— Адже доведеться займатися виїзними паперами цього сержанта, залагоджувати справу з міліцією, екстрено оформлювати паспорт і візу.
Вислухавши це, Євгенія невдоволено блимнула потьмянілими очима на цього небажаного порадника, проте одразу ж опанувала себе:
— Гаразд, я готова зайнятися цим. Спробую підключити до справи знайому журналістку і її родича, який оце недавно отримав посаду в оновленій Службі безпеки України.
— Своєю старанністю і зв'язками ви дуже зобов'яжете мене, — пожвавішав професор, якого перспектива міграційної тяганини аж ніяк не надихала. — Може навіть статися так, що ви самі супроводжуватимете цього чорнобильського робінзона. Особливих інтересів в "Астронавт-клінік" у мене нема, а літаки я ненавиджу.
— Ніщо так не рятує ділові переговори, — мило всміхнулася баронеса, — як мудрий компроміс інтересів.
7
У камері Ігуда знову виявив зміни: Шалви в ній уже не було, зате тепер там господарювали два напівміліціонери-напівбандюки, Кор— чак і Сірий, які організовували його позавчорашнє побиття. Руданю і Рулону від них уже, очевидно, добряче перепало, бо, притулившись плечима один до одного, вони мовчазно і зацьковано сиділи на нарах.
— Вітання, легіонери! — весело проказав Роман, звертаючись саме до них. — Чого засумували? Все одно ми переможемо, і всі найврод— ливіші жінки Рима належатимуть тільки нам! — Він пам'ятав, що на будь-яку згадку про жінок у камері було накладено суворе табу, проте свідомо порушував його, вважаючи, що може собі це дозволити.
Хлопці не відповіли. Рудань сидів, похиливши голову, і навіть не смів поглянути на Ігуду, а Рулон повів підборіддям у бік тих двох бан— дюків і зневірено похитав головою, що могло означати тільки одне: "На тебе теж чекає небезпека. Стережися!"
— Слухай ти, бандьора! — одразу ж посунув на Ігуду кремезний, вилицюватий чолов'яга років тридцяти п'яти на прізвище Корчак, не даючи йому відійти від дверей. — Тебе ж учили, щоб ти знав, якою мовою тут слід спілкуватися, як поводитись у камері і під час допитів...
— Слухай, ти, мент смердючий, — якомога спокійніше відреагував Ігуда, зупиняючись так, щоб ліворуч його прикривали двоярусні нари. — Тебе ж учили шанувати міліцейську форму, присягу і звання міліціонера, а не ганьбити їх, опускаючись до примітивного криміналу, до засцяної підсадної качки.
— Отже, він усе ж таки мент! — несподівано ожив Рулон, занадто вже принциповим було це для нього — з'ясувати: менти перед ним, чи не менти? — Під зека ж косить, парашник смердючий!
— Е, то ти ще й досі не в морзі? — подався був до нього Сірий і цим полегшив завдання Ігуді. Бити Рулона він все одно не наважився, але, відійшовши від "передпокою" камери, відволікся...
— Шо ти сказав?! Як назвав мене?! — визвірився у цей час Корчак, вважаючи, що зачіпка для бійки вже зявилася, потягнуся п'ятірнею до обличчя Ігуди. Одначе той обома руками перехопив його пальці, розчепірив їх і заломив так, що, заревівши від різкого болю, "підсадний" упав на коліна.
Цей самбістський прийом уже кілька разів рятував Ігуду від знахабнілих напападників, і відпрацьований був у нього до автоматизму. Примусивши Корчака поплазувати по камері, Роман уперіщив мента носком туфлі у сонну артерію, потів врубався кулаком у тім'я і, відкинувши його вбік, приготувався зустріти напад Сірого.
Той справді мав намір прийти на виручку своєму дружкові, але сталося те, чого він не чекав: Рулон раптом по-кошачому стрибнув на нього ззаду і, в стрибкові, підсікаючи, ударив ногою під коліно. Услід за ним підхопився і Рудань. Вони обидва вже встигли натерпітися від ментів-бандюків і розуміли, що, або вони допожуть Ігуді зламати цих двох, або ж ці двоє неминуче розправляться з ними. Остаточно завалюючи кремезного Сірого, вони удвох добряче приклали його головою до бильця другого ярусу. А Роман ударив його в пах і шабельно, ребром, пройшовся по горлянці.
Проте відпочивати все ще було рано. Вловивши позаду себе якийсь рух, Ігуда розвернувся, ударом ноги у вилицю знову повалив на землю Корчака, а потім кілька хвилин гемселив так, що, здавалося, перетворить його тіло на м'ясне місиво. При цьому Роман завважив, що, стривожений шумом охоронець прочинив віконце, але, знаючи, що в ці хвилини тут має тривати обробка допитуваного, мабуть, не зорієнтувався в ситуації, бо, вищірившись, задоволено прогелготав:
— І тут теж повний... порядок!
Ще тричі Корчак і Сірий намагалися звестись на рівні, і тричі Ігуда валив їх на долівку, люто гемселив під ребра і по спині, відпрацьовуючи каратистські удари, а потім дозволяв відвести душу Рулонові і Руданеві. Під кінець цієї екзекуції Сірий ще тяк-сяк трішечки тримався, але Корчак уже був присмерті. Під час останнього побиття, весь заюшений, він спробував був ухопити Ігуду за ногу, але, не дотягнувшись й отримавши удар ліктем по маківці, простогнав:
— Ти ж уб'єш мене! Не роби цього, — і знепритомнів.
— Ось тепер можна й перепочити, — вдоволено проказав Ігуда, нанісши по кілька ударів у кожну з гомілок ментів, щоб примусити їх потім шкандибати. І тільки тоді всівся на те місце, де, як свого часу просвітив його Рулон, завжди повинен сидіти "смотрящий" камери. — Сідайте, поближне, легіонери, а ці вовкулаки нехай перепочинуть.
— Якби не ти, братан, менти-відморозки остаточно дотисли б нас. — Рулон хотів був поплескати Ігуду по плечу, але в останню мить притримав руку. Не наважуючись вдаватись до цього вияву емоцій, він тим самим показав, що визнає Романа за ватажка.
— А вийшло все навпаки: тепер ми остаточно дотиснемо їх, — впевнено відповів Ігуда. — Щойно вирветеся звідси, обох вас візьму в свою організацію. — Про яку саме організацію йдеться, він не сказав, та зараз це й не мало значення, головне — підбадьорити хлопців. — Якщо вже ці владні кримінальники перетворили свою, вибачайте на слові, міліцію на ментівську. У війну близько ста тисяч росіян прислужували німцям під командою російського генерала-зрадника Власова. Наші бійці і партизани ненавиділи їх найбільше, оскільки саме власів— ці найжорстокінше поводилися і з полоненими, і з населенням. Так ось, схоже, що українська міліція все невідворотніше перетворюється на зграю садистів, поряд із якими "власівці" виглядали б ангелами. Та коли вже така оскаженіла, до зубів озброєна і законами захищена, зграя справді з'явилася, мусить з'явитися й сила, яка б їй протистояла.
— То в тебе що, справді, існує якась організація? — зацікавлено подався до нього через стіл Рудань, і навіть азартно потер долоню о долоню.
— Поки що нема. Але обов'язково з'явиться. От тільки буде вона не бандитською і не злодійською. Швидше за все — політичною чи політико-бізнесовою. Скажімо, такий собі "Український легіон".
— А що, непогано звучить: "Український легіон"! — аж ніби прислухався до звучання цих слів Рулон. — Якщо така організація справді з'явиться, я, можливо, зав'яжу зі своїм крадійством і приєднаюсь до вас.
— Матиму на увазі, — великодушно мовив Ігуда.
Коли двері нарешті відчинилися й охоронник гукнув: "Ігуда, на допит!", обидва міліціонери-бандюки вже сиділи обіч дверей з заюшеними обличчями, нестямно привалившись плечима до стіни. Виходячи, Ігуда двома кулаками, мов молотами, ударив їх по тімені і проказав:
— Слухайте мене, власівці смердючі! Хоч пальцем моїх друзів зачепите, на органи розчленую.
Зайшовши до камери і побачивши двох смертельно збитих, закривавлених бандюків, охоронник присвиснув.
— Оце робота, — тільки й сказав він, з повагою й острахом оглядаючи постать Ігуди. — Тебе б, чоловіче, до нас, в міліцію.
— Не можна, — розчарував його Роман. — Уявляєте, що б у вашому збіговиську "власівців" сталося, якби в мене ще й виявилася в руках зброя?! Від багатьох із вас тільки й лишилося б, що по урні з попелом.
— Та вже уявляю, на цих двох дивлячись.
— Неправда, не уявляєте. Я б вас усіх тут пошматував. Ви — не міліція, ви — смердюче струп'я на хворім тілі знесиленої нації.
8
Машина зупинилася біля модерного приміщення готелю "Сьоме небо", і тільки тоді Авгура зрозумів, що професор Залевський має намір влаштувати якусь зустріч. Досі, окрім, ще в клініці мовлених слів "збирайтеся, містере Авгуро, нам слід їхати", жодної іншої інформації сержант від нього не дочекався.
Вони справді піднялися в просторий, добре вмебльований номер, і професор простежив, як Авгура роззирається і невпевнено переступає поріг досить просторої вітальні, з широкими шкіряними кріслами, журнальним столиком і телевізором.
— Схоже, я не дарма вирішив дати вам можливість більш-менш пристосуватися до цивілізованого буття, адаптуватися до свого нового статусу. Ви, звичайно, й надалі залишатиметеся пацієнтом клінічної лікарні, але впродовж кількох днів, по кілька годин проводитимете в моєму номері, в коридорах і в фойє готелю. Ви повинні звикати до нормального буття нормального, ну, скажемо так, середнього американця.
Авгура нерозуміюче глянув на професора, стенув плечима і розгублено зупинився посеред кімнати.
— У лікарні я вже досить швидко і добре адаптувався.
— Там інша, лікарняна атмосфера, — ввічливо заперечив професор, — тому вважатимемо, що справжній процес адаптації починається тільки зараз.