Як затримати грабіжника (збірка)

Гарнітур мені таки привезли. А от у "Київтрансагентство" я з тим папірцем того дня не пі­шов. Боявся. А що коли там ще раз все перерахують і раптом скажуть: "Це не ми вам, а ви нам ще винні: і не три карбованці, а п'ять".

Краще не ризикувати. Добре, що "Пелікан" дома.

●

Як позбутися живота

(Порада для тих, хто мріє стати струнким і підтягнутим)

Сучасна медицина, як уже встановлено, знає декілька рецептів, як схуднути. Зокрема — при до­помозі моркви, бурячка (звичайно, столового) і кожуха. Останній — дуже ефективний спосіб: діс­таєте добрячого кожуха (де саме — це вже ваша турбота), у спортмагазині — дитячу скакалочку, приходите додому, одягаєте костюм (бажано но­вий), потім фуфайку (не обов'язково нову), а по­верх цього уже кожух, Одягли і починаєте підстрибувати. Через скакалочку. На перший день реко­мендується не більше години, на другий — дві, і так відповідно до безконечності. Живота і все те, що у вас зайве, як рукою зніме.

Є скептики, які не вірять цим порадам. Ті одра­зу біжать до лікаря.

— Лікарю, хочу схуднути.

—Діставайте путівку, їдьте на курорт.

Скептик (на те він і скептик), звичайно, сумні­вається і йде до іншого медичного світила.

— Докторе, хочу скинути живота.

— Треба побільше ходити, — каже доктор медич­них наук.

"Як же воно так", —думає той, що вічно сумні­вається, і біжить до третього.

—Професоре, як же воно так?! Був в одного, ка­же — на курорт їдь. Пішов до другого — радить ходити пішки. Кого ж слухати?

— Слухайте мене: діставайте путівку і йдіть на курорт пішки.

Порада, чесно кажучи, непогана. Але в порів­нянні з нашою — ніщо. Мабуть, саме тому ніхто з вас її не сприймає, бо на курорт пішки поки що ні­хто не ходив. Всі літають чи їздять.

Хочете поїхати й ви? Поїхати і схуднути. Чи можливий такий варіант? Цілком. Завдячуючи су­часним залізничникам (залізничникам, а не ліка­рям) це можна поєднати. Можна і їхати, і побува­ти на курорті, і схуднути. Ще й добре.

Як же це робиться? Простіше, ніж дістати пу­тівку в санаторій. Перш за все йдете на вулицю Пушкінську (це у Києві), у касу попереднього про­дажу квитків, і в довідковому бюро довідуєтесь, які на літній сезон, включаючи сюди й "бархатний", є поїзди. Вибирайте, не задумуючись будь-який із них. Не біжіть пі до яких віконець, не цікавтесь ні в кого, чи є на ті поїзди квитки чи нема. Все од­но вам ніхто цього не скаже, табло теж тут ще не вивісили. Ставайте в чергу і скидайте вагу. Краще, ніж під кожухом і фуфайкою. Через годину, через дві — то немає принципового значення — біля ві­конця. Добралися.

— Квитки на поїзд такий-то на таке-то число є?

— Нема. Ні купейних, ні плацкартних. На це число всі продані.

Ясно. Вважайте, що за цей день ви пару кілограмчиків живої ваги скинули. Стільки ж скидає­те наступного дня, коли, висолопивши язика, біга­єте по своїх знайомих, які мають своїх знайомих у касах чи в управлінні залізниці.

Квиток, нарешті, у вас. Полегшено зітхаючи, сідаєте в омріяний вами поїзд. Вагон чимось на­гадує тендер паровоза, в якому щойно закінчилося вугілля і залишився один антрацитний пил. Але ви щасливий, що все ж дістали квиток. Новий костюм (літній) уже на курорті здасте в хімчистку. Голов­не, не нервувати. Від цього хоч і худнуть, але це не на користь здоров'ю. Нерви потрібно берегти, як і чоловіків. Газети вчать.

Не дивуйтеся, коли раптом помітите, що ви один, як палець, на все купе, і вас не більше десятка на весь вагон. Не згадуйте касирку із Пушкінської, не цитуйте: "На це число всі квитки продані". Це залізнична таємниця. Вічна. Її ще ніхто не розга­дав. Не розгадуйте і ви. Краще беріть сумнівної чистоти без пломб простирадла і лягайте. На всі запитання у сезонних, як і ні поїзди, провідників відповідь одна:

А ви що хотіли?! Це додатковий!

— Ресторан є?

— Ви, що? Кажу ж, додатковий.

— А буфет?

— Та поїзд же додатковий. Що ви морочите мені голову?!

— А чай хоч носитимуть?

— А хто його носитиме? Ви? У додатковому поїзді один провідник на два вагони.

Лягаєте, намагаючись заснути під стукіт коліс "додаткового". Не спиться — під ложечкою смокче, живіт утягує. Підводитесь.

— Скажіть, — до провідника, — а десь він хоч трохи стоїть?

— А хто його зна. Це ж додатковий. Ми поза всякими графіками. Тільки з'явимося на пероні і тієї ж миті щезаємо. Не надумайтесь вискакувати...

— А як же десь поїсти? — ледь видавлюєте ви уже наступного дня, коли поїзд повз станції пролі­тає, як метеорит. Ні морозива, ні води ви не всти­гаєте купити. По-перше, на перонах станцій май­же нічого нема, по-друге, поїзд ваш — додатковий.

Никаєте по вагону. Провідник на вас співчутли­во дивиться і посміхається. Ви не витримуєте, бі­жите в те місце, де є дзеркало. Тепер ви дивитеся самі на себе.

— Схуд, — кажете дзеркалу, — і дуже. Заріс. Хоча б одна розетка на весь вагон. А то вигляд, як...

Не договорюєте. Поїзд притишує ходу.

— Переходьте на фрукти і воду, — гукає дотепник-провідник. — А то до Феодосії не довезу.

— Де ж ті фрукти?

— Висовуйте голову у вікно, якщо відчините, і гукайте перекупок.

Налиті південним сонцем фрукти у вас. Де їх по­мити у додатковому? Відповідь одна. Абстрактна: там, де всі миють.

І от ви на довгожданому курорті. Злі, худі і, як хіппі, зарослі. Голіться і припадайте до чергової страви. їжте, забувши про рекомендацію лікаря і дієту. Їжте. Не бійтесь. Якщо ви взяли й назад кви­ток на додатковий поїзд, то, поки доберетеся додо­му, весь отой жир додатковий поїзд, як корова язи­ком, злиже. Приїдете стрункий, худий і підтягну­тий, мов хорт. Мимоволі бігати почнете. А за те за­лізничникам дякувати треба. Навіть у письмовій формі. Хай щось і їм на згадку залишиться. Це ж завдячуючи залізничникам, а не лікарям, ви по— справжньому схудли. Що ті лікарі в порівнянні із залізничниками?! Темнота!

●

Плями на... штанях (Інтермедія)

"Па приймальний пункт № 49, що в Дарниці, я здав свої штани. Одержав річ із хімчистки й очам не повіряв: на штанях з'явилися якісь руді плями, яких ДО ЦЬОГО не було..."

(З листа до редакції).

Вона:— Боже! Що це ти приніс?

Він:— Штани.

— Які штани?

Свої.

— Оце твої штани?!

— Уяви собі!

— А що це?

— Плями!

— Які плями? Це ж діри. Справжнісінькі діри.

— Тепер діри, а годину тому були плями.

— У тебе що, стріляли?

— Ні.

— Ти ті плями вирізав ножицями?

— Ні...

— Що ж ти робив?

— Я їх виводив. Розумієш, виводив після того, як їх хімчистка вивести не змогла.

— Але плям до хімчистки у тебе не було.

— У мене й зараз нема, а під час процесу з'я­вилися. На штанях.

— Під час якою процесу?

— Хімічного, і я відмовився.,.

— Від чого відмовився?

— Від плям.

— А вони що?

— А вони порадили не відмовлятися..,

— Від чого не відмовлятися?

— Від чого, від чого?! Від грошей.

— Від яких грошей? Ти їм давав гроші?

— Вони мені давали.

— За що?

— За оті руді плями.

— Як так?

— А отак. Сказали, ви знаєте, наш майстер на ваших штанях наробив плям. Візьміть гроші. Я відмовився. Я сказав: мені потрібні не ваші гроші, а мої штани...

— А що ж потім?

— А потім були довгі літні дні і ще довші ОСІННІ НОЧІ.

— Де були?

— У мене були. Я чекав, коли ж вони, нарешті, виведуть плями. А сьогодні оце не витримав. Пі­шов...

— До кого пішов?

— До членів комісії по моїх штанях. Вони дос­ліджували, чи на штанях мої плями, чи плями хім­чистки.

— І що ж дослідили?

— Усе стало навпаки: тепер вони відмовилися,

— Від чого?

— Від грошей і від плям. Сказали, що плями... мої. Грошей мені платити не будуть. Комісія дове­ла.

— А плями виводити будуть?

— Кажу ж, відмовилися. А мене запевнили, що їх уже ніщо не візьме. От я і вирішив їм довести.

— Ну, і довів?

— Як бачиш.

— Я бачу. Але признайся, ти їх виводив чи вирі­зав?

— Виводив... Сірчаною кислотою. Як бачиш, те­пер плям нема, і штанів, між іншим, теж.