Людина тільки тоді відчуває себе вільною, коли сама здатна захистити свою волю.
– Але ж тут ні в кого зброї немає.
– Я цікавився: в країні зареєстровано майже півтора мільйони її одиниць, а по факту на руках може бути втричі більше – це теж статистика. Виходить десь по одному стволу на п'ять-шість сімей, тобто, в когось із клевенців точно є. Навіть можу припустити в кого саме: гадаю, в Гергеля є, бо лісник, і, можливо, в Бальба – треба поспитати.
– А нам вона навіщо?
– Винятково для захисту свого життя: в першу чергу твого, ну, і мого, звичайно.
Зрозумівши, що відмовити мене не вдасться, вона знову зітхнула, тільки вже мовчки.
А тиждень назад я таки обміняв у бариги Славка п'ять жовтих кружалець на цілих дев'яносто тисяч національної грошової одиниці, лишивши собі про запас іще дві п'ятірки та дві десятки. Я пообіцяв собі – десятина піде на донейти для ЗСУ. А перше, що ми зробили – відправили на пенсію старезний "Донбас": надто вже він нам своїм гуркотом у печінки в'ївся. Та й об'єм його жодним чином не відповідав навіть нашим відверто скромним потребам.
Щоб усвідомити яку незбагненну цінність має золото для нашої цивілізації протягом усієї історії, потрібно хоча би раз ним заволодіти Виявляється, монети в п'ять золотих царських рублів – малесенького жовтого кружальця вагою лише в чотири грами з хвостиком – цілком достатньо, аби придбати двокамерний рефрижератор Gorenje, що ми тоді невідкладно й зробили, або ж, пройшовши певні, не надто обтяжливі формальності, стати власником помпового дробовика: його можливостей в таких руках, як мої, вистачить, щоби в разі крайньої потреби захистити свою сім'ю від чужої агресії, принаймні не виглядати безпомічними тюленями на льоду, яким відрізано шлях до рятівної води люди з дрючками в руках.
Тож, маючи вже холодильник, я тепер з чистою совістю витрачаю кілька годин вільного часу на пошук збройового магазину та спілкування з його персоналом, аби мені допомогли суттєво спростити вплив вітчизняної маньяни, потім вертаюся до полишеної бозна-де Агнеси Степанівни і вже разом із нею їдемо на вокзал, де й чекаємо на "Інтерсіті".
Моє улюблене дівчатко не впізнати: Діана виросла, змінилась, стала зовсім дорослою і одного мого пильного батьківського погляду вистачає, щоб зрозуміти – переді мною жінка, хай ще й дуже молода, проте ніяк не дівчинка. Як тепер багато в ній від Аліси, тієї, якою я знав свою дружину дев'ятнадцять років назад і в яку тоді закохався назавжди. Мені й бентежно, і сумно чомусь, але і радісно водночас. Зустрівшись, ми беремося обніматись та цілувати одне одного до нестями і сльози на очах моєї дівчинки щирі, а на моїх скупі, непрохані.
Помітивши, що в авто сидить чужа людина, Діана притримує мене за руку:
– Хочу тебе дещо спитати... Як у вас із мамою насправді?
– Чесно?
– Звісно!
– Як дев'ятнадцять років назад, – усміхаюся я, хоча раніше, до цієї нашої зустрічі, ніколи би їй так не відповів.
І Діана невимушено та безпосередньо – цілком, як її матуся – знову кидається мені на шию, а я, покинувши її сумку, підхоплюю доню за талію і кружляю навколо себе, доки, забувши про свою ласту, ледь не падаю зі своїм щастям прямо на "Славуту".
Не знаю, що там насправді купила Хасточка на Даринку, – вона не хвалилась, я не питав, – проте, переконаний, своєю спонтанною поїздкою вона лишилась абсолютно задоволеною, бо всю дорогу назад втілювала в собі не тільки Всевидяче Око, але і Всечуюче Вухо Клевені, з розумінням поступившись Діані місцем поряд зі мною. За розмовою двох найрідніших людей ми всі навіть незчулись, як опинилися в нашому світі води та пишної зелені. Контраст у порівнянні з мегаполісами настільки швидкий і від того раптовий, що вражає навіть мене, а вже про Діану й казати нічого, й увесь час своїх гостин – три доби – донька не може прийти у себе й повсякчас стверджує, що вона почувається ніби в Едемськім саду.
Алісин birthday і два наступні дні ми провели утрьох – я навіть не пам'ятаю, чи був коли щасливіший. Показали Діані все, що самі бачили і знали. Донька мліла від захвату, Аліса, неочікувано для мене, вперше демонструвала щось схоже на гордість за місце, куди закинуло її життя, принаймні перші ознаки цієї гордості – в першу чергу тому, що Клевеня так сподобалась Діані. Навіть шахеди не турбували нас ці три ночі: тихо було, ніби їх, суто задля Діани, якась вища сила відводила від Города. Хасточка, ще в п'ятницю отримавши від нашої гості пачку кави в якості презенту, задоволено тоді прорекла: "Пиво не диво, а честь дорога!", тож трьома днями пізніше милостиво погодилась знову надати нам свою безцінну "Славуту", аби ми доправили рідне дитя до столиці.
В Києві ми посадили Діану на прямий автобус до Братислави і щоб розвіяти трохи сум та вгамувати Алісину спрагу за мегаполісом, провели в столиці майже цілий день. Результати шопінг-терапії для дружини, вперше за майже чотири роки війни, виявилися вдалими навіть попри те, що замість бутиків, які нам уже не по кишені, я відвіз Алісу на єдину відому мені в Києві фешн-локацію (хай і з присмаком іронії) – демократичний Даринок. Та й дивно було би паркувати "Славуту" біля бутиків – у столиці навіть біля секонд-хендових точок не стрінеш таких раритетів вітчизняного автопрому. Проте після того, як ми методично прочесали там усі ряди, придбані Алісою сукня, туфлі та деякі дрібнички, схоже, повернули їй віру, що вона таки в своїх обновках знову зможе виглядати леді, а не якоюсь там нещасною вепео. І хоча все це потягнуло на суму, співставну з ціною турецького дробовика, я був радий помітити в очах дружини блиск жіночого щастя.
Шопінг відібрав у нас всі сили, страшенно схотілося їсти, та наше свято ще тривало, тому, не спокусившись на Даринку вивіскою "Львівські круасани", ми вирішили його продовжити, через "Гугл мепс" знайшли відносно недалеко ресторацію "Оджахурі" й через п'ять хвилин, плюнувши на морально вже застарілі для нас умовності, хоробро припаркували свою майже іграшкову тачку з провінційними номерами поміж "Теслами" та "BYD", а потім, наслідуючи приїзд д'Артаньяна в Париж, вийшли з гордо піднятими головами і замовили собі обід на критій терасі.
Меню, звісно, було грузинським з домішкою узбецьких та європейських назв. Мені хотілося м'яса, Алісі риби та овочів. Коли ми нарешті розправилися з оджахурі, кебабом, рибною юшкою, дорадо і випили кави, я почув із вуст Аліси:
– Додому хочу. І як люди в Києві живуть?! Спека, смог, метушня...
Я гідно оцінив іронію харків'янки, ми посміялися, потім вона зізналася:
– Але тепер я розумію людей з провінції, яких стомлює перебування в мегаполісі. Ужгород за два роки уповільнив мої життєві ритми, ще через два роки твоя Клевеня остаточно зробить з мене провінціалку...
– Наша Клевеня.
– О, то я вже маю право так говорити?!
– Це лише твій внутрішній вибір.
– Добре. Наша Клевеня остаточно зробить з мене провінціалку, я обабію, носитиму щось балахонисте, аби не дратувати тебе складками жиру там, де зараз у мене талія, днями порпатимусь у городі, заведу курей і качок та не любитиму великих міст з їхньою суєтою натовпу, шумом транспорту і негостинністю інфраструктури.
– Ну, принаймні обабитись я тобі точно не дозволю. Завтра ж придбаю ваги: щоранку будеш у мене зважуватись голенькою. Київ і мене стомив, голова почала боліти. У нас незрівнянно краще: тихо, зелено, повітря свіже, недарма ж Діана Клевеню раєм називає. Та й твоє перше враження, коли пам'ятаєш, було схожим. Пам'ятаєш?
– Це коли ми разом в душі милися?
– Пам'ятаєш значить. Качок, курей у нас точно не буде – вони гидять де хочуть, досить із нас і лелек, еге ж, кицю? – я змовницьки підморгнув Алісі й нас ізнов охопив нестримний регіт – навіть люди за сусідніми столиками почали озиратися, певно, з думкою про пару коханців, бо хіба ж може подружжя зі стажем у два десятиліття так сміятися?!
Звідки було їм знати про нашу пригоду тижневої давнини? Я тоді якраз уперше випробовував на дворових бур'янах щойно придбану мотокосу і мені нарешті вдалося надати нашому двору вигляду, що хай і віддалено, та все ж нагадував трав'янистий покрив найпростішого газону. Тільки в кутку навколо старого осокора лишалась незачеплена косою купа стебел з синенькими, чимось на волошки схожими, квітками і вся в білих слідах лелечої життєдіяльності, бо ж була якраз під гніздом наших лелек, а я добре пам'ятав про скид, свідком якого випадково став.
Як воно так сталося, що Аліса за півтора місяці свого життя на Клевені нічого такого не побачила? Тож, доки я ходив у сарай по граблі, їй закортіло зазирнути саме в той куток двору – суто з жіночої цікавості: що то воно там таке біліє на тих нескошених стеблах і на землі довкола? Вгорі на гнізді тіснилося вже четверо цибатих, довгошиїх, як їх тут звуть, гайстрів; двоє молодих лобуряк, стоячи на самому краєчку гнізда, завзято тренувалися, щосили вимахуючи крильми.
Я надто пізно крикнув Алісі:
– Туди не ходи!
Довга біла стріла, випущена з натуги юним фізкультурником, поцілила їй прямо за шию і розлилась по спині аж до п'ятої точки. Вереск переляканої Аліси чула вся Клевеня. Дружина, спершу ніяк не розуміючи, що то таке тепле раптом вилилося їй за шию і потекло по спині, вип'явши бюст, рвонула з місця, образно кажучи, мов поранена лань – я ледве встиг її перехопити і хоч якось пояснити на ходу суть катаклізму. До душу в саду Аліса мчала попереду, я, накульгуючи, ледве встигав за нею. З боку Всевидячого ока Клевені це, поза сумнівом, виглядало як сімейна сварка, коли чоловік хоче показати своїй половині хто в домі господар і, припускаю, між деякими клевенцями цілком могла відбутися така розмова:
– Чув, як Сагань учора свою ганяв?
– Дик! Казали люде, й на площі коло музею було чуть! А ще культурний, з самого Харкова. Да й то таке: у квартирі хіба поганяєш? А на дідовщині, щитай, гектар землі – хоч цілий день ганяй.
– Допекла, значить.
– Но, ти скажи, й спе-ціа-ліст! Отак кричала, а на юй і сліду немає.
– Мо' лозиною.
– Лозиною, воно болю-уче! Пам'ятаю, мати покійниця, Царство небесне, було як захватить мене. О-о-о! Й досі чухається.
Звісно, я не став озвучувати Алісі ці свої фантазії на тему народного чорного гумору, аби не травмувати її тонку натуру, проте ми й без того знайшли масу цікавих нюансів у моїх спостереженнях та її відчуттях під час пригоди, щоб сповна нареготатися й полишити "Оджахурі" в прекрасному настрої.