Наукова праця спроквола взялась стинатися до розмірів маленької небесної чорної діри, меншої навіть за дірку панни Онисі. Майбуття зайшлося легенькою мрякою, яка з дня на день гусла і темнішала. Безперервне злягання на вимогу Онисі кидало виклик чоловічій гордості Ромуальда. Звідкілясь, із ще не досліджених глибин його плоті, воно витягало нескінченну вервечку хіті, що ніяк не обривалася, тримаючи Мульця при житю. Але свідомість того, що він проміняв науку на нескінченну траханину, вадило його відповідальній натурі. Та це були дурниці в порівнянні із жахливою тривогою, яка зростала в його серці з причини зовсім иньшої. Ромуальд відчув реальну загрозу то́му, що він, як виявилося, кохав іще глибше і вірніше, аніж дірку панни Онисі. Загрозу його прихистку. Його помешканню. Панна Онися мала цікавий характер. Вона мусила володіти повністю. Знати про кожен порух, знати, чим її підопічний зайнятий кожної миті, про що думає, чи не відвідують його бува, небезпечні мислі, чи живе згідно з її канонами, чи не робить дурниць, чи не надто багато часу витрачає непродуктивно на свої маловажні чоловічі справи, до яких вона зневажливо зараховувала навіть його службові обов'язки. Єдиними вартими уваги "службовими" обов'язками свого коханого Онися вважала ті, які випливали з їхнього із Мульчиком співжиття. Вона прагнула керувати кожною миттю і кожною дрібницею. Її натура фізично не могла допустити найменшого відсотка непевности в будь‑якій дрібниці, яка так чи інакше її стосувалася. Мозок математика (за освітою вона була математиком) не терпів невизначености. Так само, як і її мати (за освітою рахівничий), Онися, очевидно, згідно з якимсь спадковим принципом, до болю відчувала потребу стовідсоткової певности щодо подій її подальшого життя. Правильніше сказати, не так щодо можливих подій, як щодо убезпечености проти невдач або катастроф. Прислів'я "якби знаття, де впадеш, то й подушку підстелив би" вона втілювала по‑своєму: намагалася упередити випадки і керувати подіями під стовідсотковим контролем. Щоб не стелити "подушки" навгад, вона їх розкидала всюди. Повний контроль двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, триста шістдесят шість(!) днів на рік. Ромуальд зрозумів, що його чекає швидкий і печальний кінець. Якщо Онися продовжуватиме жити з ним в його помешканні,— тікати нікуди! Прихисток щез. Вже незабаром могло щезнути і саме помешкання,— єдина матеріяльна річ, яку він несамовито кохав, почавши од самого дитинства. Зовсім виразно Ромуальд у своїй уяві побачив себе самого,— спочатку зайвою меблею у помешканні, де розгосподарювалася Онися з її наступним юним коханцем, згодом — в комунальному притулку для старих людей. Де не трахаються.
Онисі не щастило в житті. Вона зневажала і водночас ненавиділа людей. Смертельна заздрість зробилася її другим характером. Оточення цуралося приязних до неї стосунків, чуттям вгадуючи холоднечу її нутрішньої неприязні. Стервотне єство Онисії випалювало все, що було людського серед оточення, навіть саму землю довкруж. Непосидющий характер виливався бурхливою, конфліктною діяльністю. Ось і зараз їй не терпілося почати виховувати Ромуальда, привчати його до контролю з її боку і до повного смирення. Вона жадала позбавити коханого усіх залишків особистости. Десь їй це вдавалося. Однак, як тільки Мулько пригадав, що, окрім зляганини, його чекають ще й иньші обов'язки за місцем праці,— принаймні, час від часу з'являтися перед очі співробітників, аби його не забували вносити до відомостей про заробітну платню,— ейфорійний Едем перших двох тижнів їхнього спільного проживання одразу перетворився в те, чим, приречений самою природою, мав стати будь‑який шлюб з цією жінкою — у ПЕКЛО. Ромуальд, скажімо, навчився боятися провадити приватні розмови телефоном,— навіть за відсутності Онисі. Як тільки кохана натрапляла на короткі гудки Ромуальдової чарунки (а набирала вона його номер по багацько разів на день),— Мульця чекав черговий скандал. Але й Мульцьо мав нерви. Одного нещасливого разу, наче загнаний в кут здичавілий пес, він прогарчав злим і роздратованим голосом стандартну фразу: "якщо ти ще раз таке мені вичиниш,— підеш ізвідси".
Онися, правду кажучи, намагалася ще й досі показуватися в ролі доброї господині. Вона замітала підлоги, витирала порохи, подавала удосвіта каву (втомлений неперервними зляганнями Ромуальд не годен був звестися вчасно з ліжка), потрохи варила. Смачно варила. Та все це почало її втомлювати. Вона навіть уроїла собі, що від важкої праці в неї почорніли пальці. Їй трохи набридли "сімейні" обов'язки. А ще вона народилася дуже образливою. Не дивно, що й Ониська гордо кинула сакраментальне: "то я йду ВЖЕ!". Але ж слово не горобець. Треба йти. Онися могла попросити пробачення. Хтивий старший пан, який розривався між тугою за власним прихистком у власному, так коханому, помешканні,— і не менш палким коханням до Онисиної дірки,— напевне, забрав би свої слова назад. В усякому разі, він зробив би вигляд, що не розчув її зобов'язуючої репліки. Тим паче, що йому вже приходилося зазнавати з її уст не особливо втішної оцінки, як от "від старости глухий…" Та Онися вибрала иньшу модель поведінки. Вона вирішила порадитися з мамою через гучномовець стільникового телефону,— так, щоб коханий почув останні слова їх діялогу: "чи просить ВІН тебе залишитися?" Онися вирішила випробувати пана на міцність. І остаточно зламати. Вона не сумнівалася, що любов до її дірки переважить любов до прихистку у власному, ніким, крім нього самого, не засмердженому помешканні. Це була четверта фатальна помилка. Онися пів дня крутилася по хаті, поки не настав вечір, в надії, що коханий не пустить її на вулицю у глуху ніч. Вона навіть вдавалася до певних хитрощів, на кшталт "допоможи мені спакуватися", "виклич мені таксівку",— аби зробити Мульця учасником її добровільного вигнання. Та пан останнім відчайдушним зусиллям волі встиг укріпити своє серце. На її розпачливе "як я поночі піду" він мужньо відповів: "а чого ж ти так довго тягнула? Треба було іти вдень". Тепер вже Онися не мала виходу. Так, завжди залишалася можливість припасти панові до колін… але тоді це вже мала б бути не ця Онися. Не володарка світу. Ця Онися мусила піти. І вона поїхала таксівкою, яку змушена була сама ж і викликати…
Тільки тепер пан усвідомив, як йому пощастило, що, попри всі намагання, його кохана не завагітніла. Чи були це обопільні намагання? Хто знає… Але пан не забув дірки. Його роздирали двоякі почуття. Він боявся вляпатися, але хотів злягатися. Онися теж хапалася за соломинку. Вона хотіла повернути панське помешкання. Хто знає, де оберталася молодиця у ті два тижні, що минули після їх розриву. Завбачливій Онисі відразу на другий день по розриві вдалося вимолити в жалісливого хтивого пана натяк на згоду колись у майбутнього сповнити давню мрію: її запліднити. В обмін на обіцянку не висувати найменших претензій щодо його батьківства. Вони навіть склали угоду.
"Ми, Онися Михайлівна Манюх і Ромуальд Ярославович Миць, складаємо угоду про запліднення терміном на один рік. При народженні панною Манюх будь‑якої кількости будь‑яких дітей, як впродовж часу дії цієї угоди, так і після закінчення терміну її дії,— навічно і назавжди,— пан Миць ніколи не може бути офіційно чи неофіційно визнаний чи оголошений батьком, не може бути обтяжений жодними батьківськими зобов'язаннями і не може бути притягнений до виконання жодних батьківських обов'язків за жодним позовом жодної фізичної чи юридичної особи за винятком самого пана Миця. За паном Мицем залишається безумовне право набути батьківських прав щодо будь‑якої, та кожної, із народжених панною Манюх дітей виключно за власним бажанням і власним вибором."
Дівчині, за її довге і бурхливе життя, ще ніколи не траплялося зустріти аж такого до ідіотизму наївного хлопа.
Вимріяне майбутнє наступило негайно, але пан про це ще не знав. Він продовжував час од часу запрошувати Онисю до товариства при відвідинах друзів, вони разом здійснювали виїзди на природу. Панові потрібне було товариство. Він жив самітником. Спочатку Мулько постановив уникати злягання. Дарма. По двох тижнях розлуки, після першої ж спільної прогульки, Онися його зґвалтувала. Пан впирався, як міг, але ж і вона не вступалася. Наполегливість взяла гору. Онися просто мусила зробити так, аби пан спустив. До середини. Потім було ще раз, і ще, були сварки, розриви, розлуки, утримання від стосунків… Пан іще мав надію обійтися перестрахом, Він іще не знав, що поїзд рушив.
Восьмий кусник
Онися бачилася з паном спорадично, і не завжди їхні зустрічі супроводжувалися зляганням. Щоденні ділові і товариські стосунки вона підтримувала з Мироськом, який, правда, пустився берега: він трахав одночасно трьох кобіт. В той день, коли Онися натякнула панові на можливу вагітність, вони прогулювалися парком. Пан висловився в тому дусі, що вона повинна почуватися щасливою. Онися не почувалася щасливою. Вона не потребувала панської фільозофії. Вона потребувала вернути взад просторе панське помешкання. Стиха наступав вечір. Онися недвозначно намагалася скерувати їхні кроки до гущавини в глибині парку. Та обачний пан вдавав, що не здогадується про її задум. Раптом зателенькав стільниковий. Миросько запрошував Онисю до кафетерію, на другий тур товариської забави, в якій Онися брала участь попереднього вечора. Онися відмовилася. Пан не подав вигляду. Вони домовилися зустрітися на другий день для обговорення ролі пана щодо майбутнього дитинчати. Вставши уранці, пан заглибився в невеселі роздуми. Йому не сподобалася Онисьчина вагітність. Йому не сподобалися Онисьчині пригоди. Пан не був певен, чи Миросько далі трахав Ониську, і чи взагалі її хтось трахав, окрім нього самого. Але панові не подобався настирливий Миросько. Пан зателефонував до Онисі і відмінив зустріч. Онися обурилася таким ставлення до її вагітності. На що пан відповів, що вони так не домовлялися. Онися впала в нерви. Вона заявила, що надалі пан зможе зустрічатися хіба що з її адвокатом. А з паном вони зустрінуться хіба що в суді.
Минуло півтори року.