Це були місця неперевершеної краси, серед величних дерев та настільки чистого повітря, що здавалося ніби самі легені ставали одним цілим із оточуючою природою та запах свіжості, особливо після дощу, котрий нещодавно пройшов, попросту поглинав тебе цілком.
Ця подорож була запланована родиною Густаво доволі давно, але тільки в той період родина змогла дозволити собі час на те, щоб вирватися на здійснення давнішньої мрії.
Їх зупинка розташовувалася в глибині лісу, однак ця сама глибина слугувала нічим іншим, як туристичною зоною, де дружні групки людей могли проводити свій час у неймовірній єдності з природою серед мальовничої краси та чар.
Та мальовнича місцевість на вічність закріпилася в голові тодішнього хлопчика, а особливо величні гори, в низинах височіли дерева, подібно тому, як це було десятки тисяч років до нього і буде після. Він пам'ятав про те, що дуже сильно втомився в той день, оскільки вони вирішили залишити машину і продовжити свій путь пішки, власне де б машині і не вдалося проїхати жодним чином. Перехід був не легким, але він неймовірно чітко закарбувався в пам'яті Густаво, закарбувався наче перший і останній спогад про те, як його родина була єдина, як його матір вела їх за руки зі всією любов'ю, а батько перетворився на справжнього ватажка, котрий вів свою родину вперед.
Він пам'ятав їх всіх настільки щасливими в той день, настільки щиро усміхненими та радісними від всього, навіть від неймовірної втоми, яка їх погнила, але незважаючи ні на що і вона перетворювалася ні на що інше, як на елемент єдності… єдності сім'ї.
Хлопець згадував той чарівний день сидячи на тротуарі та відходячи від усіх тих речовин та алкоголю, котрі огидно насичували тіло, попутно відчуваючи не меншу огиду по відношенню до себе, бажаючи вирватися звідси, втекти та попросту зникнути з цього міста, а якщо не вдасться зникнути з нього, то розчинитися в самому світі, але не зараз… не зараз. В нього не було сил для цього і він повільно схилив голову та поклав її на підлогу не відчуваючи нічого з кожною наступною секундою занурюючись все глибше і глибше у теплоту своїх дитячих спогадів.
— Густаво… Густаво… — Лунав в його голові голос матері і він миттєво, наче і не було в нього цілого життя, знову опинився тим маленьким хлопчиком, що блукав у компанії своєї сім'ї мальовничими просторами Канади.
— Так мама. – Невинним дитячим голосом відповів їй хлопчик.
— Не відходь далі вогнища, наш провідник сказав, що тут можуть блукати дикі тварини.
— Добре. – Із характерною для нього посмішкою відповів він.
Вони жили в невеличких дерев'яних будиночках, в яких стояв приємний аромат деревини і самі будиночки виявилися настільки затишними та душевними, що в них хотілося залишитися як на довше, серед умиротворення лісу та спокою власних душ і сердець.
Але, як це часто буває, просте людське бажання чи, ще гірше, цікавість – в силах призвести до тих наслідків, котрі при всьому бажанні не вдасться виправити жодним чином.
Так відбулося і у малого Густаво, який в ту прохолодну ніч вирішив вийти з будиночка, в якому вже мав давним-давно тихо і мирно спати разом із сестрами, але на шляху до табору він помітив одну рослину, яка була настільки прекрасною в очах одинадцяти річного хлопчика, що з того самого моменту, як він її побачив, в нього не було жодного іншого бажання, як бажання зірвати його та подарувати по казковій квіточці своїй матері та сестричкам.
Він хотів відлучитися для цього ще під час переходу, але батько разом із провідником підганяли їх настільки жваво, що вони ледь встигали реагувати на їх команди і крутити головами в різні боки, не говорячи вже про те, щоб відлучитися на зайву хвилинку заради квітки, нехай і тієї в котрій була ввібрана вся велич краси.
Хлопець завжди був доброю людиною, особливо по відношенню до своїх рідних та близьких, та й взагалі до оточуючих, але, на превеликий жаль, він не був таким по відношенню до самого себе. Він завжди був готовий зірватися з місця у будь-який момент заради тих кого любив і відправитись хоч на самісінький край світу і так він зробив в ту ніч… темну, спокійну та прохолодну… ніч котрій судилося стати роковою.
Дорогу було видно доволі погано, але Густаво завжди був кмітливим хлопчиком і продумав все заздалегідь, узявши із собою ліхтарик.
Блукаючи тією стежкою він відчував себе героєм всіх тих фільмів та мультиків, котрі так сильно любив. Хлопчик переживав в своїй голові справжню пригоду та міркував, що відправився ніяк інакше, як на справжнісінький подвиг і ось… варто йому було відійти від табору всього трохи, як він знайшов те, що шукав.
На небесах красувався чудесний місць та світили яскраві зорі поглинаючи своєю красою всю душу, все серце та розум, ніби забираючи тебе до себе і крізь всі ті ніжні обійми освічуючи шлях та ту неймовіру квітку, що в промінні нічних небес перетворювалася на саму неперевершеність.
Він знову забажав ввібрати в себе оточуюче повітря та відчув… і відчув він далеко не свіжість лісу, а наближення того що не було йому підвладним, того що мало свій особливий присмак в самому ароматі, наче коли повітря переповнене запахами землі після рясного дощу, коли кожен твій крок вперед стає все більш і більш вологим, що ти аж починаєш відчувати те, наскільки промоли в тебе шкарпетки, але все одно керуючись безпросвітним зовом, котрий веде тебе в нікуди ти, незважаючи ні на що, продовжуєш свій рух до самої незвіданості.
Хлопчик простяг свою все ще маленьку руку до рослини та зірвав в неї три невеличкі квітки, яких він ще ніколи не зустрічав раніше і, навіть ніколи не звертав увагу на те, що йому колись подобались квіти загалом, але цей самий момент став для нього справжнім одкровенням, адже відтепер флора цілком прибрала його душу до своїх рук.
В кущах щось почало рухатись… це було настільки ж несподівано, ніби початок самого землетрусу серед білого дня.
Хлопчик не знав що йому робити. В його голові було настільки багато думок, що він за одну лише мить розгубив та заплутав самого себе настільки, що вже і не міг толком знайти місця.
Хто там: вовк, лисиця, рись чи можливо лише маленький та ніяким чином не небезпечний бобер, з пухкенькими щічками, а якщо щось страшніше та набагато-набагато більше?
Мить… та те, що ховалося в тих кущах почало наближатися з кожною наступною секундою. Мить… та залишався один єдиний момент перед тим, як ця тайна мала розкрити свою сутність. Хлопчик приготувався, він пам'ятав дорогу назад дуже добре і вже збирався зробити перший ривок, щоб врятувати своє життя, як мить… та з кущів вийшла його матір, з не менш переляканими очима ніж вони були у самого хлопчика, який вже встиг собі надумати все на світі.
— Madre de Dios, Густаво! – Доволі розлючено стверджувала жіночка. – Що ти тут робиш!?
Дитина не витримала свого хвилювання та ринулася в міцні обійми матері, аж ніяк не очікуючи побачити її, попутно відчуваючи глибинний сором за свою неслухняність.
— Я ж тобі казала, я ж по-хорошому просила тебе: не відходь від табору! Я ж казала?
— Так мамо. – Ледь не крізь сльози відповідав хлопчик.
— І що далі? Вважаєш ти вчинив добре?
— Ні.
— В мене ледь серце не зупинилося: побачила, що дівчатка собі мирно сплять, а тебе весь час потрібно десь шукати.
— Пробач, будь ласка.
— Ради всього святого, що ти тут забув?
— Я лише… лише хотів подарувати Вам с дівчатами це… — Він показав матері квіточки, які міцно стискав в своїх руках, від чого вони доволі сильно пом'ялися та втратили більшу частину своєї неперевершеної краси.
— О, Господи!
— Мамо, вони були чарівні, просто… чесно… повір, мамо… вони були… були, як…
— Я вірю синку, вірю. Вони навіть такі по-справжньому чудові. Дякую тобі велике, мій хлопчику. Сестрам також сподобається, я впевнена.
— Думаєш?
— Навіть не сумніваюся.
Вона була дуже рада самому знанню того, що її маленький хлопчик, незважаючи ні на що, був готовий і в ніч, і в холод відправитися на пошуки квітки заради тих, кого любив всім серцем. Звичайно, пані відчувала ноту розлюченості через неслухняність дитини, але в житті, якби там не було, потрібно зробити хоча б одну спробу для того, щоб у власному сприйнятті хороше переважало все погане.
Вони без поспіху пішли в бік своєї стоянки. Густаво ще ніколи, до цього самого моменту, не відчував свою особисту гордість настільки гостро, як тоді… тоді, за кілька секунд до переміни всього життя.
Не було нічого, щоб натякало на небезпеку. Місяць та зорі світили, як і раніше. Вітер віяв собі, лагідно колихаючи вітки дерев, а ліс був настільки ж умиротвореним, як і в той самий час коли родина блукала його стежками, однак варто було пройти ще кільком секундам, як небезпека сама по собі предстала перед їхніми очима.
Справжній велет: грізний ведмідь, могутній та суровий блукав разом із ними лісом, майже не видаючи жодних звуків, вийшов на їх дорогу і розхитуючи голово із боку в бік пильно подивився на перелякану матір, що міцно стискала своєю рукою маленьку ручку свого синочка.
Густаво ніби і в дійсний момент відчував цю міць материнської руки. Відчував те, наскільки мужньо вона стискала його маленьку долоню і не так не знайшла в собі сили для того, щоб приховати власний страх та не передати його синові. Але в цій силі, з якою вона стискала його руку, він відчував всю любов, всю ту душу, з якою його рідна матір намагалася втримати свого хлопчика від всієї тієї небезпеки, котра предстала перед ними обома і ніби відчуваючи наближення всього безвихідного становища, вона з кожним моментом, який їм подарував Господь Бог, вимовляла власною рукою те безмежне добре і щиру любов, котра тільки могла протікати в її жилах.
— Мамо… — Крізь весь страх промовив хлопчик.
— Не ворушись, синку. Тихо… тихо… — Промовляла вона, в цілковитій розгубленості, не маючи жодного розуміння як діяти в такій ситуації. Все, чого тільки хотіла жінка в той момент було спасіння свого хлопчика.
— Мамо…
— Спокійно, Густаво… спокійно…
Ведмідь придивлявся до них все пильніше і пильніше. В очах цього створіння не було злоби, але ця земля була його королівством та бачити тут сторонніх він аж ніяк не бажав.
Вставши на задні лапи, він здався настільки велетенським і грізним, що ніби самі древні та могутні дерева цього лісу ожили в обліку цього ведмедя забажавши пролити кров тих, хто потривожив їх серед тутешньої гущавини.
Мати з дитиною стояли незворушно.