Сміливі, віддані, вони очолили, вели рішучий спротив. Інших мобілізувало усвідомлення того, що їх чекає, коли тут опиниться московит. Принишкли колаборанти, приховані зрадники, які ще вчора маскували своє запроданство "іншими поглядами". Причаїлися, але раділи "консерви".
Романтичної України не стало. Вона пробудилась від летаргічного сну. Відродилась нація. Героїчна, войовнича, духовно інша. Це нагадувало Господнє Преображення на горі Фавор. То був масовий ренесанс національного духу народу. Він виник раптово, але не на голому місці. Воскрес, пробудився дух наших предків-скіфів, козаків, УНР, УПА, Шевченка, чуття спільного дому. Ми довго не мали своєї держави, не відчували її ціни. Війна враз визначила, а ми пізнали чого вартує свобода, незалежність, яка дісталась нам безкровно. Тепер її треба захищати збройно, дорого платити за це. І оборонці платили. Без всяких преференцій, мовчки. Кров'ю, життям засвідчували свою любов до України. То була мотивація героїзму, незламності, чого не мав і не має ворог. Треба було вижити, вистояти, перемагати.
І те відбулося. З столиці, міст і сіл Київщини й почалося очищення української землі. Для тих, хто знав лише про велич Росії, це стало земним чудом. Від заяв про "глибоку стурбованість", Захід перейшов до практики дозованої військової допомоги, яка побільшала, коли його представники побачили наслідки окупації Бучі, Гостомеля, Ірпіня, Бородянки, хоч вона й була короткочасною. Але жахливою. Бо наші оборонці швидко розсіяли у агресора ілюзію легкої перемоги.
Тим, хто мав штурмувати столицю, міста і села Київщини, видали лише триденний пайок, парадну форму. Навіть везли духові інструменти, щоб з музикою пройти по Хрещатику. Багато солдат тримали ручну зброю на запобіжнику, настільки тупою була впевненість у силі. Перевдягатись не вийшло, форму багатьом поклали у поліетиленові мішки, до їхніх тіл. Ворог планував на одному диханні, марш-кидком, тріумфально, за три тижні бути на західному кордоні України. Далі — багата, напівдрімотна Європа... Не склалось.
Неймовірно, але війна, з її жахливими наслідками, принесла нам неочікувані, знакові преференції. Світ зрозумів, що Україна — то не раша, а самостійна суверенна держава з героїчним, волелюбним народом, який прагне бути в сім'ї цивілізованих країн Європи. Малоросія, якою марив Путін, стала антиросією. Без війни того б не сталось. То ж лише повна перемога над ним стане оберегом нашої Незалежності.
СЦЕНА, ЗАЛА, МАГІСТРАЛЬ
У цьому феномені преображення України дивною і загадковою була позиція найвищої особи в державі, її команди, сформованої нею влади напередодні і на початку війни. Наївність це, розгубленість чи гра? Ігноруються серйозні речі: погрози Путіна про перегляд історії і кордонів, концентрація військ поблизу кордонів, попередження американської, англійської розвідок про небезпеку. Влада влаштовує кпини над цими застереженнями: мовляв, лякалки, ніякої небезпеки, нас штовхають до виконання мінських угод, страхають, щоб ми не йшли в ЄС, НАТО, ті війська постоять біля кордону і підуть. У нас будуть шашлики, кава в Криму, маленький Єрусалим в Умані, пікніки, люксусові шляхи, бо ми розгортаєм масштабну програму "Велике будівництво", на яку було виділено коштів у десять разів більше, аніж на оборону. Народ переінакшив: "Велике крадівництво".
Це слова. А дії? Ще за місяць до війни, на виступ депутатки Сюмар щодо збільшення фінансування на армію, міністр оборони відреагував: "Це не вторгнення, а велика паніка у вас в голові. Грошей у армії достатньо". На сорок тисяч чоловік скорочуються ЗСУ, оборонпром переводиться на однозмінну роботу, на кілька кілометрів з укріплених позицій відводяться війська. Розміновується стратегічно важливий район Чонгар, звідти виводять війська. Йде відверте знущання над патріотичними державницькими гаслами команди П. Порошенка: "Армія. Мова. Віра.". Чорним гумором, блюзнірством "95-го кварталу" віє від недоречного жарту головного мироносця країни, який знає як закінчити війну: "Перестати стріляти". Або ж прагнення подивитись з докором в очі Путіну, цьому оскаженілому вбивці, мов суворому батьку дитині, яка нашкодила. Народ сам допетрав, що влада бреше. Мабуть, й сама те зрозуміла. Але вона не помідор, червоніти не вміє.
Вищу владу, Президента не схвилював і неймовірний акт протесту Миколи Микитенка, патріота, майданівця, оборонця України, який з 2014 року воював разом з зятем, отримав нагороди, важке поранення, інвалідність. Зять загинув. На полі бою Микола вмів воювати. А тут... Тут від безсилля вирішив вистрелити собою. Аби розбудити владу і суспільство — хижак готовий до стрибка. В соцмережі кинув прощальне: "Україна понад усе!!! Дістало!!! Вийдіть побратими, як 24-го, візьміть в руки зброю, захистіть Україну!" І в столиці спалив себе, протестуючи проти капітулянтської позиції влади, дрімоти суспільства і Заходу. Пам'ятаємо про цей відчайдушний вчинок, який владці швидко зам'яли? Навряд. Сумно. А це теж було його полем бою, де він захищав Україну.
Замість мобілізації сил на опір, йшов пошук варіантів умиротворення загарбника. Зеленський зливає президентові Білорусії дуже секретну інформацію про російських вагнерівців — міжнародних злочинців. Згідно з операцією наших спецслужб, літак з ними мав сісти в Києві, де б їх арештували. Він приземлився у Мінську. Росії передали Цемеха, суперважливого свідка, учасника збиття "Боїнга" окупантами, від чого загинуло 298 пасажирів.
Втаємниченою міжнародною шарпаниною виглядали дії вищого керівництва країни: візит у далекий Оман для зустрічі із впливовим представником агресора, закулісні переговори делегацій Кремля і Києва у Стамбулі, де був невідомий торг. Чи то бурхлива реакція суспільства, чи то візит до Києва прем'єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона, перекреслили принизливі спроби владної верхівки.
Ще до початку широкомасштабної війни діяльність новообраного Президента засвідчила, що наша земля не прищепила йому рис української ідентичності. То чим зумовлена його стійкість, рішучість очолити всенародну боротьбу з набагато сильнішим за Україну агресором, попри знадливі пропозиції особистого порятунку, коли ворог був недалеко від Офісу? Ні, він не втік. Вчинок, достойний вищої оцінки. Бо на тлі небезпеки, в перші дні широкомасштаної війни, значна частина вищої владної команди, парламентської монобільшості президентської партії "Слуг народу", дременула на захід України. Ганьба. А для Президента ще й образа. Це ж команда, сформована за його критеріями. Однак, реінкарнація російськомовного єврея з початком війни, як би хто не пояснював, відбулась не на тому ґрунті, що в мільйонів українців. Тим більш не на тому, що переінакшила, наприклад, австрійця Вільгельма фон Габсбурга, знаного у нас як Василь Вишиваний, поляка В'ячеслава Липинського — Великих Українців. Покликом для них була не посада, а переосмислення несправедливих дій їхніх, сильніших держав, щодо слабших. І вони стали на захист національного духу, прагнення до свободи, незалежності, соціальної справедливості пригнічених. Відчувати чужий біль, мов свій, — вищий вимір людської моралі, свідомості.
Хистом гумориста талановитий артист Зеленський мобілізував мільйони глядачів-виборців для своєї перемоги. У світовій режисурі президентських виборів явище досить рідке. Але тут він не був піонером. Майже піввіку тому це зробила Америка. І не помилилась. Артист Рейган був удатним у обох іпостасях. Ба, у другій виконав історичну місію: допоміг скалічити імперію зла, чого не вдавалось нікому. Він народився, виріс, сформувався в етнічно іншій нації, аніж єврейська. Це добровільна спільнота не носила рис історично національного егоїзму, бо була основана, як держава, на засадах рівності, демократії, свободи різних народів, рас, що й забезпечило їй економічне, соціальне процвітання, лідерство, авторитет. Рейган був носієм ідентичності духу своєї нації, держави, мав досвід державницької діяльності, військової служби, чого не мав наш Президент. Зеленський одразу дистанціювався від української ідентичності лиш двома висловами: "російськомовний єврей" і "Какая разніца?". Приростати до неї став під час війни. Щиро чи артистично? Якщо він зробить з Росією те, що Рейган з СРСР, то буде достойним поповнити когорту Великих Українців.
У новообраного Президента тепер зала — вся Україна, Європа і світ. Після агресії московії, невдалих перемовин про умиротворення загарбника, зрозумів: втеча — це жахлива ганьба, неслава, провал, смерть імені. Цього талановиті, амбітні бояться гірше фізичної смерті. Навіть військова поразка з невідомою особистою долею, краще. То ж він побореться за своє ім'я, бо дух єдності, героїзму армії і народу, який вдихнув, надав йому не тільки впевненості, а й стійкості. Це духовна магістраль країни. За принципом залізничної, яка не дає потягу можливості збочити.
НАЇЖАЧИЛОСЬ СЕЛО
Макарове, як і вся країна, теж змінилось. Стало серйознішим, згуртованішим, хоч все було ніби так, як і раніше. Зранку господарі порали худобу, школярі поспішали на уроки. Але дальня окраїна села, повз яку пролягала стратегічна траса Ковель-Брест, ощетинилась металевими, небаченими тут раніше, їжаками, вздовж дороги місцеві та чоловіки з довкружніх сіл рили окопи, траншеї, на роздоріжжі до райцентру виріс блокпост, на місці великого і глибокого піщаного кар'єру обладнується стрільбище, де навчатимуться добровольці і новобранці. Романа Михайловича так тягнуло туди! Ух, скинути б хоч два десятки літ! Доки голова сільради шукав транспорт, він завів свого застояного "Запорожця" і ним доставляв з села до окопів "коктейлі молотова". Зробив навіть два рейси до волонтерського штабу в Ковелі — домашня консервація, яку поназносили сільські жінки, в'язані теплі шкарпетки. Туди згодом віддав власні механізаторські інструменти для ремонту техніки, хлопцям вони потрібні. Зекономлені на виданні книги гривні перерахував армії.
А далі викроїлося більше часу, який тут же поглинав комп'ютер, телевізор, газети, бо гарячі новини з фронту, з Києва, Європи, Америки стали немов природною необхідністю. Була й потаємна сподіванка — а раптом, в якомусь кадрі, мигне обличчя онука біля його грізних подруг-гаубиць.