Сусіди за столиками нам відверто заздрили, коли ми йшли до свого авта, бо Аліса виснула на моїй руці та зазирала мені у вічі, як вміє робити лише вона одна. Гадаю, пазл для них склався остаточно лише коли ми сіли в "Славуту": а-а, мовляв, так ось у чім розгадка їхнього щастя! Необтяжені проблемами дурносміхи-провінціали. Раденькі, що дурненькі. Хіба ж людина на "Теслі", по життю несучи на своїх плечах нелюдський тягар відповідальності за цілий сектор підвладного їй білого світу, стане поводитись на людях безпосередньо, мов дитина?!
– Хочу тобі в дечому зізнатися, – мовила до мене Аліса вже за межами Києва, – твоя юшка, тоді на лузі, була набагато смачнішою, ніж ця, в ресторані.
– Дякую, – я милостиво, ніби король, прийняв зізнання дружини.
– І свіжий лящ видався мені смачнішим, ніж дорадо, хоча в ньому й стільки кісток. Та взагалі я, здається, починаю розуміти й по-справжньому цінувати натуральність навіть зо всією її простотою. В цьому є щось більше, ніж просто відчуття смакових рецепторів – майже філософія, і вже ж точно певний смисл.
– Ще трохи й можна буде запрошувати в гості Іванку Дячук, – усміхнувся я.
– Це ще хто така?! – одразу ж нашорошила вуха Аліса.
– Дуже популярна на Ютьюбі блогерка, яка вишукує по всій Україні дауншифтерів на зразок нас із тобою і бере у них інтерв'ю, в яких ті розповідають, як вони докотились до такого життя.
– Тоді не раніше, ніж ти виконаєш свою обіцянку.
– Обіцянку? Яку?! – необачно здивувався я.
– Терпляче втілювати в життя всі мої дизайнерські фантазії. Пам'ятаєш?
– Що було, то було, – я вдавано зітхнув.
Десь за Семиполками Аліса, наморившись, задрімала. Я собі такої розкоші дозволити, звісно, не міг, тому повернувся до недавніх роздумів: коли, все-таки, людське життя має сенс? Мабуть тоді, така моя нинішня думка, як воно по вінця наповнене змістом, враженнями, емоціями. Добре, йдемо далі.
Чим вимірюється повнота твого життя? Величчю цілі, її масштабом? Так у кожного свій масштаб цілі. Візьмімо двох студентів: обидва вчаться в одній групі, але один легко здобуває червоний диплом, а для іншого надметою є просто закінчити виш і отримати хоч якийсь документ. Але я знав людей, для яких червоний диплом став їхнім найбільшим життєвим досягненням. Їм на противагу є такі, що сяк-так закінчують виш, проте потім швидко стають керівниками успішних підприємств, бізнесів. Виходить, що не в масштабі мети справа, а в її важливості для людини, яка робила вибір – тоді змістовність матиме особливу вагу.
Враження важливі? Ще б пак, вони живлять емоції, будять думку – як ось цей приїзд Діани. Чи повинні вони бути тільки позитивними? Коли помислити, то життєвий досвід ніщо інше, як правильні висновки, винесені з помилок. Значить, в житті має бути баланс між позитивом і негативом – крайнощі роблять тебе або вразливим, або нещасним, бо якщо ти не помилявся, то ніби й не жив, і без досвіду легко припустишся колись дійсно фатальної помилки. А якщо все твоє життя суцільні помилки, тоді звідки ти знатимеш смак щастя, без якого життя взагалі втрачає сенс? Виходить, ти живеш, аби пізнати добро та зло і зрозуміти яка між ними різниця.
Емоції. Вони суть твого "Я": який ти, такі й прояви твоїх реакцій на добро чи зло. Звісно, сила тих проявів у кожного своя: хтось палить себе зсередини, інший здатен запалити світ навколо. Тож дай нам, Доле, вражень по наших нервах. І коли вже думка про емоції, то як не помислити про заздрість людську? Тим більше, що позаздрити ближньому це так по-українськи! Доки не було в нашому житті соцмереж, українська заздрість начебто й не дуже кидалась у вічі. А тепер хоч не скроль ту новинну стрічку фейсбуку – заздрять всім і у всьому: депутатським зарплатам і прокурорським пенсіям, статкам олігархів і віллам бізнесменів, кешу корупціонерів, силіконовим бюстам, підкачаним сідницям, причому заздрість ця завжди супроводжується люттю. Ніхто не напише: "Ой, я так йому по-доброму заздрю!", хоча опинися будь-хто із цих заздрісників на місці депутата чи корупціонера – це ще невідомо хто би вкрав більше: проявлений грішник чи цей заздрісник, якому просто не повезло в житті залетіти на тепле місце. І от ці люди, реагуючи на чуже "щастя", обов'язково поставлять смайлик – злу мордочку – та надрукують якийсь прокльон або щонайменше емоційний осуд. Зроблять і вдоволено підуть далі з твердим переконанням гідно виконаного громадянського обов'язку – настільки повно виконаного, що для них навіть сама собою відпадає моральна потреба донейтити на ЗСУ.
То що в такому разі для мене самого є повнота життя?
Не дати вмерти прадідовій господі, вдихнути в неї нову порцію життя – чим не мета для дауншифтера? Більшої я ніколи ще не мав. Зберегти те, що є поміж нами з Алісою – хіба цього мало? Знайти собі заняття по душі; таке, щоб не соромно було дружині в очі дивитись, коли зарплату отримаю. Обов'язково навчитися у діда Пантьошки садівництву, а в Сашка – рибалити по-справжньому. Здолати наслідки пекла в собі, але нізащо його не пробачити. Нарешті, жити смачно, з яскравими відчуттями й найширшим спектром емоцій – на зло чортам у пеклі, а найперше Ухову, що гирю кинув мені на ногу. І в жодному разі не допустити більше, щоб над моєю волею запанував якийсь кацап чи бандит: "Ремінгтон"[44] мені у поміч!
27.08.
Врожай і Достоєвський.
Уже щонайменше п'ять тижнів не чути вночі шахедів. Всезнаючі військові експерти кажуть, що ті літають тепер на висоті в кілька кілометрів, де їх не дістають мобільні вогневі групи. Привчений до початку, мов по розкладу, їхнього щоденного монотонного торохтіння десь між дев'ятою і десятою вечора, тепер лише згадую в тиші своє земне, а ще більшою мірою підземне, життя на "нулі", коли з неба щомиті могла впасти на тебе смерть, наш взвод, від якого, схоже, нікого, крім мене й не лишилось –і все завдяки нашому орденоносному ротному – й думаю про тих невідомих мені мирних людей у великих містах, яких також ось-ось має вихопити з життя помахом своєї коси нечутна мені й невидима для них потворна крилата тітка.
В армії, тим більше, на війні, людина часто має відчуття, що її долю вирішують інші, не вона сама, і, здається, це страшенно контрастує з життям "цивілів". Але, чорт забирай, виявляється, в інформаційну епоху і долями мирних людей, не питаючи їх, так само, як на війні солдатськими, розпоряджаються інші, причому відверто аморальні типи. Вмикаєш інтернет і бачиш, як рудий дідуган з вельми сумнівною репутацією, якому населення трьохсотмільйонної країни не з великого розуму вручило власні долі, оплесками стрічає край червоної доріжки плішивого виродка-упиря, сьогоднішнє втілення вселенського зла, потім сідає з ним в одне авто і ти розумієш, що саме там і відбулися справжні перемовини, від яких, власне, безпосередньо залежать долі десятків, коли не сотень мільйонів людей на Землі, а все, що сталося в Анкориджі по тому, то не більше, ніж бутафорія.
Ці двоє, які до твоєї власної країни не мають жодного відношення, вважають, що мають право вирішувати, та навіть уже й вирішили твою долю і долі твоїх близьких. І тепер лише питання часу, коли до твого житла, з ноги винісши двері, увійдуть вбивці та мародери, аби взяти тебе з дружиною, розніжених у ві сні й зробити з вами все, що їм захочеться. А ти, чоловік, здавалося б – захисник, стоятимеш, беззбройний і безпорадний, і не матимеш змоги не те, що захистити свою дружину, а навіть гідно, в бою, сам загинути, як і личить спадкоємцю козацького прізвища.
Якось в госпіталі під час реабілітації, слухаючи на Ютьюбі аудіокниги, я натрапив на гумореску Остапа Вишні "Ружжо" і тепер мені постійно згадується оте місце з неї, де один з персонажів скаржиться на відсутність в нього рушниці.
"Ружжо" – це така штука, з якої стріляють.
Виходить, що коли нема ружжа, нема й мисливця.
Але тут замість слова мисливець в наш час суцільної невизначеності логічно підставити інше – наприклад, "захисник", бо лише тоді в поданому нижче словесному рівнянні з'явиться необхідна рівновага.
Тобто, він є, але сказать, не справжній захисник, а яловий, платонічний.
Такий захисник ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:
– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було... Ех! Ружжа нема!
Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:
– Нема ружжа!
От що таке "ружжо" для захисника…"
"Ремінгтон" штука солідна, справжній символ епохи, майже фетиш, але якщо тверезо оцінювати свої спроможності, то явно не по моїй кишені. Ще ліпше було би мати AR-15[45], але вона вдвічі дорожча від найдешевшого помпового "Ремінгтона" і вдесятеро – від якої-небудь помпи турецької, "яничарки", як я її тепер називаю, і яка тягне лише на дві з половиною сотні доларів. Тому, Хлібе, облизуйся скільки хочеш на AR-15, на "Ремінгтон", але доведеться тобі вдовольнятися найдешевшим варіантом. В будь-якому разі навіть "яничарка" це ліпше, ніж стрічати недруга голіруч, що жодним чином не можна виключати, якщо час від часу відкривати мапу Deep State і вірити заявам деяких блогерів, що в СЗЧ перебуває до чверті мільйона мобілізованих, ледь не третина штатної чисельності ЗСУ, тоді, як орки пруть і пруть, мов скажені, вже цілих два роки поспіль, а рудий койот потаємно домовляється на Алясці про твою долю з самим дияволом у плоті.
Найбільше часу зайняло в мене очікування довідки про несудимість – чи не місяць чекав повідомлення у "Дії". З рештою проблем, спасибі "Ібісу", все вирішилося без будь-якої маньяни. Що з медичною довідкою, що з курсами по безпечному поводженню зі зброєю, що з дозволом поліції на її придбання. Решта документів збираються так швидко й просто, що немає сенсу навіть згадувати про них.
Для приїжджих загалом Київ місто малопривітне. Для прибульців на громадському транспорті воно малокомфортне. Для тих, котрі зі столицею практично не знайомі, воно і непривітне, і некомфортне, і негостинне. Звісно, це в мені промовляє та частинка мого "Я", що пів мирного життя прожила в Харкові, пів року проніжилась в Барселоні й за чотири місяці, що минули після від'їзду звідти, в пам'яті ще лишається багато всяких приємностей, хоча головна відмінність Барси – мирне іспанське небо, а це, як-не-як, визначає чи не решту всього.