– Зробимо, тоді й видно буде.
Ми з Алісою колись, ще як ремонтували харківську квартиру, й схотіли збільшити її площу за рахунок утеплення лоджії, добре опеклися на подібних хитрощах, тому повторити стару помилку мені не хотілося.
– А ви все ж таки спробуйте, – стримано, але й наполегливо попросив я, – тут же все можна порахувати: і скільки бетону потрібно, і скільки цегли, і труб, і всього іншого.
– Ходімо, Юрко, звідси, – молодший смикнув за рукав старшого, – починається... Я в такого жмикрута нічого робити не хочу.
Увечері Гергель вислухав мою скаргу й усміхнувся:
– Да то Пасічники, халтурники, Юрко з братом. Їм головне замовлень понабирати, роботу почати, а потім голови людям морочать: прийдуть, день-два пороблять і на тиждень зникнуть – так і ходять по колу, на авансах живуть, в боргах весь вік. Добре, я твою проблему зрозумів, попрошу своїх старих знайомих, разом колись калимили – ті не такі.
"Не такі" прийшли через три дні, постояли над колодязною шахтою, подумали і лисий сказав, звертаючись не до мене, а до свого кучерявого напарника:
– Роботи тут на три-чотири дні, я бачу. Хай уже ж як по знакомству́, – він чомусь зробив наголос на останньому складі, – дак візьмемо тисяч... двадцять п'ять, еге ж?
І до мене:
– Нормально буде?
– Згода, – сказав я, радіючи такій визначеності, – по руках.
– З матеріалу в тебе щось є? – поцікавився кучерявий.
– Нема нічого.
– Значить так, записуй, що нам треба на післязавтра: цегли шість сотень, цементу десять мішків, піску пів тонни, щебеню тонну. Насосна станція тільки з нержавійки! По воді...
– Хлопці, – дещо розгубився я, – а де ж мені все це знайти? Підкажіть.
– Тямущу людину одразу видно, – зрадів лисий. – Можемо взяти на себе цей клопіт. Ну, сам розумієш, десять відсотків плюс: це ж треба пошукать, привезти. Годиться?
– Годиться, – зітхнув я від передчуття дежавю, тільки у більш креативному вигляді.
– Альо, Гриня, це Стас, – кучерявий моментально набрав якийсь номер. – Ти вчора питав, чи не треба кому цегла – є покупець. Почім штука? Шість?
"Три шістсот", – тут же полічив я про себе.
– Давай шість тисяч шістсот, – огрів мене Стас.
– Так виходить же три шістсот.
– У нього тисяча штук: ще радянська. Казав, цегла як сонце – не те, що наше гівно. Або, каже, всю забирайте, або десь шукайте. Да тобі вона знадобиться. Воно варто тільки це діло почать... – Стас махнув рукою. – Ото скільки житимеш, стільки й строїтимешся.
– Добре, – приречено махнув я рукою, – зараз винесу.
Так почалося наше справжнє будівництво. Коштувала вся ця епопея сорока тисяч – усього Алісиного внеску і майже всієї решти від продажу царського золота – та ще й неодноразових нагадувань Гергеля, що це тільки завдяки йому робота обійшлася нам так дешево і за цим вчувалося мені, що тепер ми маємо весь вік пам'ятати його доброту до нас, переселенців, людей мало на що здатних. А все ж сам по собі факт, що найскладніша частина роботи по водопостачанню зроблена, тішив наші душі, бо вода тепер заведена і в хату – скрізь, куди треба, де має вона бути за планом сімейної дизайнерки інтер'єрів – але це вже моя власна заслуга.
Кесон хлопці спорудили на славу: підлога бетонна, цегляні стіни обштукатурені, стеля не просто бетонна, але й з арматурою, а зверху утеплення пінобордом, ще й шар ґрунту по коліно – зі свого бліндажного досвіду знаю: не промерзне. Драбина, щоб спускатися всередину, зварена зі сталевого кутника й коли опустишся вниз, то почуваєшся ніби в бомбосховищі, бо й люк зверху чавунний, каналізаційний. Бригадний командний пункт, а не кесон.
Тож, надивившись на роботу Михайлом рекомендованих спеціалістів, я пройнявся спортивною злістю, переглянув на Ютьюбі купу відео, придбав необхідні матеріали та недорогий паяльник для пластикових труб і вже самотужки провів до хати водогін. Виявилося, що й тут немає абсолютно нічого складного – схоже на те, що мало не всі широко застосовувані сучасні технології створені за принципом "зроби сам". Якщо цегляна кладка того кесону, оштукатурювання його стін зсередини і влаштування бетонної стелі з каналізаційним люком та виводом назовні гусака, як на мене, вимагали неабияких навичок, навіть майстерності, коли під'єднання насосної станції потребувало знань і досвіду по електриці й сантехніці, то для пайки поліпропіленових труб виявилося цілком достатньо детального відеокурсу, акуратності та наявності прямих рук, які ростуть в тебе з плечей, а не якогось іншого місця.
Після цього я вже почав відчувати свербіж в області лопаток і тепер час від часу, коли чую від Аліси похвалу на свою адресу, то неодмінно прошу її подивитися, чи ще не пробиваються в мене крила? Бо після розібраної печі, не менше, як п'ятнадцяти кубічних метрів викопаної землі, власноруч заведеного в хату водогону, самостійної, практично без жодної сторонньої допомоги, обшивки стін всередині хати плитами OSB, розводки по всій кухні електричної мережі, а потім ще й монтажу на стіни гіпсокартону, я таки нарешті повірив у свої спроможності будівельника-самоучки.
...Тепер лишається підшити гіпсокартоном іще й стелю в кухні, але мені самому це не по зубах суто фізично: як ти сам піднімеш і втримаєш під самою стелею листок гіпсокартону?! Аліса ж цілими днями зайнята своєю справою, часом навіть по суботах, бо зареєструвалася в податковій як ФОП на єдиному податку, а це не мало не багато чотири тисячі щомісячної плати, тобто, щонайменше її дводенний заробіток. Тутешня клієнтура зазвичай обирає найдешевші варіанти, а козирних клієнток, готових платити за тренди та якість, обмаль, скаржиться дружина. Чекати ж вихідного, коли Аліса буде вільна, мені, по-перше, не вистачає терпіння, а по-друге, ще тиждень назад Клевенею, наче вогонь сухим лісом, поширився сезонний переполох:
– Люде вже картоплю копають! Шо ми собі думаємо?!
І це настільки серйозно, що маючи вже який-не-який досвід життя в тутешньому соціумі, апріорі неможливо планувати на ці вихідні щось окрім копання картоплі – першого в нашому житті, Вже одна ця обставина вимагає, щоб до події ми ставилися зо всією можливою серйозністю. Була навіть думка запросити якогось волхва, чи через його відсутність хоча би того одіозного отця Владіміра, щоб він пройшовся городом, помахав кадилом і освятив наш доленосний почин – бо, власне, для мене, як історика, принципової різниці між волхвом і Владіміром немає: і там, і там банальне требовиконавство. І воно було би не для нас, звісно, а для сусідів, аби відчули вони, наскільки ми пройнялися тутешньою сезонною обрядовістю. Та неочікувано дипломатично запротестувала Аліса: який, мовляв, поголос піде, а в неї, бачте, репутація може постраждати. Ну, добре, подумав я з потаємним злорадством, подивлюсь я на тебе в чоботях і з лопатою – пам'ятаю, як баба Ліда не дозволяла мені взувати її гумові чоботи: "Не чіпай, я в них картоплю копаю!" Мені ще й тоді цей таємничий процес, якого я так ніколи й не побачив, видавався чимось сакральним, можливо, навіть чаклунським.
Повертаюся собі з такими думками на Клевеню – ходив купувати довші саморізи саме для стелі – і бачу на містку не когось там, а Кау: стоїть, схилившися через перила, і тягне з води якогось шнура. Невже рибу ловить?
– Вітаю! – кажу. – Давно тебе не бачив, Миколо Сергійовичу. Рибу ловиш?
– Здаров був, – тон у Кау чи то заклопотаний, чи зневажливий, – мона так сказать, шо й лавлю, бнах.
– Щось клює?
Литвинець, обернувшись, оглядає мене з голови до ніг, наче вперше бачить.
– Я аце аднаго в толк ніяк не вазьму: дурень ти, чи прикидаєшся?!
Хтозна, можливо, від когось іншого я би таке й стерпів, але не від цього з міцним перегаром зі щербатого рота.
– Кау, бляха, тобі давно морду били?!
Він тим часом повністю витягує свого шнура і на його кінці я бачу круглий блискучий диск із вушком – а-а-а, так це неодимовий магніт! Такими штуками, бачив я на Ютьюбі, шукають під водою металобрухт.
– Дик це ти, може, папробавать хочеш, бнах?!
– Не стану й пробувати: візьму за штани і вкину в Клевеню. Ти хоч плавати вмієш, Кау?
Схоже, Литвинцю вистачило часу оцінити свої кондиції та мої, тому він завчено показує у кривій посмішці некомплект зубів за лівою щокою:
– Бачу, ад'ївся ти на нашаму салі, бнах, здаровий став, як сарай з пристройкаю, – тон його змінився на миролюбно-жартівливий.
– Я тобі, Миколо, наперед раджу: спочатку думай, а тоді вже ляпай язиком. Бо в мене петеесер, я на пігулках, і колись можу не стриматись. Пойня́в?!
Кау якось дивно зиркає, хтозна, чи й зрозумівши щось про ПТСР, але зв'язок між незнайомим словом, пігулками та моєю погрозою він таки допетрав.
– Пайняв. Заліза шукаю, – пояснює вже нормальним тоном, ніби й не сталось поміж нами нічого, – дажилась мая, шо й на хліб грашей чартма, бнах!
Якусь мить я мовчу, дещо зважуючи, потім кажу:
– Є в мене для тебе робота на годину-дві. Допоможи мені чотири листи гіпсокартону на стелю прикрутити. Двісті гривень заплачу.
– Дик я па малаку не валаку́, я валаку́ па металу, па хлібу і салу, – винувато шкіриться Кау.
Кілька секунд у мене йде на розшифровку Литвинцевої примовки-приказки, аж доки я нарешті врубаюся в її прихований сенс.
– Мені від тебе небагато треба: допомогти підняти лист і підтримувати, доки я його прикручуватиму.
– Абід скора, мені граше́й на хліб треба. Пазич дві сотні, а я адраблю, як паабідаємо.
"Це ж він їх, мабуть, пропив учора, тому й на хліб немає. Певно, Ольга сказала: "Де хочеш, там гроші й шукай, а без хліба додому не вертайся!" Якщо дам зараз, то, боюся, ні хліба не буде, ні помочі від нього", – осяває мене раптовий здогад.
– Ні, Миколо, наперед грошей я тобі не дам. Ходімо прямо зараз в магазин, куплю тобі хліба. І через дві години чекаю в себе. Зробимо – розрахуюся.
Магазин із хлібом на площі – нога за ногою десять хвилин ходу. Кау покірно йде зі мною, проте в магазин навіть не заходить, лишається чекати назовні – от паскудник! Гордість демонструє.