— Нащо він тобі?
— Побачиш. Твоєму панові треба ж дихати.
Брус просвердлив у дні кожної бочки на стику денця і клепок по три дірки і, як справжній розпорядник, сказав Матвієві під'їжджати до складу.
Їхати в Ковель вирішили через Воротень, частину Казни. Дорога навскіс хоч гірша, але добре утинає її. Ґрунтова, не так трясе, як на кам'яниці, що для хворого теж краще. Ще завидна можна добратись до міста.
Минули Воротень, з бочки не долинало голосу. Майже на виїзді з Казни заднє колесо воза зіслизнуло з чогось твердого під обламану частину кореня від пня. Щось жахливо затріщало, коні сіпнулись і зупинились. Матвій зрозумів, що сталась біда. Так і є. Трьох дерев'яних спиць як не було, ще й колесо треба визволяти.
Всі зіскочили на землю. Брус мовчки підійшов, взявся за задок воза, витягнув з пастки. Ледь проїхали кілька метрів, як колесо скривилось, почало чеберяти об люшню[CVI].
Матвій мовчки став випрягати одного коня, заскочив на нього.
— Їду в село, привезу запасне. А ви пильнуйте за паном...
Молодий худенький поліціянт мерзлякувато смикав плечима, снував туди-сюди, а потім схотів розвести вогнище, погрітись. Хоч сонце ясне, але через дерева не гріє, ще прохолодно. Доки то Матвій повернеться! Брус не перечив — чого мерзнути? Небавом він настягав стільки дров, що вистачило б і на фуру. Вогонь радо взявся за роботу, пожираючи підсохле гілля, хлопцям стало тепло і затишно.
Вочевидь, полонений теж відчув дим і тепло, бо з бочки відлунювали глухі хриплі вигуки.
— Ей, ти там! — постукав по ній ломакою поліціянт. — Сиди тихо! Ще не приїхали.
У відповідь в'язень став щосили гамселити ногами у дно бочки, від чого одна за другою почали випадати дощечки, стали висуватись ноги.
— Тікаймо! — перелякано закричав поліціянт. — Він зараз вилізе!
— То я ще буду від дурного тікати? — сам себе перепитав Брус і з невластивою жвавістю кинувся до воза, вхопив дерев'яну капсулу і бухнув у вогнище.
Червоні язики полум'я трохи осіли, але тут же стали її пожадливо лизати. Ліщинові обручі опали, сухі столітні клепки почали розсипатись з одної, другої бочки. Між довгими рваними вогняними омахами, мов у кіношних кадрах тричі мигнула зігнута постать людини, яка силкувалась встати. Одежа на ній диміла і через мить все сховалось в пекучих червоних обіймах. Підгодоване страшною поживою, полум'я ще сильніше загоготіло.
Розширеними від жаху очима поліціянт мовчки зирив на страшне видиво.
— Прийми, Господи, його невинну душу, прости мені тяжкий гріх, який мусив учинити, — тричі перехрестився Брус.
Матвій привіз колесо. Віз був порожній, вогнище догорало. Кинув туди погляд і онімів. Спантеличені інквізитори стояли з опущеними головами.
— Що було робити? — видушив з себе Брус. — Він почав вилазити. Наробив би лиха і нам, і людям.
Матвій обперся лобом об мідний стовбур сосни і плакав...
... Коли двоє поліціянтів заявилися до хати Бруса, щоб доправити його до підводи, яка мала довезти в Ковель, він з такою любов'ю обійняв їх і притис до себе, що, доки не виніс їх надвір і не випустив, вони не могли й дихнути. Спершись об жерди[CVII], довго відсапувались і ... поїхали ні з чим. Та через тиждень дев'ять жовнірів таки уламали непокірного, одягнули на руки кайданки. За півтора місяця справа дійшла до суду. Брус вперто відкидав свою вину: іншого, мовляв, виходу не було, він рятував людей, яких міг покусати заразний пан. Крапку поставив добросовісний, досвідчений адвокат, якого найняв . Матвій. Судді відмовились відповісти на каверзне питання захисника: кого в цій ситуації треба було рятувати — безнадійно хворого, який був для здорових реальною загрозою, чи їх від нього? Адвокат поклав на суддівський стіл висновок медичної комісії: антирабічна вакцина проти сказу на той час хворому не допомогла б, давно минули строки. У світовій суддівській практиці, вочевидь, то був єдиний випадок виправдання свідомого вбивства невинного, яке вчинене логічно.
А ще в тому році сталось:
• В Європі міжнародні злочинці двох агресивних держав, ховаючи кожен ніж за спиною, підписали зізнання у взаємній любові і дружбі, якому повірили близькозорі, наївні, егоїстичні політики, за що світ заплатив страшну ціну.
• Західна Україна долучилась до Великої України, яка сама задихалась від обіймів старшого брата в сім'ї народів-братів, але "велично йшла у світ комунізму" з голодоморами.
• В Макаровому баба-повитуха прийняла в подружжя Левка і Марини Миронюків двох первісточків-синків, а біля сінешнього порога вже топтався чоловік Аделі — в тої почались чергові перейми. У церкві Ганна, колишня куховарка Давида, обвінчалась з сільським парубком Аркадієм Фомуком.
• У Рудому Гніздо занотував у книзі: за п'ять літ Французький куток розрісся теж на п'ять хат.
• Біля Вовчого лише кілометрова дорога з сипучим піском вгомонила коня, який схарапудився від тоскного тягучого виття одинокого звіра, і поніс воза з своїм господарем Герасимом Балюком.
IV. БИТВА ЗА ДЕРЖАВУ.
ШТРИХИ МУЖНОСТІ, ВИТОНИ ЗЛА.
ХРОНІКА ВІЙНИ, ВИД ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
ВСЕНАРОДНИЙ ЗДВИГ. ВСЕУКРАЇНСЬКА
ТОЛОКА. ПРЕОБРАЖЕННЯ. КОНТРУДАР.
РЕНЕСАНС
Роман Михайлович звично, як і щодня після сніданку, приліг, включив свій Samsung і сторопів від телекадрів і слів коментатора.
— Ліліє! — стривожено гукнув до дружини, яка прибирала зі столу. — Війна! Справжня війна... Київ горить...
— Війна? Київ? — затремтів її голос. — Боже! Та то ж... Та то ж.., — а далі не знала що казати і підійшла до екрана.
Обоє заціпеніло прикипіли очима на жахливе відео руйнувань, пожеж від обстрілів і бомб, слухали про широкомасштабну війну, яку підло розпочала Росія, про мужній опір наших захисників ордам загарбників.
Нахабна агресія сколихнула Україну. Світ поки що спостерігав чим закінчиться двобій довірливої, ослабленої України, з жорстоким військовим монстром, який має другу армію світу, сильну, величезну збройову, людську потугу і логічно очікував швидкого фіналу. Україна здригнулась від болю. Стиснулась, мов велетенська пружина, бо усвідомила: вона на грані буття-небуття. І враз мобілізувалась. Народ не чекав допомоги ні від влади, ні від політиків, закордоння. Він кинувся захищати рідну землю, допомагати армії. Кожен день змінював країну. Збройні сили проявляли небачений героїзм.
Барометр спротиву зашкалював. Довжелезні черги добровольців біля військкоматів. До рук брали зброю молоді і
^зйЖ^Ж^Ж^ЖЖЙ
літні, батьки багатодітних сімей, артисти, спеціалісти різних галузей, колишні військові, патріотична еліта. Суспільство згуртувалось. Люди фінансово, матеріально підтримували армію, яка того гостро потребувала. За власні кошти поставляли техніку, запчастини до зброї, прилади, одяг, взуття, продукти харчування, в'язали і шили теплі речі, плели маскувальні сітки. Допомагали навіть діти. Ніхто не вимірював внесків — все йшло від душі. Стратегічно важливі шляхи, міста, села ощетинились металевими їжаками, блокпостами, окопами, люди готували "коктейлі молотова". Виросла добровільна армія волонтерів. Стався всенародний здвиг, спонтанно народилась велика українська толока, викликана небезпекою. Все сформувалось у єдине прагнення — Перемога, розуміння, що лише єдність фронту і тилу забезпечить її.
Патріотично налаштованим не потрібно було визначатись. Сміливі, віддані, вони очолили, вели рішучий спротив. Інших мобілізувало усвідомлення того, що їх чекає, коли тут опиниться московит. Принишкли колаборанти, приховані зрадники, які ще вчора маскували своє запроданство "іншими поглядами". Причаїлися, але раділи "консерви".
Романтичної України не стало. Вона пробудилась від летаргічного сну. Відродилась нація. Героїчна, войовнича, духовно інша. Це нагадувало Господнє Преображення на горі Фавор. То був масовий ренесанс національного духу народу. Він виник раптово, але не на голому місці. Воскрес, пробудився дух наших предків-скіфів, козаків, УНР, УПА, Шевченка, чуття спільного дому. Ми довго не мали своєї держави, не відчували її ціни. Війна враз визначила, а ми пізнали чого вартує свобода, незалежність, яка дісталась нам безкровно. Тепер її треба захищати збройно, дорого платити за це. І оборонці платили. Без всяких преференцій, мовчки. Кров'ю, життям засвідчували свою любов до України. То була мотивація героїзму, незламності, чого не мав і не має ворог. Треба було вижити, вистояти, перемагати.
І те відбулося. З столиці, міст і сіл Київщини й почалося очищення української землі. Для тих, хто знав лише про велич Росії, це стало земним чудом. Від заяв про "глибоку стурбованість", Захід перейшов до практики дозованої військової допомоги, яка побільшала, коли його представники побачили наслідки окупації Бучі, Гостомеля, Ірпіня, Бородянки, хоч вона й була короткочасною. Але жахливою. Бо наші оборонці швидко розсіяли у агресора ілюзію легкої перемоги.
Тим, хто мав штурмувати столицю, міста і села Київщини, видали лише триденний пайок, парадну форму. Навіть везли духові інструменти, щоб з музикою пройти по Хрещатику. Багато солдат тримали ручну зброю на запобіжнику, настільки тупою була впевненість у силі. Перевдягатись не вийшло, форму багатьом поклали у поліетиленові мішки, до їхніх тіл. Ворог планував на одному диханні, марш-кидком, тріумфально, за три тижні бути на західному кордоні України. Далі — багата, напівдрімотна Європа... Не склалось.
Неймовірно, але війна, з її жахливими наслідками, принесла нам неочікувані, знакові преференції. Світ зрозумів, що Україна — то не раша, а самостійна суверенна держава з героїчним, волелюбним народом, який прагне бути в сім'ї цивілізованих країн Європи. Малоросія, якою марив Путін, стала антиросією. Без війни того б не сталось. То ж лише повна перемога над ним стане оберегом нашої Незалежності.
СЦЕНА, ЗАЛА, МАГІСТРАЛЬ
У цьому феномені преображення України дивною і загадковою була позиція найвищої особи в державі, її команди, сформованої нею влади напередодні і на початку війни. Наївність це, розгубленість чи гра? Ігноруються серйозні речі: погрози Путіна про перегляд історії і кордонів, концентрація військ поблизу кордонів, попередження американської, англійської розвідок про небезпеку.