Ключ до вбивства

За кермом!

— Тільки закусіть, Рифе. Щоб потім на мілину не сісти... Я гадаю... — Капітан раптом замовк: поріг "Максима" переступав приват­ний сищик Кублей.

"Шерше ля фам", — подумав капітан Дубль і підніс до рота чаш­ку уже з прохололою кавою...

Розділ V

Погода змінилася різко. Після перших приморозків, першого інею на ще зеленому листі несподівано пішов дощ зі снігом. Температура повітря дещо підвищилася, зате температура настрою у капітана Дубля упала до нуля. Все, що здавалося простим і зрозумілим, раптом вкрай ускладнилося, ніби потонуло в безпросвітньому тумані. Чорт би його побрав, отого Панчука-Ковалевського чи, як його підправляли знайомі покійного скульптора, Ковалевського-Панчука...

На пляшці з етикеткою "Старий замок" — жодного сліду. На п'яту добу розшуків, нарешті, вдалося знайти водія посольства.

Ним виявився Яма-сан, уже немолодий, довірливий японець, який постачав посольству рибу з села Таценок, що під Києвом. Японець підтвердив, що підвозив високого хлопця, молодого, але от об­личчя він зовсім не запам'ятав.

— Ви, європейці, усі на одне лице. Очі великі, круглі — і більше нічого...

Що ж до випнутих вилиць, то сказав, що "може бути", але він не певний... Принаймні, чогось японського Яма-сан у ньому не помітив. "Чому він саме мав мати щось японське?" — розгнівався капітан і відпустив водія.

Через кілька днів виїхали ще раз на місце вбивства чи самогубства. У спокійнішій обстановці перевірили усі деталі. Капітан придивлявся до кабінету покійного. Тут хтось уже навів порядок. Книги, як птиці, що до цього стояли на підлозі з розкриленими палітурками, уже попіднімались і постали у своїх попередніх гніздах на стелажах.

— Ви щось шукали, Рифе? — не спускаючи очей із сина скульптора, прямо запитав його капітан.

Той, навіть не моргнувши оком, спокійно відповів:

— Шукав.

— Якщо не секрет, що саме?

— Ключ до вбивства, капітане!

— Під час попередніх розшуків ви уже один знайшли. Як цього разу?

— Поки що я знаю те ж саме, що й ви, а далі ні на крок не просунувся...

— У чому ж полягає отой ваш "ключ до вбивства"? Адже один ключ ви уже мені показували, якщо не сказати — два...

— Два, капітане. Перший — це й справді ключ, другий — наша сімейна петля вірності з ініціалами "Ка-Пе", а третій... А третього поки що нема. Боюсь, що він не в озері, не під кущем глоду і навіть не у вас у кабінеті, а в кишені вбивці, якщо не у сейфі...

— Де ви бачили ініціали на петлі? Що ви мені морочите голо­ву? — розсердився капітан Дубль.

— А звідки б я дізнався, що це саме та петля?

— Звідки ж ви дізналися?

— На ній є чорна гумова наліпка.

— Так, я знаю. Ну й що? Назва якоїсь артілі, що випускала мотузки, артикул...

— А як поглянути зсередини, — перебив капітана Риф, — якщо відгорнути трохи краї наліпки, то можна побачити дві великі літери: "К-П". Гадаю, не так і важко здогадатися, що вони означають...

— Неважко, — капітан підвівся, покликав сержанта Ягідку. — Принесіть мені, будь ласка, з ящичка в багажнику петлю і ключ. А втім, краще принесіть сюди сам ящичок...

Коли сержант приніс, капітан поставив його на стіл, вийняв петлю і ключ. На ключі також стояли вибиті ініціали: "К-П". На петлі було виведене хімічним олівцем: "КаПець". Капітан прочитав, сторопіло поглянув на Рифа.

— Це я дописав, — пояснив той. — Проставив між заголовними літерами кілька менших.

— Навіщо?

— Хлопчачі забавки... Коли повісилась мати, мені стукнуло всього п'ятнадцять. Тоді ще вірьовка лежала у туалетній шафці. Батько на­писав: "К-П". Він усе любив прикрашати ініціалами. Навіть власні ру­ки. Ви помітили, мабуть, у нього на правій руці виколото те ж саме "К-П". Ніби його рука мала належати не Ковалевському-Панчукові... Я тоді й дописав: "КаПець"... Це маленький дитячий протест. Я тоді вважав, що старий з глузду з'їхав, догрався зі своєю дурною петлею... Я йому про це сказав, навіть пообіцяв, що я туди пізно чи рано та­кож засуну свою голову... Він перелякався не на жарт: "Синку, ніко­ли не роби цього. Ніколи! Ця петля й справді наша смерть... Але в цій петлі..." Він не доказав. А вже потім додав: "Але матір не я повісив... Не я, синку..." Я тоді хряснув дверима, розплакався і вибіг геть з квартири... Пізніше до мене раптом дійшли його слова: "Не я повісив"... Що він хотів цим сказати? Що не він повісив матір?.. Чо­му він так сказав, ніби виправдовуючись? Я й так знав, що мати повісилась сама, це всі знали... Навіть судмедексперти підтвердили. Приїжджали материні батьки... Вони уже померли... Дідусь, бабуся... Дідусь наполягав на розслідуванні... Дійшли висновку: мама повіси­лись таки самі...

— Ви називали її на "ви"?

— Так. І маму, й тата. Як колись водилося в Україні... Цього вимагала мама. Вона казала, що в цьому закладено багато людської мудрості, повага до старших... Це Московщина навчила нас на всіх "тикати"...

— Вона ненавиділа, як ви кажете, московщину?..

— Вона народилась у таборі для політичних в'язнів. На Печорі... Батьки її, мої дідусь та бабуся, були репресовані, не хотіли до колгоспу. Мама народилась у 1942 році... Мала потім клопіт на роботі, бо їй часто допікали партійці: як це так, усі воювали, а твій батько у цей час спав з матір'ю й зачинав тебе. Та ще й під час окупації... Вона нікому нічого не пояснювала. Оце і вся історія, капітане... Мій дикий жарт став чорним пророцтвом для батька. Батько, видно, зля­кавшись моїх слів, прибрав мотузку з дому. Я гадав, що він її кудись закинув... Але тепер зрозумів: він її комусь віддав. Не думаю, що її вкрали... Віддав, і ось вона рівно через десять років після смерті ма­тері опинилась на шиї у батька... Хто її приніс, звідки? Ось вам дру­гий ключ до вбивства...

— Я зрозумів так, що є й третій? Чому ви не все одразу викладаєте, Рифе? Ви щось хитруєте... Чи кудись мене спрямовуєте...

— Не забувайте, капітане, я журналіст...

— Я це, приміром, знаю.

— Я хронікер...

— І це знаю.

— Як і ви, капітане, я щодня й щоночі аналізую. Мені не байдужа смерть мого батька. Рана після смерті матері уже загоїлась, та й, не забувайте, мені тоді було лише п'ятнадцять літ... Але коли тобі вже двадцять п'ять, коли ти ще не дорослий і вже не дитина, то рап­том відчуваєш себе серед цього люду, що претендує на цивілізованість, як на дикому острові смерті... Я хочу докопатися до істини, як і ви, капітане. Тільки мені набагато важче, мені боляче... Я напи­ваюсь вечорами... Знаєте ви це чи ні?.. Ви хотіли списати вбивство в архів... Щоб убивця вільно ходив по світу... Я вас не хочу образи­ти, але вам цього не зрозуміти...

Капітан не образився. Він мовчки слухав, не перебиваючи. Тут є логіка. Мозок Панчука-молодшого працює інтенсивніше, він швид­ше дійде до істини, бо краще знає свого батька. Капітан Дубль на­магався поставити себе на місце сина, як це він часто робив у своїй практиці, але цього разу таке перевтілення йому не вдавалося.

— Я знаю: є третій ключ до вбивства, але ніяк не можу його знайти, — втомлено зітхнув хлопець.

— Що то може бути за ключ, Рифе? — обережно поцікавився Дубль. співчуваючи юнакові і водночас прислухаючись до зміни йо­го настрою.

— У вигляді духівниці, капітане. Заповіту тобто...

— Чому ви певні цього?.. А якщо батько не написав. Не встиг... Адже він не збирався помирати, навпаки — хотів одружитися. Звідки ж заповіт?

— Я уже його бачив... Він давно написаний, капітане... І згорнутий у трубочку... Ця паперова рурка має лежати в одній із цих книг, капіта­не. Але я вже перерив, здається, усі фоліанти, а духівниці нема... Її хтось забрав раніше за мене... Але для чого? Що вона дасть тому, хто її взяв?.. Заповіт написаний на моє ім'я. Ви мене розумієте, капітане?

Капітан його розумів. Тепер і він схилявся до думки, що смерть Ковалевського-Панчука — то таки вбивство... Але де ж і справді ключ до вбивства? Де його шукати? Де сам убивця? Хто він?

Розділ VI

Портрет уявного убивці, за словами жінки з санаторію "Лель", вийшов на славу.

— Точна копія, — запевнила Анастасія Іванівна. — Я його як жи­вого бачу...

Наступного дня портрет показали по телебаченню у хроніці новин. І майже одразу посипалися повідомлення — дзвонили й на телебачення, і в міліцію, безпосередньо капітанові Дублю. Складалася типова картина, яка буває завжди після показу фотографій на теле­баченні: одні запевняли, що бачили злочинця там і сям, аноніми зво­дили рахунки зі своїми знайомими чи намагалися допекти сусідам, називаючи їхні адреси...

Серед трьох десятків юнаків, з якими довелося зустрітися сержантові Ягідці, жоден під описи Анастасії Іванівни не підпадав.

І раптом — дзвінок. Голос знайомий, іронічний, єхидний...

— Я вас вітам, капітане, як кажуть у Польщі! Шукаєте вбивцю?.. А я щодо нього вже справу закінчив... Одержав "бабки" і завтра виїжджаю, капітане Дубль. Куди б ви думали?.. На відпочинок, за кордон! Ні, таки вільна і незалежна Україна і вчорашньому агенту кадебе щось таки дає... Коли це міг я, звичайний агент, фіскал, або, як ви кажете, сексот, потрапити у Варну, на "Златні п'ясци"?..

— Кублей?

— Власною персоною.

— Чорт би вас побрав, Кублею!..

— Ну-ну, тихіше на поворотах, капітане... Бачу, без мене вам у цій справі не розібратися.

— Що, знову замішана жінка?

— Як завжди, капітане, ви здогадливий... Але цього разу я вас маю розчарувати: і так, і ні. У нас, як мені пояснив сьогодні сержант Ягідка, і, якщо я його хоч трохи зрозумів, усе навпаки... Ви шукаєте жінку, а я шукав чоловіка... І що я знайшов?.. Ви не повірите, капітане Дубль... Ви там стоїте, я вас попрошу — сядьте... Сіли? Тепер візьміться за бильця вашого улюбленого крісла для роздумів...

— Не блазнюйте, Кублею, — стомлено зронив у трубку Дубль.

— Ви мені не відповіли: взялися за бильця чи ні?

— Та взявся, взявся...

— Прив'яжіть пояс... Підв'яжіться своєю петлею...

— Ідіть ви до біса, Кублею!..

— Мене, між іншим, звати Йосипом Віссаріоновичем і, на відміну від усіх вас, я свого імені не соромлюсь.

— Ви б ще назвали себе Ніною Андрєєвою[1].

— Поки що називайте мене Йосипом Віссаріоновичем... Я починаю прислухатися... Слухаю. Чому ж ви мовчите, капітане Дубль? Важко вимовити подвійний збіг в іменах з колишнім тезком? Ми з ним обидва диктатори.