Проти переконань

Він ніяк не міг запам'ятати приписаних виразів, якими треба було відпо­відати начальству і постійно гаркав, вибалушуючи очі: "Так точно, служу радянському союзу!" Але при тому ста­вив голосом усякі знаки, і з того "служу радянському со­юзу!" виходили веселі речі.

Перший раз Березовський побачив Левка саме тоді, коли його "розпікав" командир чоти[74].

— Боєць Струк,_:— кричав командир, — ти знову бруд­ний, як свиня!

Струк витягнувся на струнко, приложив руки до швів, вибалучив очі й гаркнув:

— Так точно, брудний, як свиня: служу радянському союзу!

— Що, в тебе мила нема?

— Так точно, нема мила: служу радянському союзу!

Молоденький командир не міг стриматися і почав смі­ятися:

— Ти, боєць Струк, безнадійний дурак!

— Так точно, товариш командир, безнадійний дурак: служу радянському союзу.

Березовський чуйним вухом вловив бездну тонкої іро­нії в позірно дурних відповідях вояка і зацікавився ним. А що саме тоді його ординарець мав відходити, він попро­сив дати собі Струка. Спочатку його відмовляли, запевня­ючи, що Струк — цілковитий кретин і не може бути орди­нарцем. Але Березовський таки настояв на своєму. Одні співчували Струкові, уявляючи собі його долю в руках "скаженого майора", другі, навпаки, співчували "скажено­му майорові", що брав собі до послуг "безнадійного дурака", а одні й другі разом сподівалися усяких сенсацій. Та сподіванки завели: майор ніколи не скаржився на ординар­ця, ординарець був дуже вдоволений майором, і вони со­бою створили взірцеву, пару гарячого пана і пришелепкуватого слуги.

А в дійсності зовсім так не було. Березовський з пер­шого погляду розкусив, що представляє собою Струк, і не помилився.

— Ти ж що дурака валяєш?! — гримнув він з перших слів, коли Струк з'явився до нього, мельдуючи[75] своє при­буття на "посаду".

Струк ледве-ледве скосив у бік майора свої лукаві очі зробив майже непомітний рух круглими плечима і мотнув головою, мовляв: а ти не знаєш, чому?

— Служу радянському союзу... — скінчив пояснення вголос.

— І мені також будеш так служити? — спитав Бере­зовський, пронизуючи його проникливими очима.

— Буду старатися, товаришу майор! — відповів Левко трохи інакшим голосом, і в очах його блиснуло щось ніби приязнь.

— А чому ти так відповідаєш, як солдат царської ар­мії? — приступив близько майор і заглянув йому в очі.

— Так точно, як солдат царської армії: служу радян­ському союзу! — на цей раз не окриваючи ні злоби, ні іро­нії, відпалив Струк.

— Знаєш, що? — прийшов до висновку Березовський. — Ти — справжній Швейк. Чув про такого?

— Так точно, товаришу майор, справжній Швейк: слу­жу радянському союзу!

Березовський був вдоволений.

— Ну, як так, то бути тобі віднині Швейком...

— Єсть, товаришу майор, бути Швейком! — козирнув Левко й усміхнувся.

Він був вимріяним ординарцем: пунктуальним, відда­ним, дискретним і розсудливим, а на додаток і добрим шо­фером. Родини не мав ніякої ("Не маю ні батька, ні матері — служу радянському союзу!" — сказав) і прив'язався до свого зверхника щиро. Був йому слугою й опікуном одно­часно та не раз своїми хитрощами вибавляв Березовського з халепи. Вивчив добре вдачу "скаженого майора" і, коли майор приходив додому напідпитку, передбачливо ховав кудись усі люстра від великого до малого.

Зі свого боку Березовський також полюбив Швейка, звик до нього, і часто, замість іти до клубу, "репіжив", як казав Левко, зі своїм ординарцем у підкидного дурня геть аж за північ. Швейк, як Швейк, шахрував, де лишень мож­на було і не можна, бив козирних королів і дам звичайни­ми шістками, відкидав непомітно непотрібні карти, постій­но набирав з колоди більше, ніж йому належалося, і Бере­зовський, ясна річ, майже кожного разу програвав. Тому гра, як правило, бувала весела, напружена і навіть а­зартна.

— Ти куди сімку пхаєш, Швейку?! — кричав майор. — Де ж ту є сімка?..

— А-а, нема? — найдурнішим виглядом дивувався Швейк. — То я помилився, товаришу майор...

Забирав сімку і підпихав дев'ятку, а Березовський бив дев'ятку, або забирав усі карти, не зауваживши, що й де­в'ятка була "незаконна".

Інколи у руках Швейка з'являлися відбиті вже карти, інколи при остаточній розгрі у Березовського лишалася одна, і тоді починалися суперечки, чи "дурень" законний, чи ні.

— Ти жулік, Швейк! — робив страшні очі Березов­ський.

— Служу радянському союзу! — виструнчився орди­нарець. — А ви, товаришу, з жуліками в карти не сідайте...

— Ось намну тобі вуха — то знатимеш!..

— Це не по закону, товариш майор. Треба до рапорту.

— Буде тобі рапорт!.. Я тобі сам зроблю рапорт...

— Спершу піймайте, товаришу майор...

Гра йшла весело й безтурботно доти, доки Березов­ського не прошивала страшна думка:

"До чого ти дійшов, Ігорю, коли оця дурна забава є найбільшою приємністю у твоєму житті?"...

Тоді він кидав карти, одягався і виходив до клубу. Швейк слідкував за ним сумними, все розуміючими очима, і виструнчившись, завмирав. А, коли Березовський повер­тався пізно вночі назад, не заставав у хаті ні одного люстра...

* * *

Був початок березня 1957-го року.

У вікно кабінету майора Березовського щедро сипа­лося весняне сонце, за вікном капало з дахів і парували під­сихаючі пішоходи. Сам Березовський сидів у кріслі й ліни­во переглядав свіжі часописи, що прибули недавно літа­ком. І десь на середній сторінці він наткнувся на відкритий лист якоїсь "поворот ниці" Кособеєвої, повний диких нісенітниць про "зусилля американських імперіалістів", скеровані на "насильне затримання" за кордоном політичної еміграції. Звичайно, були там і "поплентачі"[76], і "запродан­ці", що тим "американським імперіалістам" служили й до­помагали.

Березовський читав уже десятки таких листів, і вони його лишень дратували. Скривався з несмаком, збираю­чись відложити часопис, але нараз у нього перед очима мелькнуло щось дуже знайоме. Він знову розпростав сто­рінку і прочитав таке:

"Так, наприклад, — писала Кособеєва, — у таборі N запеклу боротьбу проти повороту на Родіну ведуть різні буржуазні націоналісти і вороги народу, що запродалися американським фашистам".

Далі йшов перелік незнайомих прізвищ, а між. ними: "До найактивніших належить також Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна. Це й не дивно, бо ж у таборі всім відомо, що чоловік Марії Лукіянчук перейшов з Ні­меччини назад на Україну, де на доручення американських паліїв війни вів підривну роботу разом з бандами так зва­ної УПА. Його піймано зі зброєю в руках і належно "ви­нагороджено" по заслугах. Але жінка і донька цього братовбивника і палія живуть далі за пазухою імперіалістів і на їхні гроші ведуть антирадянську пропаганду: Марія Лукіянчук "посвятилася" ніби то харитативній[77] роботі се­ред залишенців (так як би ті залишенці не мали права на опіку зі сторони свого уряду і своєї батьківщини), а Тетя­на Лукіянчук за прикладом своєї матері розвиває активну пропаганду серед молоді, обплутаної націоналістичним дурманом фашистської організації СУМ[78]"...

Мов підміноване вибуховою речовиною страшної сили, серце Ігоря раптом рвануло кудись угору, а він, щоб не полетіти за ним, судорожно вчепився руками й очима за часопис.

Як, як?!

"Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна"...

Ні, це неможливо!..

Як, як?!.

"Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна"... Ще раз!..

Ні, це не помилка і не випадковий збіг імен і прізвищ, цього не може бути!.. Але що ж тоді?.. Тоді... Тоді просто: Маруся одружилася зі своїм колишнім завпедом!

Березовський застиг і відчув, що лице його тверд­не, як гіпсова маска, йому тепер стало все ясним: і те охо­лодження Марусі, й замішання, яке у неї викликало ім'я Лукіянчука, і письмові та усні вирази самого завпеда: "... і де-якими іншими причинами, про які писати вважаю не­доцільним...", "Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною..." Так, так: біла смужка шалика, сміливо закреслені темні брови над живими сірими очима, маленька тверда рука з підстриженими в трикутники нігтями і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів зуби, через які ви­разно проціджуються терпкі слова. Цілком придатний ге­рой для роману!.. І нарешті таємничий Федоренко, що пе­реховується в хаті, а потім тікає разом з НЕЮ і з дитиною. Ясно: це міг бути лишень він і ніхто інший. А у висліді: "Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна"...

Втрата, що спричинила Ігореві криваву рану душі, почала з роками забуватися і рана виривалася панцирам не­чулого струпу. Аж ось втрата знайшлася, але лишень для того, щоб бути втраченою знову в інший спосіб. Тільки для того, щоб здерти панцир нечулости з задавненої рани, ще глибше роз'ятрити її й обсипати пекучим приском за­здрости.

Уявивши собі Марусю в обіймах іншого, Березовсь­кий ошалів зовсім. Зірвавшись з місця, він почав трощити і ламати все, що бачив і що міг. Вилітали і розсипалися двері та шухляди, сипалося скло, розліталися папери, а стільці стрибали в повітрі, гупали в стіни й оббивали тинк.

Зачувши лускіт тотального погрому, на коридор виси­пали старшини, але ніхто не важився увійти в кабінет "ска­женого майора", за виїмком одного відданого Швейка, та й той мало не дістав кулі в лоб. Ніхто також не підсту­пив до Березовського з питанням про причину чергового вибуху, коли він, блідий, аж чорний, вискочив з дверей і кулею полетів до свого автомобіля.

У своєму мешканні зганяв останки сил і злоби. Пив і товк, пив і товк. Потім безтямно звалився на пошматоване ліжко й заснув мертвецьким сном.

Прокинувся у важкому похміллі аж увечері. Швейк ходив біля нього навшпиньках, мов біля важко хворого, і зідхав. Однак, коли гнаний розпукою Березовський схотів вийти, ординарець став рішучо на порозі.

— Товаришу майор, не виходьте, — попросив його тихо, але твердо.

Березовський лишень блимнув очима на таке зухваль­ство.

— Товаришу майор, не виходьте і не пийте більше... — тим самим тоном повторив Левко. — Мене сьогодні пи­тали...

— Ну?.. — грізно нахмурив брови Ігор.

— Заходили до вашого кабінету і бачили часопис...

— Ну?..

— Я сказав, що вас навели на думку про дружину і доньку два подібних імени: Марія і Тетяна...

Ледве скінчивши ці слова, бідний Швейк мусів ряту­ватися втечею, бо по недвозначному рухові майора він зрозумів, що йому загрожує доля стільця, який сьогодні стрибав у кабінеті.