Зручно. З новин одразу перескакуєш на мапу, бачиш де відбувається подія. Здається, настає переломний момент. Жорстокі бої по всьому фронту.
Якраз під час перегляду новин до хати зайшли збуджені Борис Ковалюк і Силантій Муха, недалекі сусіди.
— Романе, то ми здаємо Україну, чи як? Скільки землі москаль віддер! От ми гадаєм — чи то наша армія така слабка, чи то зрада?
— Ви що, хлопці, після лікувальної процедури? — відірвався від екрана Роман Михайлович. — Наші вже почали вибивати зуби тим псам скаженим. Вимітають погань. Он і в новинах про це...
— О, то добре. Але ти не кпися з нас. Було таке. Зав'язали тепер.
Еге ж, було. Десь півроку тому Роман Михайлович за якоюсь потребою зайшов до Силантія. Той з Борисом за столом. Припрошують і його до холостяцького обіду, який увінчує пляшка веселухи і. маленька, з аптечним ярликом.
— Романе, бачиш, то не п'янка. Болячки сердечні у обох. То ми чарку міцнішого, а туди чайну ложку настойки глоду, він від серця, і добре.
Сусіди молодші за Романа Михайловича, але теж в роках. Були добрими господарями. Діти виросли, роз'їхались. Згодом горе спіткало обох — у засвіти відійшли дружини. То ж зустрічами, розмовами розвіювали самотність. Борис значно частіше навідувався до Силантія, бо той незгірш куховарив.
— Так от Силантій каже, що то зрада десь вгорі, — гарячкував Борис. — Може не хоче ганити армію, бо його онук служить. А я кажу, що таки армія наша слабка.
— Обоє маєте рацію. Зрада є, але не час розбиратись, треба вистояти, вгомонити Путіна, того скаженого звіра, бо ж роззявив пащеку на всю Україну.
— Та гімна йому мерзлого в пельку! — скипів Борис.
— О, той смаколик якраз для нього, — розрядився сміхом Роман Михайлович. — А наша армія духом не слабка. Зброї, зброї треба. У Європи, Америки вона є, але вони не дуже поспішають.
— Теляться. Якби їм смажений півень в дупу клюнув, то скочили б, як ошпарені, — не вгавав Борис...
Сьогодні обійшлося без відвідин Петра Крикуна, Герасима Мацьохи, Явтуха Дичка. На докір Лілії Адамівни, що такі візити здоров'я не додають, бо нерідко закипають емоційними суперечками, після яких Роман Михайлович стає, мов вичавлений лимон, він знайшов виправдання.
— То добре, що вони не збайдужіли, хочуть знати правду. Комп'ютерів, смартфонів у них нема, вони у молодих. А як заходять, отже, я ще потрібен.
Та після деяких новин він відчував потребу у спілкуванні з розумним, грамотним співбесідником, яким був для нього Микола Книш. Але той вже на другий день війни зайняв чергу біля військкомату. Минуло три місяці — ніякої звістки. Тепер же Роман Михайлович опинився в його ролі, бо до нього, як найбільш поінформованого в селі, стежкують люди.
ВОРОГ УПРИТУЛ
Буває ж таке: спрацювала інтуїція споріднених душ. Смартфон теленькнув, на його екранчику висвітлився номер. Миколи Книша. Але на Романа Михайловича зирив незнайомий усміхнений бородань у шоломі, бронежилеті, з автоматом. Вдивився пильніше — та це ж він, Книш! І голос його. Роман Михайлович навіть на хвильку розгубився. У нього безліч питань. Та розумів — далеко не все можна. Домовилися, що Микола Кузьмич буде інформувати про фронтову ситуацію, яка не становить військової таємниці, а він — про події в Макаровому. Мовчав довго, бо було не до дзвінків, звільняли Київщину. Тепер у нього більше можливостей для спілкування, став речником бригади. Такий собі кликун із славної історії Луцька. Чомусь запитав чи продовжує Роман Михайлович своє краєзнавче хобі. Порадив бути сільським літописцем і далі, на другий том про село, бо ж такі події відбуваються! Колись знайдеться новий фанат-краєзнавець, записи для нього будуть дорогою знахідкою.
Микола Кузьмич — людина діла. Небавом на екрані комп'ютера Роман Михайлович вже читав його лист. То була відповідь на прохання розповісти про бачення війни зблизька. Здалеку вона відома.
"Моє покоління не знало війни. Про неї я знав від небагатьох, хто повернувся звідти, з кадрів кінохроніки, художніх фільмів, книг, музейних експонатів, шкільних уроків, вузівських лекцій. Здається, немало відаю. Та все то не те, і далеке від того, що сам бачиш, відчуваєш. Не стану деталізувати, бо ситуацій в бою кожної хвилини безліч і кожна для тебе може стати останньою. Війна — то пекло, кров, страждання, смерть, чого ні словом, ні знімком не передати. Те можна лише відчути. Найболючіше — смерть. Ні, не своя. Свою ти можеш не встигнути зачути. Усвідомлюєш через скін товариша, бойового побратима, який щойно підтримував тебе, а ти його. Секунду тому він був поруч, ти з ним розмовляв, і враз став нерухомим, німим, чи й зник від вибуху. Тут щезає романтика, якщо вона в когось була. Страх? Ну, без нього лише мертві. Як побачиш, відчуєш його причину, — от тобі й страх. Треба бути над ним, а не він над тобою. Інакше біда. Спокій, холодний розум, обережність. Якщо чесно, то в азарті бою забуваєш про страх. Його заступає жага першим вбити ворога, завдати йому більше втрат. Вже потім підсвідомо приходить: як би тебе вбили то ти таки недаремно вмер. Мені в першому бою просто заклинило. Бачу ворогів, що короткими перебіжками наближаються, а я ніби оцупів. Стріляти? То ж люди! Голос пропав, пальці ніби задубіли. А мій напарник строчить. В секундній перерві між чергами кинув на мене такий погляд, що мені й справді лячно стало.
Чого ти мовчиш? Стріляй!.. — і як загнув матюка. — Боягузів першими кулі знаходять. Стріляй, сцикун!
Ну, не орки, які короткими перебіжками наближались, а образа, якою вистрелив у мене Ковпак, струсонула мене, зняла гальмо, повернула до реальності. Так мене ніхто в житті не ображав, не принижував. Я таки, рахую, позбавлений таких "чеснот". Адреналін, мабуть, зашкалив. Мій АК враз загово-
рив, я без передиху спорожнив цілий рожок. Процент ураження нікудишній, але від моїх куль один зайда точно розтягнувся. З Ковпаком після бою ми порозумілись. Цей позивний йому дали за борідку, яку носив герой Союзу Сидір Ковпак.
Війна — то й портрет, суть твого ворога. Пізнали його в бою і, попри його переваги в кількості, озброєнні, побачили, що можем його перемагати. Не тільки можем, а й повинні. Те додавало впевненості. А коли увиділи поза боєм, то сили наче подвоїлись. Від злості, ненависті.
На деяку пору частина Київщини була під окупантом. Першою метою росіян був грабунок мирного населення, установ. Жадібно гребли все: коштовності, гроші, жіночі прикраси, одяг, білизну, спиртне, посуд, побутову техніку, ноутбуки, телефони, комп'ютери, навіть собачі буди. Пересилали додому, звідти одержували замовлення на речі. Нікчемні, ниці мародери. А на півдні України матушка-рассєя грабувала і грабує масштабно — сотнями тисяч тонн нашого зерна, металу. Коли ж ми почали викурювати їх, вони нерідко кидали техніку, озброєння, але не награбоване.
Другим, садистським задоволенням, була нелюдська жорстокість, тваринна похіть на жіноче тіло, неймовірна підлість. У Бучі, коли звільняли будинок за будинком, набачились такого! Просто на вулицях, в підвалах, квартирах лежать мертві. А скільки потім виявили в могилах! Цивільні, жителі міста. Розстріляні, закатовані, замучені. Чоловіки, жінки, діти, бабусі. Деяких в катівнях різали пилкою по живому, у деяких простріляні коліна, поламані, зв'язані за спиною руки. Лише в Бучі майже 600, у районі 1700 жертв. А ще ж були Ірпінь, Бородянка, Гостомель, інші населені пункти. У одній квартирі побачили таке, що можна було втратити дар мови. Згвалтована вся сім'я: двоє неповнолітніх дівчат, їх мати, бабуся. Трьох після поглуму вбито, одну, важко поранену дівчину, лікарі врятували. Вона й розповіла про пережите: москалі ґвалтували дітей на очах рідних, а тих — на очах дітей. "Бабуся кричала: "Що ви робите? Я старша, їх мати, жінка, бабуся". А вони: "Ти нє жєнщіна, тиукропка". Потім
нелюди вимагали у жертв подяки за їх звільнення від нациків-фашистів... А ще ж при цьому жахітті люди голодували. В Ірпіні діти цілували хліб, коли місто звільнили.
Може, на Київщину кинули якусь особливу, дику дивізію, щоб вона посіяла страх, морально зламала нас? Ні. Тортури стали системою московії, її суспільство хворе на жорстокість, то його норма життя, армія ж демонструє свою злочинну суть, то її візитна картка. З тим вони й не криються. Перехоплені нашою СБУ відверті розмови "визволителів" викликають огиду, страшну ненависть. "Коли Ліман ми здавали, там усіх хохлів перерізали йо*нутих. Усіх мужиків, хто молодий, забрали до себе, а баб молодих усіх *бали, різали, розстрілювали". Одна звихнута дає своєму чоловікові пораду — чим більше ґвалтувати укропок. Неймовірно!
А до якої витонченої підлості вдаються! Заміновують наших мертвих — солдат, цивільних. Щоб вони забирали живих. Як згадаю той випадок, по спині дрижаки пробігають. Коли вимітали москалів з одного будинку і перебігали до другого, бачу — обіч тротуару лежить вбита жінка. Біля неї, у сповитку, — ще живе немовля. Я кинувся, щоб підняти, а командир нашої штурмової групи кричить: "Не чіпай!". Підбіг, руку під сповиток, щось нишпорить під ним, а тоді передає його мені. "Бачиш?" — питає і показує на міну, трохи вкопану в землю, на якій лежало дитя. Тоненький дротик був з'єднаний з нею і сповитком. Якби я підняв його, разом з невинною душею відлетіла б і моя.
Василь Сайчук тепер мій ангел-рятівник. Я на війні новачок, а він ще в чотирнадцятому пройшов пекло Пісків, Іловайська.
Після баченого, почутого, повірте, хотілось з безсилої люті, мов вовк на місяць, завити від запізнілого усвідомлення великого історичного ошуканства нашого народу, коли ще недавно називали цих тварюк, "старшим братом", а їхній прихід на Західну Україну в тридцять дев'ятому "сонцем зі сходу". Ось з таким ворогом і воюєм щодень.
325ШШ^Ш^Щ^^
Знаєте, після всього дика ідея стукнула мені в голову. От би тих, хто ще бачить в москалях "брата", "доброго руського", а таких ще немало, — сюди, аби подивитись. Бо читати про щось, уявляти, навіть в кадрі побачити, — одне, а в натурі увидіти, — зовсім інше. Мізки на своє місце одразу б стали... В кімнаті університетського гуртожитку, коли я вчився, нас було троє. До Євгена Бурди нерідко навідувався батько.