Звісно, заради об'єктивності хотілось би й Харків порівняти з обома, тільки де ж узятися невпередженості, коли Харків тепер розстрілюється впритул, до того ж і я в жодному разі не можу відчути себе на місці людини, яка зовсім не знає східної столиці України – так само, як я Києва.
...Одинадцята дня. Виходжу з метро на Голосіївському проспекті й протягом перших же двадцяти хвилин шкандибання з ціпком угору по проспекту, стрічаю щонайменше десяток худих виснажених людей, що почуваються десь в іншому вимірі з якимись незрозумілими для мене цінностями; видно по всьому, що для них існує лише світ таких самих, як вони. Середовище наркозалежних чи токсикоманів, чи біс їх знає кого: тиняються, одержимі якоюсь, тільки їм по-справжньому відомою надметою; зустрівши такого ж, перекидаються між собою кількома словами й непевною ходою плентаються далі. Я нічого не наплутав: сьогодні дійсно серпень дві тисячі двадцять п'ятого року і це Київ, а не Богота́ кінця двадцятого століття?!
Аж раптом абсолютним контрастом до цих залежних з нізвідки постає прекрасне видіння: молода висока красуня-киянка, справжня модель, і єдине, що вирізняє її з-поміж решти подібних, це сліди опіків на прекрасному обличчі, глибокі, наче від білого фосфору, – де вона їх отримала, ця Мадонна? Під час обстрілу Києва, чи на фронті? До її честі, красуня анітрохи не соромиться своїх шрамів і мені хочеться підійти, обняти її, висловити захоплення її красою, але… що за сантименти, Хлібе! Так, вона, ця Мадонна, є живим уособленням нашої країни, хай би як пафосно це не звучало, проте є моменти, коли доречним є саме пафос, а не щось приземлено-цинічне, як то часто бачиш нині навколо себе, і все ж таки мусиш тримати себе в руках.. Ми стрічаємося з Мадонною поглядом, я, не відвівши очей, вітаю її азовським салютом, вона сприймає те, як належне, очевидно, з огляду на моє кульгання, і ось ми вже розходимось назавжди, щоб ніколи більше не побачитись. І чому я не взяв із собою "Нікона"?!
В медичному центрі, що спеціалізується на проведенні різноманітних медичних комісій (мають же ж люди чуйку!), все поставлено на потік, бо принцип "Час це гроші", який приписують котромусь із американців: чи то Бенджаміну Франкліну, чи Генрі Форду, зведено тут до абсолюту. Черг немає, відтак минає хіба що година і ось уже заповітна довідка в мене на руках. Лишається десь пообідати, купити щось від зайчика для Аліси, дістатися маршрутки й доповзти нею по серпневій спеці додому.
Проспект реве, гарчить, стогне, часом верещить, насичує атмосферу невидимими, а часом якраз і навпаки, ядучими викидами й ніхто не озирається на боки: всі цілеспрямовані, всі зосереджені на своїй меті. Схоже, що сервіс доставки їжі в столиці процвітає: мотоцикли, мопеди, байки мчать по дорозі, а електросамокати й по тротуарах – хто з ревінням, хто з підступно тихим шурхотом. Я шльопаю своєю ластою по розпашілому тротуару, радіючи одному: що захопив-таки з дому бейсболку, бо сонце жарить уже немилосердно, голова у мене тріщить від шуму та спеки, а навкруги жодного тобі затінку і та рослинність, що часом стрічається, мало схожа на дерева й ніде немає жодної лавочки, аби стомлений подорожній міг присісти й відпочити – хіба що прямо на бордюрі.
Пригадую, хтось радів у Мережі, що кияни перейшли на українську, та я щось не надто це помітив. Справжньої солов'їної практично не чути, в основному мова простолюду з навколишніх сіл, котрий просто перестав соромитись її вживати. Зате люди, що більше схожі на киян, чешуть собі й далі на язикє. Час мені вже помислити про обід, але в порожньому кафе, де відвідувачів заманюють ролами та суші, персонал між собою жваво торохтить російською. З відрази мене аж пересмикує і я йду геть, аж доки, зовсім уже неподалік станції підземки, трапляється нарешті ятка з шаурмою і я, від нікуди подітися, купую того азійського налисника, як сказала би Агнеса Степанівна, та чай в гофрованій еммм... паперянці. Тутешній сервіс таких дрібниць, як столик чи стільчик, не передбачає, тому запихаюся, стоячи прямо біля ятки й сподіваючись, що дорогою до "Чернігівської" якихось термінових забаганок від мого організму не надійде, бо інакше... Не хочеться навіть думати про те "інакше" – громадські вбиральні кияни приховують від гостей столиці майже так само ретельно, як українська ППО позиції наших "Петріотів".
Ні, таки столиця дійсно байдужа й непривітна до своїх гостей, особливо, якщо вони з якихось причин намислили погостювати без авта і вагомої суми грошей, а коли ще й вільного часу в них обмаль!.. Одне втішає: навіть з дорогою туди й назад у маршрутці та сотнею гривень на київський обід поряд із вуличною яткою вийшло дешевше, ніж якби я отримав цю ж медичну довідку в поліклініці Города. Незбагненний парадокс!
Та нехай. Бо за два тижні по тій пригоді я вже обирав собі омріяну ні, не цяцьку, а рушницю дванадцятого калібру й зупинився на турецькій "Hatsan Escort Aimguard" з підствольним магазином на сім набоїв плюс один в патроннику, що при стрільбі картеччю в умовах ближнього бою майже співставна з АК-47, магазин якого містить тридцять набоїв. Ціна в десять тисяч шістсот гривень, як на мене, добре пасує чоловікові, що не має навіть власного авта і лише вряди-годи користується чужою "Славутою", але й за цих умов хоче бути господарем становища. Я спинив свій вибір на яничарці з тієї банальної причини, що вона виявилася ледь не найдешевшою на вітрині "Ібісу" – причина великої ваги для людини, що всі наявні в неї кошти мусить вкладати в реконструкцію свого житла.
Потім я їхав у метро; на моєму плечі висів у чохлі "Hatsan". По очах пасажирів було помітно, що кожен, хто зупиняв свій погляд на мені, розумів, що то за ноша ховається в чохлі чорного кольору, але ніхто не дивувався, натомість, здається, всі ставилися з розумінням: в країні війна, цей ще досить молодий чоловік, що трохи накульгує, перевозить зброю – і йому від цього хоч трішки, але спокійніше, і нам теж, бо немає гіршого відчуття, як безпорадність мирної людини перед озброєним вурдалаком.
Вдома яничарку чекало власне приміщення – придбаний днями раніше і не на OLX, а за парканом, в Агнеси Степанівни, саморобний сейф старого мисливця, змайстрований кимось, мабуть, ще в часи юності мого батька, якщо не раніше. Хоч і робився він, в розумінні того майстра, дуже старанно, можливо, навіть на якомусь заводі, проте з першого ж погляду вгадувалося в ньому щось незнищенно совкове: метал товстий, вага в половину моєї, дизайн аж надто простецький навіть для такого виробу, як збройовий сейф. Зате замок ніби в банку і два ключі до нього. Сторгувалися ми за дві тисячі й то лише тому, розтлумачила мені Хасточка, що їй набридло кожної суботи ставати навколішки, аби протерти під ним пилюку, бо ніжки низенькі і швабра не пролазить. Вітя Цапо́к, який у Городі має пункт прийому металобрухту, теж давав за нього дві тисячі, але віддавати цю шафу в брухт Агнеса Степанівна не готова з принципу: цілком робоча штука і ключів аж два.
Я побачив його випадково, зайшовши до Хасточки у справі, не хотів казати сусідці, що збираюся купувати зброю – бо ж Клевеня! – тому довелося, ніяковіючи, брехати, буцімто, поставлю його в майстерні, аби було де ховати цінний інструмент, який ось-ось придбаю. Власне, зброя це теж інструмент.
– Да хіба в нас злодії є, щоб інструмент у сейфі тримать?! Зроду-віку дід твій не боявся, он у майстерні його й гратів на вікнах немає, – щиро здивувалася Агнеса Степанівна. – У нас тут всі свої, коли курка якась і пропаде, дак то на кібця грішиш, то на лисицю.
– Отож тому й схотілося сейф поставити, що ґратів немає, – вхопився за несподівану ідею я. – Виходить, не продасте?
– Бери! – замахала руками сусідка. – Бери!! То я так...
Залізяку я перевіз до хати візком, далі, вивантаживши сейф на стару ковдру, вдвох із Алісою перетягли його у спальню – щоб навіть уночі, в час убивць та грабіжників, зброя була під рукою. Візуалізаторка пообіцяла підібрати колір і перефарбувати його з традиційно блакитного совкового в щось "дизайнерське". Тож коли я привіз додому свою яничарку, вона затишно вгніздилася на місці відсутнього вже колишнього пожильця – якоїсь "тулки" чи "іжевки" – ніби для неї той сейф і було роблено.
Хай яка не простецька моя яничарка з її дешевим пластиковим прикладом-веслом, пластиковою рухомою цівкою та відсутністю нормального прицілу, а все ж це не рогатка і не праща – справжня рушниця. Можливо, це в мене якась манія, можливо, наслідки ПТСР, але на душі відразу ж полегшало – останніми роками зі зброєю почуваєш себе якось надійніше в цьому світі. Відтак тяга до зброї, викликана прадідовим наганом, вляглася сама собою і вже ніщо не відволікає мене від зосередженості винятково на ремонті.
Каналізація зроблена як із кухні, так і з санвузла – власноруч поробив септики зі старих скатів вантажних авто – спасибі, Сашко Бальбо допоміг, домовився зі знайомим, що працює в тутешньому автопідприємстві завгаром, і той продав мені їх аж три десятки по сотні за штуку. Народний винахід: скати кладуться в ямі один на один, а між ними забиваються в стіну ями короткі шматки старих металевих труб чи товстої арматури – виходять проміжки по два-три сантиметри, через які стічні води і всотуватимуться в землю. Якщо, звісно, така схема працює. Але куди мені подітися? Мушу повірити другові дитинства на слово.
На місці дідового колодязя тепер ховається в землі цегляний кесон[46] з бетонним перекриттям та люком у ньому, а згори стримить гусак зі сталевої труби з вентилем: відкриваєш його і у відро тече вода, яку качає насос, а не твоя м'язова сила – прогрес крокує по планеті!
Задля водогону довелося запрошувати муляра з сантехніком – гуру Михайло порадив нам найняти спеціалістів. Чи є хтось серед нас, кому не доводилось хоча би раз за життя мати справу з майстрами по будівництву чи ремонту?
Спочатку я знайшов потрібних людей по оголошенню в місцевому чатику.
– Скільки буде коштувати ваша робота? – перше, що запитав я в них, коли розповів, що потрібно зробити.
– Да як же ми зараз тобі скажемо? – насупив брови старший за віком.