— З мене досить: гвинт на прикол! На базу!
— Ще одне коло, капітане! — спробував угамувати його командир патруля, не вимикаючи мегафона. — Тільки одне! Раптом цей неборака вже переплив річку!
— Що, про сина свого згадав?! — мстиво розсміявся вертолітник. — А таки згадав, згадав! Воно й зрозуміло: раптом теж із казарми драпоне! Тільки затям собі: якщо цей ідіот переплив річку, то примудрився вхопити таку дозу, що розшукувати його вже нема сенсу. І ще затям, що я — військовий пілот, а не виловлювач божевільних!
4
...Але ж хто з нас, поетів, не "проституював" тоді своїми літературно-ідеологічними "паровозами", — у яких прославлялася мудрість Компартії та ностальгійно прорізалися "комсомольські крила юності", — на ідеологічному маразмові комуняк, аби тільки побачити свої твори на шпальтах бодай якоїсь там недорікої районної газетки?!
З неприкаяних роздумів героя цього неприкаяного роману
.Втім, насправді "літературно вдовою" Гелену стали називати ще за життя її чоловіка-літератора, і, що найтрагічніше, сам він про це знав. Але. до "сту дзяблув" подробиці.
Отримавши в спадщину скромну кімнатку в комуналці, в якій вони з тим письменником жили (бо пристойну квартиру і все майно він залишив своїй першій дружині), Гелена дуже швидко зуміла поміняти її на однокімнатну у далекому Галич-граді, проте, віддавшись за Данила, не поспішала перебиратися у свою "Галіцію", маючи намір штурмувати столичні літературні редути тепер уже пліч-о-пліч із своїм "ґеньяльним поето-чоловіком".
.Але, здається, ми відволіклись. Як уже мовилося, пропозиції Даниловій зраділи тільки двоє. Миньо ж, можливо, тільки тому й не зрадів, що просто не вмів радіти. Взагалі нічому в цьому світі — радіти.
— Невже й справді... вірші твої все-таки прийняли?! — хрипко вирвалося в нього; занадто вже болюче вразила Миня ота підступна звістка Стратника про можливу публікацію віршів. — Щоб одразу — цілу добірку, й одразу — в "Літературній Україні"?!
— Жодних сумнівів, старий, жодних сумнівів! — не вловив його настрою Стратник. — Із самим головним редактором мав розмову. З перших вуст!
— То вітаю, вітаю. Так, дивись, і в "ґеньяльні поети" виб'єшся, не рівня нам, літературним бідакам, — задумливо процідив Мирон, похмуро дивлячись кудись убік. — Щастить же декому, до сту дзяблув, гить-тіть-тіть!
Сталося так, що "літературний бідака" Миньо походив з того ж таки подільського села, з євангельською назвою Спокути, що й Стратник; до того ж, вони були сусідами, і навіть якимись там далекими родичами. Та з'ясувалося, що саме тому, через земляцтво, Миньо й заздрив Стратникові, як ніхто інший; навіть не приховуючи цього, бо й не здатен був приховувати.
В тім-то й річ, що Миньо заздрив йому одверто, чорно і повсякчасно; і поступово ця заздрість переходила на все: одяг Данила, його знайомих дівчат, його виступи на літературній студії, на саме його існування. І взагалі, якби визначення "ґе-ньяль-ний" можна було припасовувати до чорної людської "заздрості", то слід було б визнати: вже ким-ким, а задрісником Миньо був просто-таки ґе-ньяль-ним.
Насправді ж у ті часи вже не тільки Данило, але й вони, троє інших, теж потроху віршували, або ж пробували себе в прозі, гуморі, чи, як оце він, Роман Ігуда, у кінодраматургії. Саме ця вбивча пристрасть і звела їх свого часу на одному з засідань університетської студії. От тільки мріяти про публікацію на сторінках "Літературної України" вони, ці "решта троє літературних бідаків", навіть не наважувалися — що правда те правда. Причому Роман і Владьо заздрили Стратникові, можливо, не менше за Миня, хіба — що не так одверто і виклично, та не з таким внутрішнім катуванням.
— Гадаєш, їх там і справді коли-небудь надрукують? — допитувався Миньо.
— А хто наважиться засумніватись у цьому?! —тоном обранця долі відповів Стратник, сміючись та поблажливо поплескуючи вайлуватого, з лиця і статури незугарного Миня по плечу.
— Та, може, й так, гить-тіть-тіть, може й надрукують, якщо вже більше нічого друкувати, — заскреготів зубами Мирон.
— Та не катуйся так, старий, — нарешті вловив його настрій Данило Стратник. — Колись і тебе надрукують. У тій-таки "Літературці". Ґе-ньяль-не — воно і на сторінках "Літературки" ґе-ньяль-не.
Бо й справді, як же по-українськи самовбивчо заздрили вони тоді Данилові! Це ж треба: "прийнято й наобіцяно!", та ще й у самій "Літературній Україні", про публікацію в якій і мріяти в ті часи вважалося чистісіньким божевіллям.
Втім, слід було віддати належне Стратникові: він давно жив іншим, справді мистецьким життям, за якого і більше часу віддавав творчості, і проривався на всілякі творчі зустрічі, читацькі конференції та засідання студій; і чи не через день навідувався до Спілки письменників, де в нього завелося кілька впливових знайомих. До того ж, він "колекціонував" збірки й автографи, знав усі літературні новини і навкололітературні плітки. А головне, тільки його, з-поміж усіх чотирьох, уже двічі викликали в КДБ, щоб допитувати з приводу якихось там підпільних літературних зібрань та крамольного "самвидаву".
...Так, віршуванням "грішили" вони всі, але тільки Данило Стратник міг похвалитися аж трьома листами від Василя Симоненка (в літературно-студентському "миру" — "Симона", під самого Петлюру "), один із яких якраз і завершувався одчайдушно сміливими як на ті часи рядками Симоненкового вірша: "Народ мій є, народ мій вічно буде, ніхто не перекреслить мій народ!".
А ще... тільки він, Стратник, мав книжку з дарчим автографом чи то Вінграновського, чи й самого Драча. Тільки він, потурений з третього курсу столичного журфаку, дивом зумів зачепитися в якійсь районній газетці, всього за сімдесят кілометрів од столиці, і навіть устиг опублікувати там кілька добірок поезій. Щоправда, всі — з літературно-ідеологічними "паровозами", в яких прославлялася мудрість Компартії та ностальгійно прорізалися комсомольські "крила юності". Але ж хто з них не проституював тоді на ідеологічному маразмові комуняк, аби тільки побачити свої твори на шпальтах бодай якоїсь там "районки"?!
Василь Симоненко, он, скільки поетично "напартійнив" та "на— комсомолив"; але ж нічого, й досі витає собі в "духовних вітцях нації". Тим паче, що й у "паровозах" Стратника теж проглядалося кілька справді поетичних рядків, та ще й із суто українським, "галушко— вим, — як називав його Ігуда, — підтекстом". І то вже була поезія, котра, як віщо передрікав сам Данило Стратник, "крізь небуття, через століття, нащадком розшифрована будё".
.Проте біс із ними — з віршами і заздрісниками! Сьогодні Ігуда прийшов на Спокутний Майдан не для того, щоб мордуватися спогадами про Миня. "Українці, горда націє, — мисленно творив Роман свою "Книгу доховних заповідей нації", — правда життя саме в тому і полягає, що, впродовж своєї древньої історії, кожен народ не раз перемагав і був переможеним; загарбував і був загарбаним; втрачав свою державність і знову здобував її; сотворяв навколо себе конгломерат народів, або ж сам опинявся в одному з цих конгломератів. І в цьому сенсі український народ не становить жодного винятку, відтак ми, українці, повинні раз і назавжди подолати в собі комплекс бездержавності і пригнобленості!
В усі часи ми мали певну форму своєї державності, або ж прагнули до її здобуття. В усі часи ми залишалися могутнім і сильним народом, який не лише визначав та вершив свою власну долю, але й долі багатьох інших народів..."
5
Українець просто не здатен бути щасливим, бо тоді вже він не був би. українцем. Так вже од віку вічного повелося в кожного істинного українця: навіть якщо вже доля в нього щаслива, то "судьба" — обов'язково. "нешшасна"!
З епохальних роздумів героя цього епохального роману
Захопившись процесом творення, Ігуда звів погляд до піднебесся, не звертаючи при цьому уваги ні на перехожих, ні на принишклий наряд міліції, що, наблизившись до нього ззаду, вже зо дві хвилини прислухається до того, як він натхненно цитує вірші — не Стратника чи Симоненка, а таки свої, власні.
В армії стародавнього Риму існувала непорушна традиція: якщо якийсь легіон знеславлював себе в бою, змити ганьбу він міг, лише пройшовши через децимацію, тобто страту, за відліком чи жеребом, кожного десятого. І приреченими це мало сприйматися, як належне. Так от, одним із тих легіонерів, тільки вже українських, котрі мали загинути, відстоюючи честь свого зганьбленого легіону, свого народу, був і він, Роман Ігуда:
...Хоч жеребу клятому віри не йму, А мужність засвідчують рани, Та смерть несподівану Твердо прийму,
Як вміють вмирать ветерани.
За паморок скніння, За рабські віки, Безсилий народ І знеславлену націю, Моє покоління, Зведись і прийми Належну тобі Децимацію!
Бо хтось же Повинен Всекревну ганьбу На совість і честь свою Взяти.
За нице хохляцтво Й холуйське ярмо — На кожен десятий, На кожен... десятий!!!
...Кремезний, плечистий, пшеничноволосий, з вилицюватим обличчям заблудлого в слов'янській крові степовика, і в довжелезному чорно-вицвілому плащі мандрівного філософа, Ігуда нагадував чен— ця-проповідника, що зрікся свого постригу, але не зрікся манії пастирської величі. Саме так, пастирської величі. І вже не говорив він, а прорікав; не заперечував, а розвіював зневіру, не пояснював, а повчав. А ще оця — завжди манірно зведена догори правиця з напівзігнутими вказівним та середнім пальцями... Цей, сповнений місіонерської утаємниченості апостола — п'ятикнижника, жест...
Пророком Ігуда виявився таким собі: й незалежність свою Україна здобувала без повстань та громадянської війни, і відбулося це не через тридцять три біблійні роки; та й під посольство Росії відвели якусь іншу будівлю, а готельну "Москву", від гріха відводячи, поспішно перейменували на "Україну". І правильно вчинили, бо це було б нестерпно: бачити російське посольство на Майдані Незалежності; як і миритися з тим, що на майдані з такою омріяною назвою все ще височіє готель "Москва".
...