Куди йшла стежка?

— Ще до деякої міри можна людину пізнати по тому, чи говорить вона по-українськи. Коли не гово­рить — гнати в шию!

— І я його вижену, вижену! — завзялася тітка.

Однак, виганяти Крюка не довелося. Він по цьому випадку щез, навіть не забравши своїх речей.

У жовтні ми відсвяткували заручини Пшенички і Святослава. З'їхалася до рідного дому вся сім'я, і цей день у моїй пам'яті залишився останньою світлою ві­хою молодости. А з листопаду почалося...

Не хочу навіть згадувати подій, якими скінчився 1918-ий і почався 1919-ий рік. Я пережив цей перелом як найгіршу хворобу, покинув столицю ще в грудні й вернувся додому. Було мені тим прикріше, що нас четверо братів поділилося на дві ворожі партії: Антін і Сергій приймали активну участь в протигетьманському повстанні й після перевороту залишилися в Ки­єві; а я й Андрій були в рядах сердюків. Андрій забрав родину і виїхав з гетьманом, я постановив відійти від політичного життя, а Святослав сказав, що ще побуде р Києві "у ролі пасивного обсерватора".

Вернувшись додому, я просив — нічого мене не питати. Замикався у своїй кімнаті й виходив лишень до столу. Мабуть вигляд у мене був дуже понурий, бо при їді рідко хто обзивався словом, і взагалі в хаті запанувала напружена й трагічна тиша. Вона була тим дивнішою, що фортепіян мовчав також.

На початку лютого повернувся Святослав. Наше село лежало на дорозі від станції до його села, і він заїхав до нас. Не скидаючи кожуха, присівся на крає­чок стільця і спитав:

— Знаєте останню новину?

Був пожовклий, мав почервонілі очі й усміхався сардонічною усмішкою.

Ми всі стояли довкола й похмуро мовчали.

— Маємо нову федерацію, — не дочекавшись від­повіді, повідомив він. — На цей раз — федерація з більшовицькою Росією. Наш "землячок" Раковський проголосив в імені всього українського народу... Га, як вам це подобається?..

І знову, не дочекавшись відповіді, зірвався зі стільця.

— Вибачте, їду додому. Як тут? Дуже неспокійно? Треба людей під зброєю тримати. Будьте, поки що, здорові!..

Поцілував руки в матері й Пшенички, обернувся до мене й клепнув по плечі:

— Носа догори, Несторе! Може після цього наші люди мудріші стануть. В кожному випадку ми маємо роботи вище голови! — і він черкнув пальцем лінію над своєю головою. — Я увечері приїду. Будь здо­ровий!..

Але ні ввечері, ні другого, ні третього, ні десятого дня я не хотів ані говорити, ані навіть слухати про справи політичні. Святослав сердився й обкладав мене усякими діткливими[23] епітетами, але я не піддавався.

— Ти знаєш добре, що я також уважаю цей пере­ворот злочином, який лягає страшним гріхом на цілий нарід. Але й за гетьманщини не все було ідеально. Одні винні і другі винні, одні мають слушність і другі мають слушність, — це був головний аргумент Свято­слава.

У відповідь я завжди пригадував дядька з базар­ного мітингу, який казав: "Говорите ви — ваша правда, говорить хто інший — його правда".

— Бо так і є, Несторе! Проблема настільки важка, а обставини такі заплутані, що тут важко бути абсо­лютно безпомильним!

— А я тобі, Святославе, скажу те саме, що вже казав сто разів: я не прикладу руки до справи, яку не вважаю за чисту і певну.

— Коли так стануть усі дивитися, то гору візьмуть більшовики.

— Якщо дивитися на речі твоїми очима, чи очима того дядька на базарі, то й більшовики мають слуш­ність. Облишмо це! Берімся ліпше до практичних ре­чей: оборони повіту.

Практично беручи, хоч ми розходилися зі Свято­славом у поглядах, але від того нічого не мінялося: ні я, ні він не могли взятися до чогось більшого. Біль­шовики зайняли Київ і сунулися вздовж залізниці на захід. У нас, в запіллі, було безвладдя. Деякі села падали здобиччю грабунку й бандитизму, деякі самі перетворювалися в осідки горлорізів, деякі, навпаки, вміли боронитися й забезпечити лад і порядок внутрі. Наше село належало до тих останніх і вже нераз успішно ставило чоло всякого роду напасникам. Але, звичайно, само не встояло б проти великого відділу війська. Ані наше, ані якесь інше. Отже, треба було подумати про оборону, що діяла б в інтересах цілого повіту. Бо щораз то ставало небезпечніше, і Вільне Козацтво, роззброєне за гетьманщини, тепер було по­трібне більше, ніж коли. Та, на щастя, сили були, зброя була в кожній хаті, зацікавлення також було — лишалося тільки все це використати. Знайшлися також люди, тямущі у військових справах, "і ми незабаром перетворили майже цілий повіт у редуту, на якій роз­бивали носи денікінці, більшовики, анархісти і зви­чайні грабіжники. Постійні стежи й телефонічні зв'язки своєчасно давали знати про небезпеку, а штаб, розта­шований у найдо гіднішому місці, відразу давав накази й керував операцією.

Отже, ми жили окремою республікою, і на нас завзялася більшовицька влада. Інколи нам потрапляла до рук якась проклямація, або часопис, в яких рідко коли бракувало згадки і погроз у наш бік. І не можна сказати, щоб ми не розуміли всієї небезпеки свого становища. Надія могла бути лишень на перемогу національних сил. Але надія марніла. Ми знали, що більшовики вже посунулися аж до Проскурова, що Гри­горіїв[24] зрадив не лишень Гетьмана, але й Директорію, перекинувшись на бік червоних. Знали, що Директорія намарно шукала підтримки в Антанти, що війська Антанти врешті покинули Одесу, виперті червоними, і що в Києві шаліє терор "черезвичайки".

Мати потиху плакала, молилася ночами і все по­глядала на дорогу, що йшла від станції. Батько раптом постарівся, згорбився і свою журбу топив у подвійній господарській ревності. А Пшеничка стала зовсім не­помітною. Шукала самотности і, забившись у якийсь укритий кутик, могла сидіти годинами, глибоко заду­мана й сумна. Кілька разів я знаходив її і питався, про що вона думає? І тоді вона дивилася на мене, жалібно й винувато всміхаючись.

— Ах, Несю, — казала, намагаючись стримати сльози, — я така тупоумна, що нічого-нічогісенько не розумію!..

Викликала жаль і співчуття. Я цілував її ніжне чоло і заспокоював:

— Не журися, моя золота Псенися Псеницка, і не бери на себе несправедливого обвинувачення. Тепер справді лишень дурень може сказати, що він багато розуміє, але з розумних людей ніхто не відважиться такого сказати.

Сестра хитала гладенько зачесаною голівкою:

— Не потішив ти мене цим, Несю, ані трохи. Бо, коли б лишень дурні не розуміли, не було б лиха. Але коли наче й розумні й відповідальні люди почи­нають робити щось таке недоладне, незрозуміле, а на­віть попросту злочинне, то стає страшно.

— Справді. І це вже таке прокляття, яке не вперше повторюється в історії. Та твоя журба без­сила щось змінити, чи примусити когось помудріти.

— Ти якось так дивно потішаєш, Несю, що мені ще сумніше стає.

— Бо ти надармо собі голову клопочеш, се­стричко. Твоїм призначенням є якраз вносити радість і розганяти хмари, а не посилювати смуток в родині. Залиши державні справи політикам.

Пшеничка враз почервоніла і прикусила губку.

— Дякую... — сказала ображено.

Мені стало соромно, і я поспішив оправдатися:

— Вибач, моя золота Псенися Псеницка, я не хо­тів тебе образити, а ти мене не вповні зрозуміла. При­гадай собі, що й найбільшим нашим керманичам дер­жави не вдавалося виграти війни з черню, яка у вирі­шальні моменти все спихала долю країни на бездоріжжя. Богдан Хмельницький міг з допомогою черні перемогти таку потугу, як Польща, але проти черні йому б і Польща не помогла. Мав покійний щастя, що скоро помер. Хто його до Переяслава довів, як не чернь? Хто пляни гетьмана Виговського нанівець звів? Хто проти гетьмана Мазепи рив? На кого Москва вже майже два століття спирається у своєму пануванні на наших землях?

— Чекай, — перебила мене сестра. — І що з того?

— Що з того? З того висновок: коли такі непере­січні мужі й політики, як гетьман Хмельницький, Виговський і Мазепа не могли нічого вдіяти, хоч мали владу й зброю, то ти, моя золота Псенися Псеницка, й поготів нічого не зробиш смутком і сльозами. Залиши ці клопоти іншим.

Сестра довго мовчала, а потім подивилася з лагід­ним докором в очах на мене.

— Даруй, братику, але в тебе — що не слово — то все гірше. У доброго господаря навіть заіржавілий цвях не змарнується. І я би не хотіла бути нічим іншим — лишень отаким іржавим цвяшком...

Я хотів на це відповісти, що якраз доброго госпо­даря в нас бракує, але не сказав нічого. Це справді було б ще гіршою потіхою, ніж усе попереднє.

Жаль мені було дуже Пшенички. Я знав, що вона зі своєю вразливою вдачею мусить особливо боляче відчувати трагічний біг подій нашої історії. Та був безсилий щось зробити.

— І музику закинула... — змінив я тему розмови.

— Ах, музику!.. — сумно усміхнулася Пшенич­ка. — Вона перестала мені коритися останнім часом...

Та все ж бували дні, коли Пшеничка грала. Накидалася на інструмент з якоюсь розпукою і видобувала з нього таку силу, що від неї в хаті ставало тісно й душно. Я звичайно ніколи не міг всидіти на місці, коли чув гру сестри. Мене тягнуло кудись на простір: у поле, на ріку, під небо ! У мене зроджувалося бажання зчепитися в безжальній боротьбі з вітром, бурею, бли­скавкою — зі самою смертю!

Одного разу, — це вже було літом, — коли музика вигнала мене з хати, я довго ходив лугом, збуджений і злий. Довкола було тихо й спокійно, а мені якраз за­бажалося, щоб не було ні тиші, ні спокою. І, напевне, коли б у цей час наш штаб ударив тривогу, я б дуже зрадів і кинувся б першим у бій з особливою насоло­дою. Неспокій зріс настільки, що переміг мене, і я ви­рішив піти осідлати коня і скочити до штабу. Бо, ду­мав собі, ану ж якраз...

Обійшов садибу з тилу і раптом у садку наткнувся на Святослава. Він стояв, спершись на стовбур яблуні, і гриз якесь стебло.

— Ти що робиш? — спитав його. — Чому не йдеш до хати?

— А ти? — спитав він.

— Я ходив на сіно дивитися.

— Не бреши, Несторе! — роздратовано сказав Святослав. —— Тобі зараз так до сіна, як і мені.

— Чому так думаєш?

— Та тому, що я вже давненько тут стою і слід­кую за тобою...

— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Ходімо до хати, бо ця музика мені зовсім не подобається. Боюся за Пшеничку.

— Вона відчуває те саме, що ти і я, але не може висловити того словами.

— А саме?

— А ти, тобто, не догадуєшся? Коней треба сід­лати — от що!

Обмінюючись словами, ми приспішували крок, а потім побігли бігом, перелякані звуками, що вилі­тали крізь відкриті вікна й двері сальону.