Оглядини вели лейтенант, старшина. За ними йшли три пари солдат, кожна з яких несла порожню велику армійську алюмінієву каструлю. Старшина першим уважно оглядав товар, тонкою довгою лозиною вказував солдатам що слід вилучити, як зайве для призовника. Такими були самогонка, ковбаси, шинка, масло, які в ту пору нелегко було роздобути батькам. Мати Романа, як добра швея, виторгувала у Мотруни Никонової за послугу кільце домашньої ковбаски, два невеликих шматки сала. Хліб спекла сама, бо розжилась пшеничним питльованим борошном. Коли саджала в піч, на вершечок паляниці виклала колосочок із тіста. Старшина зупинився навпроти Бортника. Його лозина одразу ткнула в кільце ковбаски, кусень сала, щось "понюхала", і вперлась у рум'яну гарну хлібину.
— А хліб не чіпайте.
— В Советском Союзе хлєба достаточно, — апеляційно відрубав старшина. — Тебя накормят.
— Тоді нащо він вам? — знайшовся Бортник.
— Ладно, еслі ти такой прожорлівий, — кинув старшина їжакуватий погляд на талалаїстого[12] і мовчки відвів лозиною руку солдата, яка вже потягнулась за буханцем.
— А ковбаса? — осмілів Бортник.
— Не положено. Тем более язикатим, — гарикнув і пішов далі.
Стратегічні товари було вилучено. Солдати перли переповнені каструлі до машини. Бритоголових вишикували в колону.
— Ох і відсвяткують сьогодні наш призов, — апетитно облизнувся сусід Бортника. — Але ще не знайшовся такий хитрожопий, навіть в погонах, щоб Йосипа Голубця ошукати. Бачиш?
Йосип задер напущену на штани сорочку. Тіло було оперізане довгим кільцем ковбаси, обмотаної шнурком. Він нахилився до вуха Бортника.
— В матні у мене до пояса приторочена пляшка. Файний чемергес. Батькова марка. Спецзамовлення.
— Чие?
— Начальства. Він і йому гонить. Хвалять. Лучче казьонки. У тебе сало е, хліб, яблука, огірки. Ми теж відзначим. А пляшку я зараз в сидор перекладу, бо ж бігти можуть наказати. Заступи мене, щоб отой з прутиком не взирив.
Далі була учебка, присяга і незабутній "гарт бойца", коли хлопців перековували на стандарт бездумного робота, "мужественного защітніка Родіни". Витримували не всі. Комвзводу, куди потрапив Бортник, був лейтенант Образцов, недавній випускник училища. Випещений, стрункий, спортивної статури, рішучий, самовпевнений, жорстокий до солдат, бо за найменшу провину йшла кара. Взірець совєцького офіцера. Начальство його любило, взвод у батальйоні був кращим.
Кузня гарту стояла на двох опорах — політзаняття, військові навчання. Після одного виснажливого дня хлопці повернулися в табір, повечеряли остогидлою "кирзою"1. В палатку заходить взводний, наказує сусідові, Івану Самсонюку, заступити на варту. Той каже, що дуже втомлений, хоч би годинку відпочити. "В гробу будеш отдихать. Понял? Виполняй". Ну, відомо: наказ командира — закон для підлеглого.
Обійшов я палаточний квадрат, — розповідав потім Іван, — тихо, місяць ясний світить, чути як хлопці блаженно хропуть, а мені, мов гирі на повіках хто навісив. Зайшов у свою палатку, думаю, хоч п'ять хвилин посиджу. Сів на землю, обперся спиною об несучий стовпець і... десь подівся. Не чув, як мене хтось витягнув з палатки за ноги. Очунявся, бо очі ріже світло ліхтарика, хтось лупить по щоках, копае, гне матюки. По голосу визначаю: взводний! "Сволочь! — репетує. — Трі наряда вне очереді!"
Відбув Іван три дні губи[13] [14]. Несолодко було. З того часу служба для нього стала нестерпною. Взводний ніби шукав причини, щоб ще й дошкулити. З нарядів на кухню не вилазив. Підпряглись і старики — дідівщина[15]. Це кілька тих, хто дослужуе. До салаг у них система приниження, знущань. Певно, з мовчазного схвалення офіцера, бо допомагають йому виховувати. Іван розумів звідки дме вітер. З веселого жартуна став мовчазним, замкнутим. Надумав, як віддячити кривднику. Коли той після обіду зайшов у дерев'яний нужник, Іван ззаду шпурнув у вигрібну яму вибухопакет1. Глухо гримнуло. З дверей, з виряченими від жаху очима, кулею вилетів Образцов, весь заляпаний лайном, штани нижче колін. Перелякано озирнувся у всебіч, і до кухонної палатки, де стояла цистерна з водою. Кілька солдат рвали зі сміху животи.
Подія блискавкою облетіла табір, стала відомою в полку. На стрільбах наступного дня Образцова не було, його заміняв помкомвзводу Федір Близнюк. Після вечері на столах просторої палатки-їдальні стали чистити зброю — вранці вже їхати в казарми. Образцов, у чистій формі, центральним проходом снує туди-сюди, дивиться. Лишилось небагато роботи. Тут підходить до Івана командир його відділення і Йванові тихо: "Тебе хтось заклав. По рації я чув розмову Образцова і комбата. Комполку збісився. Завтра підеш до слідчого. Готуйся". І відійшов.
Іван чомусь спішно став збирати свій АК, вставив рожок. Образцов якраз дійшов до кінця палатки, де стояли заступник комбата і "кусок"[16] [17]. Іван враз приклад до плеча — тра-та-та. Образцов упав. Іван дуло автоматне собі в рот, натиснув гашетку. Тиша мертва. Хвилинний ступор[18]. "Лейтенанта вбив! — першим закричав старшина, мацнув себе за вухо, побачив кров. — Я ранений!". Кілька чоловік кинулись до Образцова, та він сам поволі устав, став обтрушуватись. Потім розповідав: на якісь долі секунди побачив, що автоматний ствол зиркнув на нього. Страшна і гучна справа. Чотири набої Іван якось зекономив на учбових стрільбах. Образцова після цього десь прибрали з полку. Дорогою ціною позбулись.
Далі "гарт бойца" і "дорога дальняя".
"... Служиться мені добре, не переймайтесь. У вас там зима, снігу, мабуть, до вікон, нікому й стежку до колодязя прокопати. А тут спекота, сонце шкварить. Дуже цікавий край, багато нового побачив", — читала мати в листі від Романа. Серце
її було втішене, що в службі все гаразд, а де той край — хто тобі скаже? Далечінь якась, раз там літо, а у нас зима.
Тим краєм був Єгипет, який Роман знав лише з шкільного підручника. Про те, що він може опинитися там, йому ніколи і в голову не приходило.
У армійській службі ніякої романтики, героїки. Крутиш собі баранку, газуєш. Але ж машини які! Підступитися лячно. Довжелезні, мов залізничні вагони, важковози, відомі нині як "фури". Таких дома й не бачив. Доки сів за кермо, місяць освоював з "дідом", який дослужував строк. Від порту, аеродрому на склади, що були на окраїні міста, доставляли вантажі. Союз простягнув руку братерської допомоги президенту Гамаль Абдель Насеру, який прийшов до влади при підтримці військових, приватизував іноземну компанію "Суецький канал", хотів реалізувати проект зведення гігантської Асуанської греблі, водосховища на могутній річці Ніл, що дасть життя пустельній землі, електроенергію. Одна висота вражає — 111 метрів. А обшир! Англія, Франція, ФРН, США на ідею накинули фінансовий зашморг.
Певно ж, Союз не міг не використати нагоди, аби прихилити таку країну до соціалістичного табору: удар під дих імперіалістам! Мов з рогу достатку, попливли фінансові, матеріально-технічні, продовольчі потоки. Бортник, який бачив лише невеличку долю тої допомоги, навіть не уявляв, що Союз такий багатий. Чим же ця бідна, а колись могутня країна, розплатиться за таку щедрість?
Недавно на політзанятті замполіт з гордістю повідомив, що братню поміч Союз надає трьом десяткам країн світу. "Виходить, самі не наїлись, не вдягнулись, а хочемо світ нагодувати і вдягти", — мізкував Роман.
Не всі, хто служить, дякують долі. Бортник був вдоволений, хоч роботи на цілий день. Але ж не муштра, не бойові навчання, не політзаняття безкінечні, перевірки, огляди бойової готовності. Образцових нема, гарту. Дивоти стільки! Тільки все чуже. Не почуєш рідної мови, не угледиш хоча б дрібненької деталі, яка б нагадала про Україну. От контрасти зашкалюють. Сива давнина і сучасне, багатство і злидні, пишна зелень і мертвий пісок, нестерпна спека і холод. Місто — калейдоскоп вражень. Крикливі, гамірні вулиці, неймовірний вибір товарів, люди в екзотичних одежах. От в місто сам не вийдеш, тільки командою. За два роки лише двоє відвідин. Одне — знайомство з центральною вулицею, інше — до пірамід. Роману найбільше хотілось побувати в Долині Царів, відвідати Луксор — стародавню столицю Єгипту, про яку він вичитав.
РОЗРАДА
Розрадою були листи з дому. Від матері, шкільного друзяки Сянька Кошелюка, його рідної сестри Віри, яка до Романа нерівно дихала. Всі листи починала однаково. "Сідаю за стіл, розкладаю папір. Беру перо золотоє, пишу пісьмо дорогоє". "Ой, у полі дві тополі, їх вітер колише, догадайся ти, Романе, хто до тебе пише". Таким трафаретом користувалось багато сільських дівчат. На перший лист Романа мати повідомила, що надійшла вказівка видати йому, як оплату за цілину, три тонни зерна... "Дякую, синку, — писала, — ти зробив мене в селі найбагатшою. Сам голова приїжджав і просив зачекати видачу, бо бракує на посів — треба виконати план продажу". "От тобі і спільна комора, — пригадав Роман. — І сіють чомусь так пізно. А що людям на трудодні?"
Влітку написала, що голову зняли весною, бо здохло худоби багато. Але Василюк був хоч з місцевих, знав село. "Тепер прислали якогось, ніби цигана. Купив бричку, пару добрих коней і гасає по селу, мов чорт. Хоче, щоб все було, як в армії. Коли господиня запізнюється, бо доварює в печі, горщики, чугунці перекидає, вогонь заливає. Приїхав, кажуть, у поле, трактор стоїть. "Почєму стоіт?" — питає у хлопців. "Компресія вийшла, — кажуть серйозно, — он з відром пішов Клим на тракторну, принесе". Повірив. Не знаю що то таке, але ж то були сміхи. На дядька Кирила налетів, що той рано перестав косити і клепає косу. "Бо ж роса спала", — пояснює він. "Ти што, — кричить, — нє мог за зіму наклєпать?" Зняли його. Тепер новий, Уляницький фамілія. Здається, хоче щось зробити. Якесь таке життя пішло, що силує людей чи красти, чи обманювати.
Недавно нашу сусідку Мотю Сокур на колгоспних зборах голова оштрафував на п'ять трудоднів.