Жрець пив червоне сирійське вино, а дівчина — поживну сікеру. Влітку цей напій тримали у глибоких колодязях чи пивницях: охолоджений, він найкраще тамував спрагу і з кожним ковтком мовби вливав нову силу в жили вимученого спекою тіла.
Дівчині було цікаво знати, що відбувається, коли лугаль єднається зі жрицею, і чому це так важливо. Цікаво, чому плід їхнього шлюбу має таке значення.
— Бо вони — втілення волі зверху, і дитя від них — це напівбог, — відповів жрець.
— А що благословенне богами, батьку?
— Життя. А від того — саме зачаття й народження як людини, так і всього живого. Хто тобі скаже супротивне, той не сповна розуму.
— Тому єднання чоловіка і жінки — священне?
— Так. Тільки пам'ятай, що воно має відбуватися від любові і в любові. Як падає крапля дощу з небес у спраглу землю, щоб напоїти її, щоб дати їй повноту, налити соками. А земля розквітає, буйніє, красною стає, з неймовірними багатствами на тілі своєму і з тіла свого. Так чоловік має линути до жінки, а вона довірливо прийняти його. За доброї волі. Бо без доброї волі від такого злиття лиш чортополох. Що в природі, моя люба, — добро, те і в людей — добро. Бо все це від неба. Ми — ніщо інше, як відображення його. Лише будь обережна: світ дедалі більше повниться кривими дзеркалами, які будуть переконувати тебе, що те, що видять очі, — це добро. Але ти не одними очима дивись. Дивися серцем, лишень воно здатне збагнути справжність, тобто природну красу, у якій закладено гармонію. Тебе уже вчили цьому...
— Так. Але все знаєш лише ти.
— Ні, я знаю тільки те, що дозволяють мені знати.
— Якщо на все воля неба і богів, то й на криві дзеркала? Чому?
— Воно нас випробовує...
— Навіщо? Адже всі відійдуть в царство Енкі!
— Ти дуже допитлива. Спитай у неба. Вчися питати у нього, як це роблю я. І що спитаєш, на те рано чи пізно відповідь знайдеш.
Часто дівчина сама мандрувала вечорами на терасу їхнього будинку. Віталася й розмовляла зі знайомими сузір'ями та зірками. Інанна в цю пору вже була Вранішньою зорею й Нандаї не могла бачити її. Одного з таких вечорів вирішила наступного ранку прийти сюди до сходу світила.
Ніжним серпанком сповило навколишні поля, які з потужних, широких грудей своїх видихали свіжість. Край неба засвітився тоненькою цівкою золотого світла, розтягуючись дугою поміж небом і землею. І там, низько-низько над небосхилом, на ніжно-блакитному тлі горіла Вона. Дівчина пам'ятала цю зорю, коли прокидалася від холоду в найтемнішу пору ночі, коли холод разом із темрявою проникав усередину тіла. Тулилася тісніше до котроїсь вівці й ловила очима на небі те чарівне світло. Те світло було божеством, і вона була певна свого чуття. Бо що несамовитіше палало, то легше відступала темрява. Навіть раптово. Немов один крок роз'єднував ніч і день. Починало сіріти, пливли тумани, мов човники, сивими веслами чіпляючись за шерсть тварин і застрягаючи поміж невеликих кущів. Потім проходили наскрізь своїм повітряним тілом і котилися далі... далі... Немов утікали від світла, яке запалювалось на видноколі.
А воно все росло, багряніючи. Палало уже вогнем над обрієм, а прекрасне божество усміхалося, немов бачило в тому вогнищі, як у люстерці, свою красу. З вдячности встеляло дорогу світлу й повагом відступало. Одна зоря давала місце іншій.
Сьогоднішнє видиво було ще звабливішим. Вистава магічної зустрічі двох богів відбувалася в її простягнутих до овиду долонях. Гладила руками зорю, обережно торкалася пальцями шаленого вогнища й раділа в думці, що тепер щоранку ходитиме спільними дорогами з богами: з Інанною й Уту.
— Що краще за оце дивовиддя?! — почула знайомий голос.
Повернула голову з усмішкою щастя, яка застигла на її губах.
— Так, Учителю! Нічого й ніколи не буде кращого, приємнішого, милішого для людського ока за оцей танець!
— Хто розказав тобі про танець? — здивувався жрець.
— Ніхто, — стенула плечима.
— Це танець. Але не тільки Інанни й Уту. Та все почергово. Від сьогодні починаємо спостереження разом і помалу ти відкриєш небесні таємниці, відкриєш гармонійну музику сфер і чарівність найпрекраснішого танцю Всесвіту.
* * *
Наступних вісім років Нандаї буде вчитися небесній святій науці. Стрічатиме із зорею кожен ранок і щовечора проводжатиме з нею світило.
А посеред тих довгих років, на четвертому, отримає посвяту у жриці. З худенького і нескладного дівчиська вона перетвориться на зграбну, пишну дівчину-квітку. Серцевиною тої квітки залишалися прегарні глибокі очі. В них відбилася вся краса нічного неба і того танцю, котрий продовжувала вивчати.
Сиділи з батьком за довгим столом і вели свою звичну бесіду. Наближалося чергове Рівнодення й усі готувалися до свята. Вона мала визначитись, яким саме чином буде служити богині. Хотіла посвяти, в якій зможе залишатися недоторканою і ніколи не народжуватиме. Зрештою, як сама Інанна.
— Ти так схожа з нею, — мовив батько, розпочинаючи тяжку для себе розмову.
— Я знаю.
— Скоро Новий рік.
— Так. І я чекаю, що відбудеться моя посвята.
— Ти добре подумала?
— Краще не буває.
— Але ти втрачаєш можливість народжувати майбутніх правителів і царів міста. Богів! Кожен вельможа захоче дитину від тебе.
— Для чого?
— Що "для чого"? — не розумів жрець.
— Для чого народжувати мені нових правителів? Правителів жадоби, війн, пристрастей, залежностей. Ні, це не моє. Зрештою, чим вони володіють? Стадом покірних дурнів, котрі роблять їх богами після смерті, зносячи все до їхніх ніг за життя. А самі нидіють...
Жрець мовчки дивився на неї й думав, що вона не тільки зовнішньо схожа на богиню. Та це він знав давно.
— А хто ж тоді володарює над усім, якщо не вони, в цьому, земному, світі? — розвів руками.
— Жерці, — відповіла, мов відбила удар меча. — Ви — перша сходинка до голосів неба. Ви розмовляєте з богами. Ви володієте таємними символами їхньої мови й бажань. Цим символам у Вашому трактуванні схиляються усі, від царів і правителів до простолюдинів. У Вашій владі цей світ.
— Світ у владі богів, — спокійно відповів жрець, відпиваючи із золотого келиха.
— Не сумніваюся, — усміхнулася вона. — Тому можу бути жрицею, відданою тільки їм, не людям.
— Інакше: царство мертвих тобі солодше, — згадав її слова.
— Ти навчив мене вибору.
Жрець зітхнув і додав:
— Твоя воля — мій закон.
Нандаї давно визначилася з тим, кому й чому хотіла належати. Здається, це сталося в тих розлогих і суворих степах, де випасала худобу, а може, ще раніше: в час, коли народилася. Вона не знала того часу й не могла читати свою долю, але читала її у своєму серці.
Сім років вона не тільки спостерігала за небом. Спостерігала вона й за землею та всім тим, що відбувалося в державі. Навчилася добре письма, вивчила історію їхнього міста і його забудовників та правителів. Дізналася про безкінечну вервицю війн, розрухи, втрат, перемог, здобутків, пихи, насилля, любови. Все це чергувалося з тою рівномірністю, з якою чергувалися затемнення й витки планет, їхні зустрічі й розлучення, їхні любощі й ненависть. Ні, не для того вона пізнає небесне, аби стати заручницею праху. Бо все отут, на землі, дуже скоро стає прахом. Так само, як виліплюється з нього місто, його могутні стіни, пишні будинки вельмож, величний зикурат, так само розсипається на попіл під ногами і глумом чужинців. Тому без кінця вправляються на мечах і списах їхні воїни, аби в якусь мить дати можливість місту не розсипатись. Але й на те не стільки їхня воля, як воля небесна. І скільки б не намагалися лугалі прирівняти себе до богів, скільки б не намагалися жриці народити чергового, неперевершеного, мужа, готового воювати й перемагати, робити місто і державу багатими, їм аж ніяк не досягти справжніх божеств. Завжди вони будуть залишатися маленьким, викривленим відображенням вищої волі. Завжди будуть героями лише імітації, яку кожного свята так старанно і пристрасно виграють для самих себе. Справжня вистава пишеться отам, у ній кожному вже призначена роль. Мало хто може вибрати собі цю роль добровільно, й навіть Нандаї не впевнена, що вибір той продиктований її волею, а не нашептаний богинею.
— Цього року твоя корона буде мати п'ять восьмипелюсткових квіток, — мовив сумно жрець, — і це буде востаннє...
— Я не буду сумувати за нею. Над моєю головою вимальовується небесний Вінок. Ще кілька років — і я побачу його.
— Це велике задоволення і щастя самому видіти й вирахувати шлях з'єднань та петлянь, прямих і зворотних ходів богині навколо Уту.
— Де вона разом з Кі танцює свій граційний танок...
— Наближається їхня третя петля. А далі ти побачиш усю Квітку.
— Вона прийде в точку, з якої вийшла, у свій знак.
— Там вона чутлива, сповнена бажань і жаги, близька до самої природи. Звідти починається її сила, якою й ділиться з усім живим.
— І так безконечно... Тільки людина має свій кінець...
— Це засмучує тебе?
— Не знаю. Я не думаю про кінець, бо допоки вони там, кінця нема.
Жрець дивився на неї уважно і прискіпливо, бо всьому, що говорить, її не вчили. Яку таємницю несе у своїх грудях? Яка істина захована в її бездонних колодязях? Де почула вона своїми ніжними вушками те, про що мовить? Мовчить і дивиться на нього зухвало. Чи це таки боги у степах її викохали та йому на дорогу підкинули?.. Але для чого? Навіщо? Цього йому не довідатись, мабуть, ніколи. І ще одне зрозумів: дивну владу вона має над ним. Дивну владу має навіть над собою...
Після посвяти Нандаї продовжувала навчання не стільки вдома, як уже безпосередньо у храмі. Зате ранками зустрічалися з Учителем на даху.
Зафіксували цифрами й на схемі третю петлю поміж Інанною й Кі, так дівчина одержала більше, ніж половину прекрасної Квітки. Неймовірна гармонія була закладена в тому малюнку. Неймовірна точність і ритмічність, із якою зустрічалися й розходилася два божества у своєму бігу навколо Уту. А ще Нандаї все глибше розуміла мову чисел, а ті вміли розповідати більше, ніж письмо, котрим писалися славні й поеми. Вона ось уже кілька років спостерігає за небом, аби після восьми мати цілісну картину танцю. Але ж жерці мають відомості, на одержання яких потрібно сотні, а то й тисячі років.
— Батьку, — звернулася якось до жерця, — я оце думаю, скільки років може жити людина...
— Не так уже й багато, — усміхнувся жрець.
— Не так вже й багато в порівнянні з небесними божествами...
— На те вони й божества.