Я розумію, що, після казарми, та після землянки і самотнього робінзонівського життя в Зоні, цей номер може здатися пристановищем мільярдера.
— Ну, не те, щоб мільярдера, — дещо бравуючи, проказав сержант, але в порівнянні з армійською казармою та землянкою в Зоні... А ви, мабуть, мільйонер?
Професор поблажливо всміхнувся.
— У поважному товаристві до подібних запитань не вдаються, особливо в Америці. Але вашу цікавість я вдовольню: так, я достатньо заможна людина, щоб тепер уже подбати і про власну клініку. Така відповідь вас влаштовує?
Залевський видобув із холодильника пляшку мінералки, поставив на журнальний столик і запросив Авгуру сідати. Поки сержант пожадливо спорожнював свій бокал, професор ненав'язливо стежив за його поведінкою, далі пішов до сусідньої кімнати і повернувся вже з невеличким диктофончиком.
— Умієте користуватися цією штукенцією? — запитав Авгуру, і, не дочекавшись відповіді, продемонстрував: — Ось кнопка, якою він умикається, ось так дозволяєте собі паузу..
— Зрозуміло, звичайнісінький магнітофон. Щоб не засумував?
— Не сподівайтесь почути з його записів пісеньки модних виконавців. Єдиним "виконавцем" станете ви. На чотири години я залишу вас на самоті. Ви увімкнете диктофон і вголос пригадуватимете все, що з вами відбувалося. Ніби переповідаєте комусь — ну, хоча б мені — історію свого життя. Особливо життя в Зоні.
— Це потрібно для прокуратури?
— Мене ще ніхто так не ображав, пане Авгуро. Як я міг виривати вас із прокурорських лабет, щоб потім провадити таємні допити? Та ще й будучи при цьому громадянином Штатів. Абсурд!
— Ну, толі... — зніяковіло пробурмотів сержант. — Просто я подумав, що...
— Записавши свої спогади, ви допоможете не тільки мені, як фахівцеві, що лікує вас, але й, до певної міри, багатьом іншим лікарям і хворим. Поява такої великої, зараженої радіонуклідами території, як Чорнобильська зона, поставила вчених перед низкою складних меди— ко-психологічних явищ. Як людина набуває радіаційного синдрому? Як потім звикає до думки, що вона живе в смертельно небезпечній зоні? Яким стає її сприйняття і Зони, і того, іншого світу, що лишився поза нею? На чому ґрунтується філософське осмислення її причетності до екологічної трагедії століття, і до когорти жертв?.. Не приховую: я збираюся написати про все це книжку. Суто наукову, ясна річ. Котра допомагала б моїм колегам, у тому числі й українським, котрим ще не раз доведеться мати справу з аборигенами Зони.
— Сподіваєтесь, що, вислухавши мене, зрозумієте, що саме відбувається з людиною, коли вона опиняється, одна-однісінька, в лісі, посеред пекельної Зони? Але ж я і сам досі не здатен збагнути, що там зі мною відбувалося.
Професор знову чемно, і майже співчутливо всміхнувся.
— Ви лише перекажіть все, що зможете пригадати. Наскільки мені відомо, ви пробували свої сили в літературі, мріяли стати відомим письменником. То ось вам шанс проявити свої здібності, пам'ятаючи при цьому, що згодом ці ж записи — а я залишу вам копію — можуть стати основою для ваших власних мемуарів. Чи принаймні допомагатимуть вам у спілкуванні з журналістами. Психологи навчились витлумачувати людські розповіді, як талмудисти — Тору. Відтак існують певні ознаки, симптоми, тести, методи аналізу. Одне слово, наука, мій юний друже, наука...
* * *
Зал ресторану, до якого професор запросив Авгуру пообідати, виявився майже пустим, хіба що десь у глибині його мовчазно обідала невеличка чоловіча компанія. А ще сержант одразу ж звернув увагу, що замовлений Залевським стіл було сервіровано на три персони.
Професор налив у келихи червоного вина, запевнивши, Владя, що воно корисне, які б там контраргументи не висували рішучі поборники тверезості.
Авгура буквально вхопив свій келих, не чекаючи запрошення чи тосту, миттєво осушив його, і тільки тоді вибачливо подивився на професора.
— Долає спрага, — розуміюче кивнув той. — Нічого не вдієш, відчуття спраги переслідуватиме вас ще досить довго, тож будьте готові до цього.
Авгура похмуро подивився на професора і несміливо, не вірячи в те, в чому намагався переконати американця, проказав:
— Лікар Колінчак вважає, що аналізи моєї крові поліпшилися. Деякі радіоактивні елементи вже навіть вдалося вивести з організму.
— В даному випадку лікар лише констатує те, в чому всі ми, хто опікується вами, одностайні. Але, підтримуючи ваш оптимізм, хотів би застерегти: за винятком тих небагатьох ліквідаторів, що постраждали в перші дні аварії, лікарі ще не мали справи з пацієнтом, який знаходився б у такій стадії радіаційного забруднення.
— Досі мені цього не казали, — вражено визнав сержант.
— Дякуйте Богові, що вам дістався такий міцний організм і ви ще маєте запас життєздатності. Деякі елементи з вашої крові і навіть із тканин, справді вдалося вивести... Але врятувати вас від лейкемії може тільки лікування в одній з кращих клінік Сполучених Штатів. Тільки в ній є все для того, щоб спробувати врятувати. — професор удавано закашлявся, зрозумівши, що обмовився, відпив трохи вина і вже твердішим голосом продовжив: — точніше, щоб остаточно вилікувати вас. Тобто в цій клініці віднайдуться досвідчені лікарі, апаратура, відповідні методики очищення організму, нарешті, медикаменти, яких в Україні, на жаль, катастрофічно бракує.
— Вважаєте, що це реально? Мене можуть направити до Америки?
— Хоча це й не так просто, як може здатися на перший погляд. Поїздка, лікування, та й взагалі, перебування у Штатах, завжди вимагає значних коштів. Великих коштів — прямо скажемо.
— Тисяч п'ятдесят, — погоджується Авгура, понуро видзьобуючи виделкою свій салат. — Мені їх не дістати. Тим паче, що батьки мої померли, з рідні залишився лише старший брат.
— П 'ятдесят тисяч?! — перепитав професор. — Ви так вважаєте? Щонайменше, двісті. В доларах, звичайно ж.
— Ось і все моє лікування, — артистично розвів руками Авгура.
— Ну, не варто так песимістично. Знайти їх буде нелегко. Але, ще не маючи вашої згоди на поїздку, я вже дещо встиг зробити. Наприклад, проконсультувався з організацією, котра направила мене сюди. Заручився підтримкою міжнародного "Чорнобильського фонду", що погодився оплатити квиток до Нью-Йорка. Ясна річ, цього замало.
— Я взагалі не розумію, навіщо ви зі мною морочитеся, — пробубонів Авгура, понуро видзьобуючи виделкою салат. — Хто я такий? Дезертир, якого давно слід було віддати під суд. А для вас — звичайнісінький пацієнт.
— Саме тому й морочуся, що звичайнісінький. А загалом, це не ділова розмова, пане Авгуро, тому повернімося до проблеми коштів. Вас не дивує, що стіл сервіровано на трьох?
— З певного часу мене вже мало що дивує на цьому світі.
— А, так-так, розумію, розумію. В такому разі не намагатимусь і далі інтригувати вас. Ми чекаємо на одну даму. — Авгура застиг з виделкою, піднесеною до рота. — О, ні, — спробував остудити його інтерес професор, — вона занадто беручка і ділова, щоб викликати у чоловіків якийсь особливий, піднесений настрій. Настільки ділова, що здатна вразити навіть нас, американців, що вже казати про всіх вас, пасинків "соціялізьму"?
— Вона теж лікар?
Надійшла офіціантка і поцікавилась, чи можна подавати друге, і чи нести одразу три порції.
— Одразу три, — чемно відповів професор.
— Може, краще почекати, поки надійде ваш колега? — нахилилася над столом літня рудоволоса дама, якій давно вже слід було змінити професію. Мало грудьми не вляглася на стіл поряд із Авгурою.
— Одразу три, — повторив професор, невдоволено зиркнувши на офіцінтку.
— Воля клієнта для нас над усе, — запопадливо запевнила його рудоволоса, повільно, наче стара тюлениха, зповзаючи зі столу.
Вони не могли чути, як, проносячи розповнілі бедра повз Глотова, що, в цивільному, скромно сидів собі за столиком поблизу каміна, офіціантка, котра як агент дісталася йому ще в спадщину від КДБ, проказала: "Сюприз уже на місці". І тільки він міг зрозуміти, що йдеться про підслуховуючий пристрій, якого вона зуміла непомітно приліпити до внутрішньої сторони стільниці.
— Я завджи вважав, що мої попередники недооцінювали вас, Альбіно.
— Зате не помічали, що на мене вони працювали більше, ніж я на них, — запевнила його рудоволоса. — Причому не тільки в ліжку. Майте це на увазі.
— Не втрачатиму часу, — підвівся він з-за столу. — Апаратик потім мені передасте.
— Так, за фахом ця красуня — медик, і ви вже бачили її, — звернувся тим часом Залевський до солдата. — Вона заходила до мого кабінету разом із доктором Керрінгом.
— Пригадую, що заходила якась, але, чесно кажучи, не звернув на неї уваги. В клініці стільки жінок у білих халатах, що здається, ніби всі на одне лице.
— Розумію, жінками ви поки що не цікавитеся.
— Ну, не те, щоб геть уже...