Таки не везуть їх в пустелю. Спитала в Оксани, котра година, й виявилось, що майже чотири години як вони в дорозі. Нічого собі відстань здолали, й де ті Афіни залишились зі своїм гамором і шумом! А тут справді, ніби рай — квітів багато, цвітуть серед зими, все зеленню залито, на шосе майже порожньо, тепліше.
'Ласкаво просимо! — англ. Навіть вікно водій привідкрив і приємне повітря, насичене новими запахами, заповзає в ніздрі, знайомлячи їх із новим світом. Знову звернули за ріг і, збавляючи швидкість, почали заїжджати до якогось містечка.
— Ось ми й прибули! — звернувся до дівчат англійською водій.
— І куди? — перепитала Слава, одночасно пояснюючи Оксані, що подорож добігає кінця.
— Найпівденніша частина Греції! Мані. Чула про таку місцину?
"Та чого б то і звідки?" — подумала, дивуючись. Не відповіла. Чомусь раптом пересохло в горлі.
— А містечко наше зветься Гісьйо, — завершив водій.
— Як-як? — перепитала Слава, бо ніяк чужі назви не ліпились у голові.
— Гісь-йо — повільно повторив знову.
На одній з вузьких вуличок, повних припаркованих авто і від того ще вужчих візуально, автомобіль зупинився й двоє пасажирів покинули його, розплатившись та забираючи свої валізи з багажника. Автомобіль рушив знову і скоро вони виїхали на узбережжя, очам відкрилася безмежна синява моря. Дощові хмари, що відступили недавно, залишили по собі вологі сліди у вигляді безлічі крапель, котрі тепер блищали й переливалися легким сяйвом під променями сонця, ще досить теплого, як для грудня. Теплі промені впевнено зганяли водяні діаманти зі столиків і крісел, що рядами стелились уздовж набережної, лоскотали гребені хвиль, що з силою билися об кам'яний бордюр. Море, розбурхане й розтривожене зливою та вітром, все ще не знайшло спокою і сонце своїми ніжними та легкими обіймами намагалось утихомирити його. Не було спокою й у розбурханий серцях дівчат. Там, де свій неспокій частково можна було залишити обабіч дороги, викидаючи разом з неприємними думками на узбіччя, як непотрібний мотлох, залишаючи місце лишень тому, що було перед очима, все повернулось. До тривоги додалася суміш із цікавості та нетерпіння, котрі все наростали. "Що?! Що чекає на них?! Краще вже швидше дізнатися, аніж тліти отак, як жарина, не маючи змоги ані розгорітися, ані погаснути й покінчити з оцим станом невизначеності!".
Дівчата мовчали.
Автомобіль неквапливо котитився уздовж побережжя. Невдовзі звернув у один із провулків і почав підніматися вгору по високому схилу. Виїхавши на саму вершину й залишаючи море позаду, покотився вниз. Покружляв серпантином вуличками-змійками якогось поселення, що розкинулось обабіч містечка, обліплюючи знизу догори випукле тіло високої гори. Нарешті виринув з тісних обіймів останніх будиночків і перед очима знову розпростерлися море й простір.
Проїхали ще пару сотень метрів і різко зупинилися перед одиноким будинком, що звисав на схилі високої кручі, як ластів'яче гніздо. На подвір'я з боку дороги вела вузька доріжка, огорнута деревами. Нею крокував їм назустріч чоловік.
Водій вийшов з авто, кинувши лише одну фразу: "Ви на місці". Дівчата вийшли. Забрали свої речі та залишилися чекати осторонь, доки той завершить розмову з чоловіком, що вийшов їм назустріч. Взявши гроші за виконане замовлення, водій, кивнувши дівчатам на прощання, знову пірнув у авто. Чоловік розвернувся до них обличчям, було йому років за п'ятдесят, щедро политий сивиною, з такими ж сивими вусами під гострим згорбленим носом. Темні й густі брови нависали над цятками прискіпливих очей. Набундючений і пихатий, чимось неприємний, хоч і вичавлював посмішку. Кого він нагадує?
— Хелло*, — стримано привіталася Слава.
— Хелло енд велкам! — відповів той, подаючи руку для привітання. — Ду ю спік інґліш**? — додав, піднімаючи брови від здивування.
— Єс, ай ду***...
— Що ж, це добре, — продовжив чоловік і назвав своє ім'я.
— Слава, — відповіла дівчина й відрекомендувала Оксану. Він подав руку і їй.
— Слідуйте за мною, — коротко мовив і вони направились до будинку.
"Здається, все нормально" — подумала Слава, але серце все ще тривожно вистукувало в грудях, у чомусь, певно, не погоджуючись
Вітаю — англ.
"Ти розмовляєш англійською? — англ.
Так — англ. із думками. Переступили поріг і стало ясно, що серце деколи розуміє більше, ніж голова. Та все ще намагалася гнати подалі неприємні здогадки, що прилетіли зненацька, як блискавки.
Справа в тому, що надія на спасіння і на будь-що краще, як і всяка надія — помирає останньою. То що ж примусило Славу довіритись більше серцю, аніж розуму і разом з тим хапатися за надію? Мабуть те, що, врешті, побачила і те, про що здогадувалась. А побачила велику простору кімнату з канапами попід стінами, на яких ліниво розляглося кілька чорношкірих дівчат. Ще деякі, як сновиди, снували по кімнаті туди-сюди і, либонь, тільки їм була відома мета тих переміщень. Дівчата мали хорошу будову тіла, досить високі і зграбні, з принадними вигинами й випуклими заокругленнями, що робило їх абсолютно придатними для найбільшого задоволення, і не лишень візуального. Далі з глибин приміщення виринуло ще кілька дівчат, уже світлошкірих, та не менш принадних. Мова останніх була незрозумілою, але й не геть чужою, здавалось, щось схоже на болгарську. Слава все ще, як зачарована, розглядала картину, що вимальовувалась перед її переляканими очима. Підсвідомо знайшла відповідь на все, що бачить. Свідомість все ще вперто не хотіла визнавати поразку.
— Іріна! — крикнув чоловік і у дверях, що вели за межі вітальні, показалася яскрава блондинка років за сорок.
"Наша", — знов ковзнуло в голові Слави, але й ця думка не належала до тих, що виникають на основі свідомих спостережень і зважених висновків. Це була не єдина думка в голові Слави, бо враз вони почали кружляти й бриніти, як набридливі мухи, все набираючи темпу: "Що ж це за ресторан такий, стільки отакого специфічного персоналу? Щось не так.... щось не так!" — вистукувало серце в грудях упертіше й гучніше, та небажання вірити в гірше, а можливо, й відмова сприйняти реальність, тримали Славу в своїх брехливих і міцних обіймах. Хоч уже й з останніх сил.
Ірина підійшла спершу до хазяїна, вони про щось перемовились, і далі вона з широкою посмішкою звернулася до дівчат:
— Здравствуйтє, дєвушкі! Аткуда будєтє? — питала російською.
— З України, а ви?
дочекавшись відповіді на привітання, додала: — Ідітє за мной, пака— жу вашу комнату.
Дівчата рушили слідом, ніби німі маріонетки, застиглі й закоцюблі. Пішли по довгому коридору, по обидва боки котрого було розташовано кілька кімнат. Дійшли в кінець й Ірина відкрила останні двері. Чотири високих матраци лежали прямісінько на долівці. Шафи для одягу, вмонтовані в стіну, і маленький радіоприймач, увімкнутий у розетку біля одного з матраців. Це все. Ірина відкрила одну з шаф.
— Тут можете розкласти свої речі, а ці дві постелі будуть ваші, —показала на крайні матраци. — Влаштовуйтесь, а я принесу вам постільну білизну.
Ірина вийшла, а дівчата з розпачем перезирнулися, все ще не усвідомпюючи до кінця, звідки ж той розпач узявся.
— Де ми є, Славо? — тремтячим, як осиковий листок, голосом спитала Оксана.
Риторичне питання...
— Скоро будемо знати, — тихо відказала Слава і трохи роздратовано продовжила: — Заспокойся нарешті. Маємо он Ірину, вона все й роз'яснить.
Ніби хотіла віддалити в часі те, що почує, але від того не легшало. Речі не хотілося розкладати. Дівчата так і стояли, дивлячись у вікно на безмежний простір. Хотілося, щоб поглинув, як поглинав їхні погляди. Здається, минула вічність, поки нарешті увійшла Ірина.
— Ось і постіль ваша. Хочете — стеліть, а ні, то пізніше. Ходімо на кухню, пригощу вас чаєм з печивом, ви ж голодні з дороги?
Певно, але голоду чомусь не відчувалось...
Попрямували за жінкою. По дорозі показала їм ванну кімнату. Кухня доволі простора, як і салон, ці дві кімнати були розділені високою дерев'яною стійкою, по боках — стільці на високих ніжках. В кухні — електрична плита, холодильник і стіл посередині. Присіли. Ірина приготувала чай, а далі взялася за бутерброди. Нарешті Слава вирішила, що прийшов час поставити кілька запитань і прояснити туман в голові.
— Ну-у, як — що? — здивовано відказала жінка, — ми працюємо у величезному закладі, роботи вистачає всім... — замовкла, стенаючи плечима.
— Ну і чим ви займаєтесь? — наполягала Слава.
— А ви хіба не в курсі справи? — з недовірою глянула на них жінка.
— Якої ще справи?
— Ну, куди ви їхали? На яку роботу?
— Ми їхали в ресторан на роботу. Посуду мити, прибирати, на кухні допомагати, — відовіла Слава.
— Це вам сказали в Афінах? — все ще з недовірою перепитувала Ірина.
— Так, це.
Нависла пауза, Ірина уже без здивування піднесла бутерброди й присіла до столу.
— Дивіться, дівчатка, — почала якось обережно, — ситуація така: тут не ресторан, а нічний клуб, де всі ми працюємо на консомансь— йоні.
— Чому-чому? — вперше видавила з себе Оксана.
— Підтримуємо компанію чоловікам, котрі приходять задля випивки і нас, розважаємо їх, а як виникає потреба, то є й візити.
— Куди візити? — не розуміючи, перепитала Оксана.
Ірина дивилася на них, ніби на рідкісні екземпляри істот з іншої планети й відповіла так, якби то була зовсім звична справа і яким потрібно бути пришелепкуватим, аби того не зрозуміти:
— Візити з мужчинами до готелю, чи ще куди. Що не зрозумілого? — розвела руками.
Оксана загойдалася на кріслі, хапаючись за голову руками, як загублений човняр посеред моря, котрого ось-ось перекине разом з човном хвиля.
— Мамцю моя, що ж це таке? — лише зашепотіла, — що ж це таке?
Слава вже вся горіла вогнем. Ось на що перетворилась ота жарина вичікування! Не погасла, не перегоріла на попіл, залишаючи її в спокої, а вирішила спопелити її всю. Відбулося те, про що її попереджали, й те, в що не хотіла вірити, мов у жахливий сон.
"Бордель! Справжнісінький бордель! Ні, ні, цього не може бути! Це щось неможливе... нереальне... безглузде! Це не може відбуватися зі мною!" — кричала перелякана Славина душа, — у грудях, у голові, у всьому, здається, тілі. "Як я могла опинитися в цій багнюці?! З одного болота — та в друге! Що й коли зробила негідного, аби так розплачуватись?!" Та на всі ці питання не могла отримати відповідь звідкись і від когось, а лишень від своєї свідомості, до котрої нарешті мусила звернутися.