Влада влаштовує кпини над цими застереженнями: мовляв, лякалки, ніякої небезпеки, нас штовхають до виконання мінських угод, страхають, щоб ми не йшли в ЄС, НАТО, ті війська постоять біля кордону і підуть. У нас будуть шашлики, кава в Криму, маленький Єрусалим в Умані, пікніки, люксусові шляхи, бо ми розгортаєм масштабну програму "Велике будівництво", на яку було виділено коштів у десять разів більше, аніж на оборону. Народ переінакшив: "Велике крадівництво".
Це слова. А дії? Ще за місяць до війни, на виступ депутатки Сюмар щодо збільшення фінансування на армію, міністр оборони відреагував: "Це не вторгнення, а велика паніка у вас в голові. Грошей у армії достатньо". На сорок тисяч чоловік скорочуються ЗСУ, оборонпром переводиться на однозмінну роботу, на кілька кілометрів з укріплених позицій відводяться війська. Розміновується стратегічно важливий район Чонгар, звідти виводять війська. Йде відверте знущання над патріотичними державницькими гаслами команди П. Порошенка: "Армія. Мова. Віра.". Чорним гумором, блюзнірством "95-го кварталу" віє від недоречного жарту головного мироносця країни, який знає як закінчити війну: "Перестати стріляти". Або ж прагнення подивитись з докором в очі Путіну, цьому оскаженілому вбивці, мов суворому батьку дитині, яка нашкодила. Народ сам допетрав, що влада бреше. Мабуть, й сама те зрозуміла. Але вона не помідор, червоніти не вміє.
Вищу владу, Президента не схвилював і неймовірний акт протесту Миколи Микитенка, патріота, майданівця, оборонця України, який з 2014 року воював разом з зятем, отримав нагороди, важке поранення, інвалідність. Зять загинув. На полі бою Микола вмів воювати. А тут... Тут від безсилля вирішив вистрелити собою. Аби розбудити владу і суспільство — хижак готовий до стрибка. В соцмережі кинув прощальне: "Україна понад усе!!! Дістало!!! Вийдіть побратими, як 24-го, візьміть в руки зброю, захистіть Україну!" І в столиці спалив себе, протестуючи проти капітулянтської позиції влади, дрімоти суспільства і Заходу. Пам'ятаємо про цей відчайдушний вчинок, який владці швидко зам'яли? Навряд. Сумно. А це теж було його полем бою, де він захищав Україну.
Замість мобілізації сил на опір, йшов пошук варіантів умиротворення загарбника. Зеленський зливає президентові Білорусії дуже секретну інформацію про російських вагнерівців — міжнародних злочинців. Згідно з операцією наших спецслужб, літак з ними мав сісти в Києві, де б їх арештували. Він приземлився у Мінську. Росії передали Цемеха, суперважливого свідка, учасника збиття "Боїнга" окупантами, від чого загинуло 298 пасажирів.
Втаємниченою міжнародною шарпаниною виглядали дії вищого керівництва країни: візит у далекий Оман для зустрічі із впливовим представником агресора, закулісні переговори делегацій Кремля і Києва у Стамбулі, де був невідомий торг. Чи то бурхлива реакція суспільства, чи то візит до Києва прем'єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона, перекреслили принизливі спроби владної верхівки.
Ще до початку широкомасштабної війни діяльність новообраного Президента засвідчила, що наша земля не прищепила йому рис української ідентичності. То чим зумовлена його стійкість, рішучість очолити всенародну боротьбу з набагато сильнішим за Україну агресором, попри знадливі пропозиції особистого порятунку, коли ворог був недалеко від Офісу? Ні, він не втік. Вчинок, достойний вищої оцінки. Бо на тлі небезпеки, в перші дні широкомасштаної війни, значна частина вищої владної команди, парламентської монобільшості президентської партії "Слуг народу", дременула на захід України. Ганьба. А для Президента ще й образа. Це ж команда, сформована за його критеріями. Однак, реінкарнація російськомовного єврея з початком війни, як би хто не пояснював, відбулась не на тому ґрунті, що в мільйонів українців. Тим більш не на тому, що переінакшила, наприклад, австрійця Вільгельма фон Габсбурга, знаного у нас як Василь Вишиваний, поляка В'ячеслава Липинського — Великих Українців. Покликом для них була не посада, а переосмислення несправедливих дій їхніх, сильніших держав, щодо слабших. І вони стали на захист національного духу, прагнення до свободи, незалежності, соціальної справедливості пригнічених. Відчувати чужий біль, мов свій, — вищий вимір людської моралі, свідомості.
Хистом гумориста талановитий артист Зеленський мобілізував мільйони глядачів-виборців для своєї перемоги. У світовій режисурі президентських виборів явище досить рідке. Але тут він не був піонером. Майже піввіку тому це зробила Америка. І не помилилась. Артист Рейган був удатним у обох іпостасях. Ба, у другій виконав історичну місію: допоміг скалічити імперію зла, чого не вдавалось нікому. Він народився, виріс, сформувався в етнічно іншій нації, аніж єврейська. Це добровільна спільнота не носила рис історично національного егоїзму, бо була основана, як держава, на засадах рівності, демократії, свободи різних народів, рас, що й забезпечило їй економічне, соціальне процвітання, лідерство, авторитет. Рейган був носієм ідентичності духу своєї нації, держави, мав досвід державницької діяльності, військової служби, чого не мав наш Президент. Зеленський одразу дистанціювався від української ідентичності лиш двома висловами: "російськомовний єврей" і "Какая разніца?". Приростати до неї став під час війни. Щиро чи артистично? Якщо він зробить з Росією те, що Рейган з СРСР, то буде достойним поповнити когорту Великих Українців.
У новообраного Президента тепер зала — вся Україна, Європа і світ. Після агресії московії, невдалих перемовин про умиротворення загарбника, зрозумів: втеча — це жахлива ганьба, неслава, провал, смерть імені. Цього талановиті, амбітні бояться гірше фізичної смерті. Навіть військова поразка з невідомою особистою долею, краще. То ж він побореться за своє ім'я, бо дух єдності, героїзму армії і народу, який вдихнув, надав йому не тільки впевненості, а й стійкості. Це духовна магістраль країни. За принципом залізничної, яка не дає потягу можливості збочити.
НАЇЖАЧИЛОСЬ СЕЛО
Макарове, як і вся країна, теж змінилось. Стало серйознішим, згуртованішим, хоч все було ніби так, як і раніше. Зранку господарі порали худобу, школярі поспішали на уроки. Але дальня окраїна села, повз яку пролягала стратегічна траса Ковель-Брест, ощетинилась металевими, небаченими тут раніше, їжаками, вздовж дороги місцеві та чоловіки з довкружніх сіл рили окопи, траншеї, на роздоріжжі до райцентру виріс блокпост, на місці великого і глибокого піщаного кар'єру обладнується стрільбище, де навчатимуться добровольці і новобранці. Романа Михайловича так тягнуло туди! Ух, скинути б хоч два десятки літ! Доки голова сільради шукав транспорт, він завів свого застояного "Запорожця" і ним доставляв з села до окопів "коктейлі молотова". Зробив навіть два рейси до волонтерського штабу в Ковелі — домашня консервація, яку поназносили сільські жінки, в'язані теплі шкарпетки. Туди згодом віддав власні механізаторські інструменти для ремонту техніки, хлопцям вони потрібні. Зекономлені на виданні книги гривні перерахував армії.
А далі викроїлося більше часу, який тут же поглинав комп'ютер, телевізор, газети, бо гарячі новини з фронту, з Києва, Європи, Америки стали немов природною необхідністю. Була й потаємна сподіванка — а раптом, в якомусь кадрі, мигне обличчя онука біля його грізних подруг-гаубиць. Нема. А він же знов там...
Ох, то Сергій! Ой, з характером хлопець! Рвонув тоді, в чотирнадцятому на фронт. Батьків не попередив. Але обійняв, попрощався, а з порога кинув: "Де общеє добро в упадку// Забудь отця, забудь і матку//Лети повинність ісправлять"... Отак, словами із "Енеїди" Котляревського, розтлумачив все.
Мабуть, у його ощадливословоекономній натурі то була найдовша фраза. Де б не був, — телеграфним стилем: "У мене все нормально. Привіт усім". Розщедрювався ще: "Роботи багато", "Приспали навічно гурт москалів", іноді про погоду. А фронтові ситуації, — відомо які. Та, коли зрідка випадало бачитися дідові з онуком і Роман Михайлович просив розповісти щось із фронтових буднів, відповідав: "А що розповідати? Де можем, як можем, чим можем, нищим ту гидоту". Цю роботу виконував у Іловайську, Мар'їнці, Маріуполі, Широкіному, Херсоні, Бахмуті, Авдіївці.
Тоді була сувора заборона відкривати вогонь у відповідь і сєпари знахабніли. Навіть не дуже й маскувались. Обстріляли суміжний підрозділ онука. Були вбиті, поранені. Чекати, доки вище начальство дасть добро чи ні, тебе ще п'ять разів вб'ють. То ж дав команду негайно шарахнути по відомих цілях, де ховались орки. Попали точно. Достойна відповідь. Тут би подяку отримати. Еге ж, пообіцяли судову справу... Може те б і сталось, якби не біда. Онук небавом отримав тяжке поранення, контузію.
У Романа Михайловича та дата в пам'яті застовбичена календарно — його уродини. З Лілією Адамівною ввечері сіли за стіл, почаювали. Заговорив телефон. Онук! Поздоровляє діда, висловлює побажання. Певно ж, приємно удвічі — пам'ятає, та ще й з фронту вітає. Дякує дід, а заодно питає як у нього справи. "Нормально", — відповідає. От голос якийсь трохи не такий. А на ранок Віктор телефонує: "Сергій важко поранений". "Не може бути! — заперечує Роман Михайлович. — Вчора вітав мене. Казав, що у нього все добре." "Так, — каже Віктор. — Не хотів псувати вам такий день. Телефонував з госпітальної палати, коли після операції відійшов від наркозу. Тому ми теж не повідомляли вам. В полудневих теленовинах повідомляли про поранення, але без прізвища". Ту інформацію Роман Михайлович читав. Але хіба знав, що то про його онука?
Після півторарічного лікування, реабілітації, протезування, тривоги, переживання минули. Здоров'я онука налагодилось. Найбільш була втішена Лілія Адамівна: от він заякориться, збудеться те, за що вона тоді пошарпалась з чоловіком. Далебі! У своїй кімнаті Сергій працював з комп'ютером, вів жваві переговори з побратимами. Батьки зрозуміли, що син ладнується до неймовірного. "Ти знов, схоже, збираєшся туди?" — напряму запитав батько. "Так, — спокійно відповів син. — Я тут себе не бачу. Там від мене буде більше користі". "З протезом на фронт?" — спробував заперечити Віктор. "Ну і що? У нас я не один такий", — відказав син.
На стіні Роман Михайлович розвісив карту України.