І навіть почала привчатися до якогось там статевого вдоволення від цих забаганок. Бо, зрештою, що вона, галерна рабиня, наложниця цього морського розбійника, могла вдіяти? Підневільна в усьому, що вже казати про свої статеві відчуття та пристрасті (в яких жінка підневільна завжди, навіть у вишуканих аристократичних покоях столичних палаців), котрі, з волі цього ж таки корабельного розпусника, теж поступово ставали збоченськими.
Турок обожнював її стегна, він шаленів від її круто вигнутої, такої зручної для його гомосексуальних утіх сідниці слов'янки. Тож Ванда змушена була звикнутися з цим, як звикаються зі страшною недугою, але не змирилась; щоразу терпіла цю наругу над своїм єством, зціпивши зуби й по-зміїному, отрутно жалячи його прокляттями, які турок, що непогано знався на українській і трохи розумів польську, але ні слова не знав французькою, мабуть, сприймав за слова ніжності.
Ось і цього разу, накинувшись на неї, капітан травмував собі поранену в бою ногу, проте біль у рані лише роз'ятрював його шаленство; стогін зливався з ричанням, а пекучий вогонь розсіченого тіла підсилював вогонь його сексуального жадання.
Цей худорлявий та жилавий, мов із тонкого мотуззя сплетений, чолов'яга уяви не мав, що таке ніжність, чи хоча б якась там чоловіча ласка. Вгамувавши свою пристрасть, він зірвав дівчину зі столу, і, не дозволяючи їй ні привести в порядок свій одяг, ні хоча б просто прийти до тями, штовхнув до дверей малесенької, поєднаної зі своєю, капітанською, каютки, у якій мав би перебувати його слуга.
На відміну від інших моряків та азабів, Валід не міг і не вмів довго обходитися без жінки; він щодня накидався на Ванду з такою нестерпною жадобою, нібито був позбавлений тепла та запаху її тіла щонайменше рік, але, вгамувавшись, так само щодня зневажливо заштовхував її до цієї корабельної дівочої в'язниці. А сам певний час кидався з кутка у куток каюти, з таким виразом на обличчі, начебто ревно розкаювався в своєму чоловічому прагненні, як у тяжкому гріхові.
У перші дні їхньої близькості Ванда ніяк не могла збагнути, що з ним відбувається, їй здавалося, що кожне таке шаленство викликає в турка страшний біль нутрощів, якого він не здатен утамувати. І тільки з часом полька зрозуміла, що то Валід катується не фізичним, а якимось душевним болем; що йому просто слід давати з півгодини для того, аби він прийшов до тями, опанував себе, повернув рівновагу своїй розладнаній натурі.
— Може, тобі, Валіде, краще було б займатися своєю "чоловічою справою" не зі мною, і взагалі не з жінками, а з кимсь із моряків? — насмішкувато мовила вона турецькою, вкотре вже вражаючи капітана не так ризикованою підступністю свого запитання, скільки знанням його рідної мови.
У Ванди був якийсь дивовижний дар запам'ятовування слів, виразів і навіть інтонацій, з якими ті вислови являлися світові. Здається, вона здатна була запам'ятовувати стільки слів, скільки вдавалося почути впродовж дня.
— З твоїм тілом не може зрівнятися навіть жодне жіноче тіло, не кажучи вже про чоловіче, — похмуро, але напрочуд спокійно пояснив турок, зупинившись у протилежному куточку каюти та наливаючи собі горілки, яку завжди тримав у великій глиняній баклазі, в якій зазвичай тримають питну воду.
— Хіба ви спізнали його?
— Спізнав. І то досхочу.
Баронеса гидливо зморщилася, і так само гидливо похитала головою.
— Як на мене, то ви ще й не підступалися до цього пізнання.
— Моли аллаха, щоб воно, тіло твоє, не остогиділо, бо тоді розправа буде короткою...
— Як остогидає на тих кілька хвилин після нападу статевої люті, які вам краще залишатися в каюті на самоті? — грайливо поцікавилася Ванда, не зважаючи на його погрозу.
— Як на тих кілька хвилин, — майже проричав Валід, спустошуючи ще один келишок сербської сливовиці, кілька бочок якої дісталися турецьким морякам, разом із цією венеціанською каравелою, у вигляді трофеїв.
Ванда вже знала, що, дотримуючись мусульманських канонів, спиртного він зазвичай не вживав, виняток становили хіба що оці кілька ковтків після осоружного "статевого похмілля". Напевне, йому підвладні всі чоловіки світу, проте у Валіда це проявлялося з якимись особливими нестерпністю та покаянням.
— Тобто ви дозволяєте мені вийти на палубу та помилуватися берегами острівця, до якого нас обох прибила доля, — підказувала йому рішення баронеса Оржинська.
— Навіть якщо кинешся за борт, або повісишся на реї, мені байдуже.
— Ви безмежно поблажливі до жінки, яка дарує вам найприємніші миті насолоди, — ледь помітно схилила голову бранка, виважуючи худорляву постать хворобливого турка поглядом, сповненим презирливого прощення. — Яка так терпляче і ж такою одчайдушністю дарує їх...
Валід казав правду: у ці хвилини морального катування йому дійсно було байдуже, куди вона пішла, з ким розмовляє, взагалі, існує ще на цьому світі, чи вже давно розчинилася у мареві морів. І так буде аж доти, доки тіло його не спалахне черговим нападом статевої лихоманки, доки "її турок" не озвіріє від непогамовної жаги, не втратить розум від усвідомлення близькості і доступності своєї, як осман іменував її, Вандани.
Але цей напад, ця "навіженість самця", зійде на капітана нескоро, та й до тями він теж прийде щонайменше за годину, тож це був її час, чудові миті осяйної "корабельної волі". У ці хвилини Валід-ага не ревнуватиме, навіть коли побачить її поруч із Ардаллом. Втім, ревнощі її не лякали. Бо й що таке ревнощі для жінки, яка в п'ятнадцять уже була таємною коханкою свого дядька, в шістнадцять стала дружиною сорокарічного овдовілого сотника крилатих гусарів, а через три місяці заміжжя й сама виявилася... вдовою?
Згодом вона, збідніла баронеса, з незаможної родини коменданта невеличкої фортеці, ще двічі віддавалася за різних шляхтичів і двічі ставала вдовою. На двадцять перше літо своє вона вже була знаною на всю округу "тричі вдовицею", якої сторонилися навіть найзавзятіші в краї шляхетні звідниці, вважаючи, що на Ванді фон Оржинській лежить-таки сатанинська печатка смерті — печатка "ловиці душ чоловічих". Швидкої і безжальної.
Зрештою, вона вже й сама увірувала в свою "вдовину печать". І коли четвертий її чоловік (вісімнадцятирічний, приблудний аж із далекої Мазовії, шляхтич, що зібрався був на війну з козаками, але, заночував0н в маєтку подільської красуні-вдови, втратив голову й повів її під вінець) на сьомий день після весілля загинув на дуелі, відстоюючи її честь, Ванда мовила собі, що з неї вистачить: і весільних ночей, і вдівства.
З рік вона розвіювала маєтності, що дісталися у спадок від двох попередніх чоловіків, а коли відчула, що, за такого життя, на неї може чатувати тільки божевільня або жебрацька смерть гулящої під чужим тином, із Відня раптом надійшла звістка, що дід її по батьківській лінії відійшов у кращі світи, залишивши у спадок один зі своїх міських будинків. Ось тоді Ванда й вирішила, що це звістка не стільки з Відня, скільки з неба. Віщий знак її блудливій, але й досі не занапащеній душі. Переконавши себе в цьому, баронеса, раптом знайшла сили зупинитися. Якимось дивом усе ж таки знайшла в собі такі сили.
Спродавши рештки маетностей, вона вирушила на ніколи не бачену батьківщину свого батька, етнічного, але "з'австрійщеного" поляка, що свого часу, не зрікаючись цісарського підданства, повернувся на землю предків в іпостасі "австрійського офіцера на польській службі".
Там, у Відні, на неї чекав інший світ, там баронеса фон Оржинська мала намір зажити іншим життям, позбуваючись дикої провінційності подільського містечка та прилучаючись до буття великої європейської столиці. Там вона мала забути про жахіття селянських повстань та козацьких нападів, про антикоролівські бунти амбіційної і достобіса заможної подільської шляхти, а ще — про свою сатанинську печать "вічної вдови"; там... там, у далекому, і вже такому жаданому Відні.
Проте й цього разу доля жорстоко пожартувала з нею. Занадто жорстоко, тому що, якими б тяжкими не були її жіночі гріхи, на таку наругу фортуни баронеса все ж таки не заслуговувала. Десь за п'ятдесят верст од Кам'янця на її, супроводжувану валкою возів, карету напали ординці. Ну а те, що відбувалося з нею далі, аж до того часу, як виявилася в наложницях якогось заможного задунайського турка, уявлялося баронесі настільки моторошним, що не бажала згадувати про нього навіть у найсумніших оглядинах свого сумбурного минулого.
.Отже, вона знала, що таке чоловічі ревнощі, як знала й те, що таке жіноча підступність. Ванда володіла дивовижною здатністю відчувати характери чоловіків, відгадувати найпотаємніші порухи їхніх спорохнявілих душ і гендлювати їхніми настроями та забаганками. Ось і зараз вона ладна була роздмухувати у своєму туркові жарини брутальних ревнощів. Знаючи, що лишень у такий спосіб вдасться замаскувати свій справжній інтерес до цього далматинського вандала, тільки в такий...
Та, навіть у ці хвилини, баронеса молила господа, щоб турок не здогадувався, що насправді вона зваблює цього пихатого іллірійця не тому, що впокорена його вродою, або чоловічою силою. А тому, і тільки тому, що він є командиром азабів, значна частина яких виявилася його земляками. І що лише він, амбітний нащадок якогось там ущерть вимерлого іллірійського племені, здатен, згуртувавши своїх азабів, перебити поріділу турецьку команду, за ноги повісити капітана на реї і повести корабель до італійських берегів.
Тільки робити це треба вже завтра, по тому, як теслі трішки підлатають "Ісмаїла-пашу", але ще до того, як він вирушить назад, до анатолійських берегів їхньої смердючої Османії. Чом би й не ризикнути? Італія, чи Венеція — он вони, поруч. Ще ближчим видається далматинський край цього іллірійця. Отож кращої нагоди звабити недоумкуватого іллірійця Ардалла волею та рідними берегами — годі й чекати.
7
Когось іншого іронічна згадка про сплюндровану ворогом Іллірію, можливо, й справді образила б, але тільки не Ардалла, яким власна незворушність і внутрішня врівноваженість цінувалися на вартість імператорської корони.
Сам Ардалл про походження своє не дуже й розводився, мабуть, побоюючись заповзятих моряків-мусульман, зокрема, капітана. Його, затятого ненависника варварів, такі спогади могли б особливо дратувати.
Сталося так, що древній іллірійський княжий рід Ардалла давно поріднився з кількома знаними хорватськими родами, один із яких нібито вів свої початки від династії останнього хорватського короля Петара Свашича.