добре видно, що кожен має бронь, а за душею святе переконання, що вже ж хто-хто, а він перебуває якраз на своєму місці. Утім, цікавлять мене не люди, а те, що ними з дому сюди принесене, бо розглядати й оцінювати вміст чужих великодніх кошиків виявляється для мене захопливим заняттям, адже воно промовисто характеризує своїх господинь. Давно полюбив досліджувати людські характери за їх зовнішніми проявами.
Ще дорогою сюди я з монологу Уляни Петрівни довідався кілька цікавих для себе речей. Виявляється, втаємничена людина, ще тільки глянувши на паску, одразу ж скаже, чи вона спечена господинею вдома за традиційним рецептом, чи виготовлена на хлібозаводі якогось із сусідніх міст, чи в місцевій пекарні.
– Ото як паска присадкувата да білим полита, да ще й зверху бозна-чим притрушена, так і знай, що привезена, – на ходу розтолковувала мені сусідка. – А в нас домашні, у гончарних пасочницях печені, всі високі – як оце в нас із тобою. На нашій пекарні хоч і присадкуваті, бо форми в них такі, дик нічим не политі, тульки яйцем зверху помазані – для блиску шкоринки. На макувці в наших пасках або вертути, або хрести з вінком по краю, або шишки, чи голуби із тіста. Хто прийшлий у нас, ті, буває, хрести й вінки з прісного тіста кладуть – воно світле й таке тверде, що й зуби об нього поламаєш; ми по тому зразу й бачимо – наволо́ка[5] пекла.
Тож, озброєний мало не сакральними знаннями, я й кидаю тепер оком навсібіч, намагаючись зрозуміти, що бачу перед собою – банальний ярмарок марнославства чи дещо цікавіше? Ні, все-таки на марнославство це не тягне; тут більше на вернісаж схоже, але й неоголошене змагання господинь помітне будь-кому. Ген майже навпроти нас, лише трохи навскоси, стоїть яскрава пара антиподів: немолода жінка, можливо, що й від Гармашихи старша, хоча й бабусею її назвати в мене язик не повертається, і молода, майже юна, господиня у вишиванці – так у старшої паска удвічі вища, ніж у її молодої сусідки, й верх прикрашено майстерно та пишно якимись особливими викрутасами з тіста і все, що принесене, це видно навіть мені, роблене власними руками й по асортименту нічим не відрізняється від Гармашихиного. Зате юнка у вишиванці виставила куповану паску – я такі сам бачив і вчора на тутешньому базарі, і в Харкові ще в мирний час; правда, тоді жодного значення цьому не надавав, та й не розумів, що тут можуть бути якісь суттєві відмінності. Поряд із облитою білим паскою і яйця іншого кольору, якісь барвисті, з візерунками абощо, і ковбаса купована, сервелат, і шинка з магазину, прямо в упаковці. І набір свій молода принесла не в білій хустині, як ми з Уляною Петрівною, а в красивому плетеному кошику, і свічка в неї в якомусь, слід гадати, спеціальному, скляному футлярі – аби вітром не задувало, і рушничок з вишивкою в тему, проте, навіть мені зрозуміло, що то машинна робота.
Не знаю, що думає про юну господиню старше покоління, а я бачу прояв характерного для молодості браку часу, як своєрідного тренду сьогодення, і на додачу ще й певний аутсорсинг[6] на елементарному рівні. Ну і плюс набута в офісах чітка організація особистого простору з перфекціонізмом, як рисою характеру, на додачу: от тобі вже й готовий психологічний портрет покоління зумерів[7]. Та поміж двома крайніми позиціями цих сусідок-антиподів можна спостерегти ще цілий спектр проміжних станів, часом із вкрапленнями ознак протилежних таборів, і це дещо розмиває мій аналітичний структуралізм, проте дає широкий простір для фантазування при виведенні психологічних портретів.
А тим часом до нас під'їжджає на авто зі своєю нечисленною свитою панотець у пікселі, – вочевидь, устиг послужити десь капеланом, і починається обрядодія.