Їм смакувало. Швидко сп'яніли. Віталій Петрович з незвички дуже сп'янів. Почали вести п'яні розмови ні про що, голосно над чимось сміялися, щедро кидали Гавчику недоїдене. Іван помітив, що Гаша вийшла з хати, кивнув у її бік, спитав Віталія Петровича, іронічно всміхаючись:
– Ну, як вам вона, сподобалась?..
– Я знаю… неговірка, насуплена, може тому мені показалась непривабливою.
– Тю-ю!.. Було б тої біди, то ж тільки з першої зустрічі. Хіба ви не знаєте?.. Завтра розговориться, по-новому роздивитеся, головне: яка людина, а про неї якраз всі кажуть, що добра, роботяща.
Захмеленим людям не дуже вдається тихо говорити, цю розмову Гаша невільно підслухала, проте, виду не подала, що почула.
Встали з-за столу тоді, коли вже до вечора йшло. Лісник Іван спохватився, що поночі їхати вийде. Надворі попрощалися-обнялися наче рідні, горілка зріднила.
Бріленчук зайшов до хати. Гаша стелила собі постіль в окремій кімнаті – була й така. Віталій у цю кімнату майже ніколи не заходив, спав і жив на кухні, там де тепліше.
Лісничка була вже в нічній сорочці. Коли рухалася, під сорочкою проглядались обриси міцного жіночого тіла, його звабливі округлості, сліпили-біліли голі ноги, до яких хотілося торкнутися-погладити руками. Для п'яного чоловіка такого було аж занадто. Віталій Петрович раптово запалився-завівся, перестав контролювати себе, не стримався й поліз до теплого жіночого тіла, наче до чогось, що йому вже належало, спробував обхватити Гашу в тісні обійми, притиснутися до неї, припасти губами до незакритої сорочкою шиї.
Проте не вийшло. Сильні Гашині руки легко роз'єднали п'яні чоловічі обійми, відштовхнули-зупинили.
– Е-е!.. Ми так не домовлялись, вгамуйтесь, Віталію! Прийдіть у себе, я вам не така, шоб тут зі мною…
Сказала це так впевнено й твердо, і відштовхнула так впевнено, що Віталій на мить, неначе протверезів. Осікся, щось пробурмотів нерозбірливе й покинув свої намагання.
Зранку Бріленчук прокинувся з важкою головою, з неприємним відчуттям незвичного для нього похмілля. Сушило всередині, мучила спрага. Так хотілось пити, що, здається міг би відро води у себе залити. Холодна вода вернула пам'ять про вчорашнє. Стало соромно і ніяково, не хотілось потрапляти на очі Гаші, яка в цей час кудись вийшла з хати. Віталій покликав Гавчика й подався в ліс. Бродив стежками в задумі й каятті до самого обіду. Вже сонце стало припікати, ноги втомилися, а він все ніяк не міг наважитися повертати, не хотів виясняти з лісничкою стосунків, не знав, що буде казати. Спонукав до повернення собака, він так часто бігав до калюж хлебтати воду, висолоплював язик, терся об ноги, що стало зрозуміло: зголоднів, не до прогулянок йому більше.
Гаша зустріла так, мовби нічого не було між ними:
– А я все виглядаю, думаю: куди ж то мої односельці поділися, вже двічі виходила гукати, а вас ні гу-гу, наче за горами сховалися. Сідайте їсти, гляньте: яких я млинців зготувала, вже й, мабуть, прохолонули, вас чекаючи. І ти, Гавчик, біжи до своєї миски, і тобі шось дістанеться, бачу-бачу, шо зголоднів. Де ж то можна було так довго ходити?
Бріленчук мовчки взявся до млинців. Щось сказати чи вибачатися не наважився, боявся, аби ще гірше не напартачити.
Гаша виявилася не такою вже й мовчазною. Побачила, що Віталій вирішив одмовчатися, стала говорити сама:
– Вибачайте, затримуватись з вами не можу, мені потрібно їхати, в дев'яносто п'ятому кварталі ведеться лісозаготівля, маю там конче бути. А ше, в сусідньому кварталі йде збір березового соку, два десятки людей працюють, лісництво план на сік має, треба виконувати. Кілька тижнів ця робота забере, а потім посадка нового лісу почнеться. Бачитися будем тільки зранку й увечері, хіба задощить сильно – тоді роботи зупиняться, буду вдома. На вихідних ше може трохи увірву часу, а його нам з вами не вистачатиме. Багато чого мусимо зробити, аби життя наладити. Посадити, посіяти, підремонтувати, он хлів розвалюється, не має де коня поставити. Та й, взагалі, про зиму треба зараз вже думати, прогаємось – не матимем шо їсти. Все своє має бути: і для собаки, і для коня, козу збираюся завести, може й корову згодом. Ніхто нас забезпечувати не буде, самі мусимо крутитися. Іван трохи поміг, то й добре, але ж не може він нас довго утримувати, в самого сім'я. Я дешо буду привозити з села, шось у лісництві може дадуть, шось позичу, шось куплю, та це на першій порі, поки не розживемося, бо не все купиш, не все позичиш, та й грошей тих у мене кіт наплакав.
Віталій Петрович аж здивувався такій мові. Подумав: "Ти бач, як вона вміло запрягає, як все прораховує, з такою не пропадеш, проте, й сидіти не будеш, роботу знайде. Воно і добре, при роботі легше, та й облаштовуватися потрібно, не на один день тут застряв".
Відносини між Гашею і Віталієм швидко наладились, стали робочими, у кожного була своя роль і свої заняття. Вона йому готувала їжу, давала завдання на день для роботи, чи скоріш радила до чого потрібно рук прикласти, а він щось виконував із дорученого, а до чогось брався з своєї ініціативи. Лісничка встигала крім основної своєї роботи вділяти час приватному господарству. Обоє стали задоволені від такого спільного хазяйнування.
Гаша привезла дошок, гвіздків, інструменту – дістала в лісництві. Бріленчук полагодив хлів, зробив для коня ясла, вигородив окреме місце для кози, корови, змайстрував теплу будку для Гавчика. Викопав яму, влаштував на ній щось схоже на душову кабіну. Для цього згодилися старі ночви, які замовив лісничці, і які вона випросила в когось у селі. Ночви розмістив на верху дошаної будки, пробив у них дірку, яку заткнув кілочком. Кілочок виймається – вода біжить. Зранку води наллєш – ввечері можна митися, тільки гарячого сонця треба діждатися. Після душу, влаштував відхоже місце, полагодив дах, який протікав із північної сторони. Шиферу дістати не вдалося, тому замінив його кількома снопками з очерету. Всьому вчився в ході роботи. Помилявся, інколи переробляв змайстроване по-новому, розмірковував, часом злився, збивав пальці, однак, кожного разу після вдалого завершення почував себе майстром і винахідником. Самому було приємно дивитися на результати праці, ловив себе на думці, що це було справжнім, чоловічим, хоч і зовсім не тим, на що вчився, і на що потратив велику частину свого попереднього життя.
За час перебування в лісі Бріленчук обріс довгим волоссям, кошлатою бородою, вусами, які лізли до рота, його одяг забруднився, сорочки, шкарпетки, спідня білизна потребували негайного прання. Гаша вділила цьому увагу, вирішила привести свого співмешканця в охайний вигляд. Як не опирався цьому Віталій, проте, жінка майже силоміць забрала від нього заношену одежу й випрала її. Згодом всадила Віталія на стілець і підрізала волосся, бороду, вуса, заздалегідь привезла звідкись ножиці. Спочатку вийшло нерівно-кострубато, по голові неначе п'яний проїхав, але Гаша знайшла вихід – стала різати з допомогою гребінця, яким тримала до купи своє волосся. Вийшло на думку Гаші "зовсім і нічого собі, не так, як в міській перукарні, але для лісу зійде". Бріленчук не міг в цьому пересвідчитися, дзеркала не було.
Коли Гаша торкалася його голови й обличчя, Віталій відчував її м'які руки. Вони так легко, так приємно торкалися чоловікового тіла, що хотілося закривати очі від задоволення. Цими рухами-торканнями жінка вводила Віталія в невелику благість, хотілося сидіти під її м'якими-лагідними руками безкінечно довго.
Бріленчук оцінив це, оцінив піклування за ним, був дуже вдячним за таке. А ще вперше, зовсім по-новому, побачив-відчув Гашу: запах її тіла, хвилюючу близькість, якусь теплу жіночу лагідність, яка була нітрохи не схожа на ту, з якою раніше стикався. З цього часу Гаша вже не здавалася невродливою, Віталій став бачити в ній щось миле-добре, за яким став крадькома спостерігати, а коли жінка не бачила – потайки милуватися нею.
Сонце добряче прогріло землю. Вона стала проситися засадити-засіяти її, аби не стояла безплідна.
Лісничка відпросилася в начальства на тиждень – посадити городи. Привезла з села плуга і борону. З допомогою Шнєрка зорали величенький клапоть землі коло хати, на грудку, де було вище й родючішою вигляділа земля, вирівняли-заборонували цей грудок. Засіяли пшеницею, ячменем, просом, посадили кукурудзу, квасолю, горох, картоплю, цибулю, часник, редиску, буряки, моркву, різну зелень-городину, залишили місце для огірків, капусти помідорів, яким треба було більше тепла.
Працювали від сонця й до сонця, від сходу до заходу. Втомлювалися так, що ледь ноги волочили після роботи. Перерву робили не так, щоб самим поїсти, як коня погодувати. Однак важка праця не мішала флюїдам, які вертілись-клубились над чоловіком і жінкою. Виявилось, що спільний труд сприяє людському поєднанню чи не більш ніж усякі розваги. Разом працювати – велика сила у цьому. Коли багатьма годинами плече в плече, рука в руку, коли добиваєшся одної цілі, одного намагання, коли заливаєшся таким же потом, натираєш такі ж мозолі, коли радієш від зробленої спільно роботи, то стаєш, немов одним цілим. А коли ще на вулиці буяє весна і неначе кличе-підштовхує до чогось інтимного-ліричного… Залишалося тільки дочекатися поштовху, підходящої миті, аби те, що зародилось – вибухнуло, як паростки зеленої трави, як цвіт-зав'язь на деревах, як бутони на квітах.
Опікою над Шнєрком займався Віталій. Виводив його на пашу, припинав на вибраній зарання соковитій траві, яка смакувала коневі, чистив йому шерсть, водив до водопою, запрягав-випрягав його, став косити сіно, аби було чим коня годувати взимку. Шнєрко радо зустрічав хазяїна, бив копитом об землю і ржав, коли Віталій забирав його з паші. Кінь любив качатися в торф'яному пороху, перекидався на ньому з боку на бік, неначе купався, часом по-справжньому Віталій купав його в болотистому озерці. Бріленчук із задоволенням водив Шнєрка на це купання. Кінь і собака стали друзями чоловіку, так, як було це споконвіків. Віталій розмовляв з ними, пестив їх, вивчав їхні повадки й учив своїм командам, на Шнєрку їздив інколи верхи, а Гавчика привчав ходити по сліду, винюхувати й розривати лисячі нори, аби задовольнити його вроджене мисливське тяжіння.