ю лексикою впереміж із новою лавиною інтеро-американізмів. Тому, що кожен другий марить "елітою", не тягнучи навіть на "інтеліґента" в лапках. Передвоєнний парубок, замінивши вила до гною на гімназийний мундур, робився інтеліґентом, а часом навіть інтелектуалом. Підсовєтський український хлопчина, закінчивши університет, ставав "інтеліґентом" в лапках. Цей лапкований "інтеліґент" щиро вірить – не у творчу свободу критичного, але вірного традиціям інтелекту (традиціям, яких він ніколи не знав) – ні, він є наділений святою вірою в иньші, перевірені совковою дійсністю, правила та засади: ті, що їх дотримання ґарантує місце в корумпованому суспільстві. Корумпованому, в першу чергу, морально. I відкидає все "сумнівне", "ризиковне", всі ті духовні "викрутаси", від яких може ненароком схуднути живіт. Вірить у все те, що безвідмовно забезпечувало йому хліб щоденний, а це є: совєтська культура спілкування, совєтський спосіб залагоджувати справи, совєтський номенклятурний суржик, совєтська зарозуміла пустота, необґрунтована само-догідлива пиха напів-освіченого селюка, недовченого всезнайки – одним словом, совкова "загальноприйнятість". I готов на шматки роздерти кожного, хто має "нахабство" критикувати оцю його мило-спокійну "загальноприйнятість". Що є у нас "загальноприйнятим"? Хамство? Неграмотність? Інтерівське скурвлення? Пияцтво патріотичної "інтеліґенції", над котрою вже не висить "ковпак" обкому КПУ? Дрібно-корпоративні інтереси, відповідно до прислів'я "рука руку миє"? Багато є прикладів, як бідно складалася доля видатних Українців, котрі з міркувань порядности відмовлялися служити мамоні. Часом ми кажемо, що, можливо, вони більше зробили‑б для України, якби схилися на звабні пропозиції, якби жили згідно з меркантильним "духом часу". Сковорода, Пулюй, доктор і професор Мар'ян Панчишин… не берусь навіть близько перераховувати. Але Ви мені скажіть – чи багато з тих, що пішли в русло багатства і влади – чи хтось із них прислужився Україні? Враження таке, що Українець, коли продається, то ВЕСЬ. I не залишає нічого ні для власної совісти на потім, ні для Неньки на майбутнє. Бо так простіше.
Запах елітного смальцю
127) Це була спроба глибшого аналізу. Тим часом, на практиці усе протікає іще простіше. Авторитетна міська "загальноприйнятість", у яку поринав за Совєтів простий сільський хлопець, записавшись до вищої школи, помножена на хитромудро-заскорузле бажання нічим абсолютно не виділятися, – вона давала-таки йому хліб у руки, а, часом навіть, – крісло керівника. Такому вихованцю совкової "загальноприйнятости" не могло спасти на думку, що це є "загальноприйнятість" дошками забитого світу. Останні три слова – з лексикону передвоєнної справжньої інтеліґенції, яка встигла щось побачити, могла тверезо порівнювати, але була вчасно знищена. А от Зеленопупенко з-під Радехова не може ніяк примирити своєї хибної пихи, свого відчуття, що, мовляв, "вибився в люди" – із несподіваним відкриттям, що насправді ці "люди" – інтелектуальні босяки, з усіх моральних цінностей наділені лиш даром ослячоі впертости, а світ, який "Його" поважає та годує – що це є забитий дошками европейський хлів, смердюче багно безпросвітнього совкового невігластва, багно, переповнене екскрементами п'яної "інтеліґенції". Не може збагнути, упокоритись і перемінитись. Пощо відвідує церкву? Бракує скромної шляхетности. Зате не бракує пустопорожньої гордовитости. Відкинути совкове? Визнати, що не вмію розмовляти українською мовою навіть на рівні передвоєнного сільського вчителя чи найбіднішого священика? Я, професор, доктор, кандидат наук, Директор, Начальник, Голова…?! Як‑би Ви хотіли, щоб такий "інтеліґент" зреаґував на відкриття, що все своє життя він фактично проіснував пустомозким черв'яком в інтелектуальному трупі убитої Совєтським Хамом цивілізації? Танцював під фальшиві фанфари вихолоштаного "проґресу"? Зреаґує так, як кожен справжній яничар реаґує на свого єдинокровного, але ще не скурвленого брата: з ненавистю. З чим такий лінґвістичний яничар зустріне свого близнюка, котрого дбайливі руки матері охоронили од большевицького осквернення? Од большевицького дитсадка, большевицького комсомолу, від большевицької ароґантности і зоологічного дебілізму. Свого брата, який зберіг ґенетичну структуру рідної мови. Як виглядає їх зустріч в день, коли валиться Світ Сатани? Як зіткнення чужаків. Бо для яничара признати рідне – однаково, що викинути на смітник власне життя. Що ніяк не заважає йому залишатися дрібно-корпоративним "патріотом". У всьому, окрім мови. У всьому, окрім скромности. У всьому, окрім безінтересовности. У всьому, що не вимагає від нього володіти даром самокритичности.
Прикінцеві завваги
128) Війна між українською нацією і ро´сийським психотипом, яка розпочалася аґресією Андрія Боголюбського у 1169му році, не закінчувалася ніколи. Здавало‑б ся, сили нерівні. Як бачимо, це не зовсім так. Підступна потуга зажерливої люті примітивного орґанізму наштовхнулася на таку‑ж безмежну стійкість правди древньої цивілізації. В ті далекі часи не існувало слів, якими оперує нинішня політична ґеоґрафія. Не існувало України, Ро´сії, Московії… Але існувала Правда та існував Садизм. Два способи мислення, два символи віри, дві етики. Спосіб мислення – це є раса. Спосіб вираження мислі – це є мова. Жоден людський орґанізм не може мислити (в тому розумінні, в якому мислить соціяльна істота), не маючи у своєму розпорядженні засобів мови. Мавглі відрізняв добро від зла і справедливість від кривди ще у джунґлях, не володіючи жодною людською мовою. Але це було індивідуальне відчуття. Тільки абстрактне мислення, яке ніколи не можливе без відповідних граматичних конструкцій, є в стані підняти індивідуальні змисли до ранґи відчуттів соціуму. Тому війна між расами є війною мов. Без границь у просторі (на мапі), без границь у часі. І тому це є війна на знищення, яка ніколи не закінчиться повним знищенням, як не можуть взаємно знищитись протилежності. Хоча прагнення до взаємного знищення – це єдина риса, за якою взагалі можна розрізнити протилежності.
129) Хтось здивується, що я називаю протилежностями українську і ро´сийську мови, українську і ро´сийську культури. Адже вони "такі подібні". Так, вони схожі. Як пророк Брехні нагадує справжнього Пророка. Як Антихриста люди сприймають за Христа. Як православіє Москви нагадує християнство.
130) Соціяльна психіка Московитянина (а відображена вона є у мові) "нагадує" психіку Українця так само, як примітивна лють первісної людини, скерована проти усього світу, "нагадує" ненависть християнина, скеровану на абсолютне Зло. Як потурання не має нічого спільного з добротою але часто подібне на неї, так само "круговая порука" фальшиво скидається на товариську поміч, марнотратство – на щедрість, примітивізм інтелекту – на щирість стосунків. Коли‑б хто бажав поставити перед собою психо-ґенетичні портрети української та московської рас, тоді, з точки зору порівняльної соціоніки, навпроти імперативів духовної справедливости і творення однієї раси, не знайшло‑б ся жодних, відповідних за силою, психологічних чинників другої раси, як тільки імперативи засадничого релятивізму моралі і скрайнього праґматизму інтелекту. Ціхи, які дозволяють Московитянину чинити Зло з такою нічим не обтяженою наївністю, з якою несвідоме дитинча топче мурашок. Мова жодного народу не вміє іґнорувати подібних засадничих відмінностей психіки. Росіянин з переконання, Достоєвський так намагався віднайти хоча‑би пригорщу якогось позитиву в душі Московитянина, аж утомивсь. Ми з Тобою, Читачу, вільні од подібних мук, бо ласка Господня вберегла нас од участи бути Кацапами. Тому не особливо розпачаймо над долею Московитянина, зате твердо пам'ятаймо, на чім полягає ріжниця: "Якби ми сказали, що ми европейці, то тим самим зреклися‑б своєї російськости. Росіянин не може зробитися направду европейцем, залишаючись хоч частково росіянином, бо в Росії є щось питоме, зовсім не подібне до Европи".[44]
131) Чи встигне розпастися Ро´сія ще перед закінченням людства? Це питання є настільки захоплюючим для людини з науковим складом мислення, що воно вартує посвяченої праці цілих поколінь нащадків. Тому не байдужим є для нас світогляд наших дітей, що в майбутньому хочемо їх свідчень перед Богом. Питання розпаду Ро´сії не є тільки проблемою виживання арійських (індо-европейських) народів та культур. Це є питання цілої історії людства. Правильно воно звучить так: чи зможе колись диявол вибрати иньше, поза Московією, місце для свого соціяльного втілення? Місце, яке‑б не межувало, нарешті, з Україною.
Пояснення "образливих" назв
132) Декотрі закомплексовані читачі можуть обуритися на такі вживані мною слова, як–то: селюк, Кацап, Москаль, Хохол. Пояснюю. Слово селюк, попри спільного кореня, не має в мене нічогісінько спільного зі селянином і прикладається, як епітет, виключно до "інтеліґенції". Слово Кацап означає в стосунку до Москаля приблизно те саме, що Русин щодо Українця[45]. Москаля правильніше було‑б називати, – слідом за відомим Пєрвопєчатніком, – Московитянином, Московитом, або Москвою; це є самоназва нації, що колись замешкувала так званий Центр европейской части РСФСР. В українській мові ця назва модифікувала своє звучання згідно з ортоепічними особливостями української мови. Бувають Москалі ро´сийського громадянства, так само, як Сибіряки (це є окрема нація), Якути, Чеченці – всі вони є росіянами, – так само, як повно є Москалів з українським паспортом. Нарешті, Хохол – це самоназва народу української нації, який заселяє певні області на сході і півдні України, так само, як каза´ки