З Ковеля навіть приїхала журналістка, яка описала незвичайну пригоду. Правда, Давид нікому не розповідав, що це його Аза. Себе тішив: хоч тепер, але таки змусив Шнобеля скрипіти зубами від заздрощів.
Неофіт, який дізнався про пригоду в Макаровому, теж приїхав у село: надто вже неординарний випадок для Волині. Хоч про два схожих в мисливській літературі він читав. Спеціалісти визначили, що такі дії звірів є наслідком жахливої інфекційної хвороби, яку ветеринари називають сказом. Нею можуть заразитися і люди при контакті з хворим. Найчастіше від укусу.
Давид зустрів знаного вовковбивцю, як старого знайомого, пригостив обідом.
— О, пане Девід, я вам на рушниці власноруч зроблю зарубку, — похвалив Неофіт. — Запишемо в наш актив.
— Не маю ружжа. Є маленька заміна, в кишені деколи ношу. Маю дозвіл.
Неофіта цікавило все: який розміром, віком вовк, чи проявляв агресію, чи заслинена пащека.
— Та не вовк то був, а вовчиця, — розсміявся Давид. — В газеті ж змінили її стать. Ні на що вона не реагувала. От як я її копнув черевиком хапонула ззаду за ногу, але вже була на здихоті, то тільки стиснула трохи через штанину. А морда заслинена, так...
Неофіт порадив звернутись до лікаря. Давид махнув рукою. Стільки часу минуло! Навіть садна не було на шкірі. Неофіт не став розповідати про сказ, аби не лякати господаря, та схилявся до думки, що небезпека таки є. Давид і для Неофіта утаємничив про Азу. Хоч для того це було б сенсацією. Не хотів — і все.
За щоденними справами поволі почали забуватись, згладжуватись деталі пригоди. Та одного дня, на ніч, Давид занеміг. Відчув, що йому гаряче, ніяк не міг заснути. Зранку, коли Ганна принесла сніданок у постіль, до їжі була відраза, нудило, голову стискав обруч. Матвієві наказав привезти з Ковеля лікаря, що б то не вартувало. Сторгувались швидко. Пан Берко, з роду Шамес, ще моложавий, пейсатий, чорнобородий чоловік, погодився на поїздку, однак його сьогодні ж треба привезти додому. Матвій, звісно, пообіцяв.
Берко добросовісно, ретельно обдивився, розпитав, обмацав, перкуторно обстукав Давида. Хвилини дві мізкував, невдоволено грав зщемленими вустами: щось не в'язалось у його лікарському вердикті. Для медика хворий з багатьма симптомами, які свідчать про загальне ураження якоюсь серйозною інфекцією, загадка. Вдало поставлений діагноз — ключ до успіху в лікуванні. Але доки хвороба не заявить про себе лише для неї характерним проявом, цілитель лікує її симптоматично, що теж потрібно. Те й зробив Берко, видобувши з нутрощів свого окантованого сундучка порошки, краплі у пляшечках, дав поради.
Навіть по дорозі, невдоволений собою, Берко видушував з Матвія те, що не вивідав у хворого, який до того ж став дивним поведінкою, логікою міркувань. Вже на під'їзді до Ковеля Матвій, втомившись від розпитувань, спробував поставити крапку.
— Та нормальний, здоровий чоловік був. Навіть вовка в селі застрелив...
— Вовка? В селі? — аж смикнувся Берко. — А не торкався він його? Може, вовк був хворий на сказ?
— Хто його зна. Але те, що ненормальний, то так. Серед дня в село вовки не заходять, — і розповів як все було.
Берко враз став ще балакучішим, стривоженішим і, разом з тим, добрішим. Кинув лиш докір, чому про це не розповіли йому раніше. Зате проявив справжню чуйність: Матвій переночує у нього, бо ж темніє, вночі їхати небезпечно. А він дасть йому свої поради.
Ще бралося лише на досвіток, як Матвій запріг коня, зібрався рушати. Пан Берко вийшов до нього у двір.
— Підозріваю, що у вашого пана страшна хвороба, передана вовком. Якщо вчасно не зробити спеціальні уколи — кінець. Таких ліків я не маю. Незвичайно себе поводить — негайно везіть до лікарні.
— А як те має виглядати? — запитав стривожено Матвій.
— Як у навіженого... Хіба передбачиш що утне? На людей може кидатися, покусати їх чим більш хоче. Укус його теж заразний. До баб шалено тягне. Води, світла боїться, відкритих вікон, дверей, де свіже повітря. Слина йде. Як таке побачите, — біда.
Матвій вперше долав цю дорогу в такому темпі. І коли доїхав, його рисак був мокрий, важко дихав. Ще з поворотки[CII] до маєтку зрозумів, що там щось зчинилося. Стояло кілька людей і, коли підігнав бричку, Ганна стривожено кинулась до нього.
— Дядьку Матвій, де ж ви так довго? Тут таке твориться, таке. Пан Девід, схоже, з розуму зійшов.
— Та ти. Ти що? — ледь спромігся перепитати Матвій і з вибалушеними очима немигно дивився на Ганну. — Як це?
— Ой! Страшно казати. Ніч була безсонна. Чула, як він щось грюкав у спальні, то затихав. Зранечку послала сестру, щоб подивилась. То він накинувся, схопив, мов дикий звір, цілує її, гарчить, хоче вкусити. Якось вирвалася, біжить униз. Він наздогнав її в коридорі, покотив на підлогу, і, ой, соромно говорити., хотів те непристойне зробити. Що я вдію одна? Сама не знаю, що прийшло до голови. На кухні, відро з водою вхопила і на нього. Він аж задрижав, щось з ним таке почалось. Смикатись почав, задихатись. і втік. Я сестру в комірчину, на ключ, а сама до старости. Чекала, чекала, дочекалась. Зараз він під'їде.
Матвія аж пересмикнуло. Та ж діється те, про що казав Берко.
Небавом староста Клим Кисляк, трохи гарячкуватий, рухливий дядько, осадив свого гривастого біля гурту. Першим ділом — до Матвія. Той розповів про все.
— Оце то діла! — вигукнув і задав собі та всім питання староста, почухав потилицю. — Щоб пан здурів? Такого в історії Волині не бувало... Матвію, — по хвилі знов до кучера. — Поїдь, привези Бруса[CIII]. Скажеш, що я просив. Тут лиш він може зарадити. Пана Девіда, як я зрозумів, треба негайно в лікарню.
Никанор, таким насправді було ім'я Бруса. Та ніхто, навіть він себе, ним не називав, був колоритною фігурою, мабуть, і для сусідніх сіл. Могутньої статури чоловік. Зайде до хати — голова об сволок чиркає, мусить нагинатись. Природа і Творець не робили спроби вносити в портрет якісь мистецькі деталі. Велика прямокутна голова виростала просто з плеч. Довгі могутні руки. В селі був затребуваною людиною. Без нього не йшли важкі роботи. Недавно навіть запросив шинкар, аби втихомирити бешкетника-пияка. Спробував простягнути руки і до Бруса. Але той однією рукою схопив його за шиворот і, мов задрипане кошеня, викинув за поріг. Корчмар розрахувався за послугу доброю вечерею і довгий час мав спокій. Наїдок був головним стимулом для Бруса за його роботу, геть не примхливого до вибору. Вставав з-за столу, дякував, гладив себе по животі.
— Ги-ги-ги, — виривалось з його нутрощів. — Клоччя чи вовна, аби кишка повна.
В пошані для нього були гроші, якими інколи з ним розраховувались. Особливо радів, коли господар чи господиня давали якийсь гостинець для його п'яти діток. Вони знали, що тато часто щось приносить їм, і щоразу, коли приходив додому, обліплювали його, мов мухи:
— Таточку, що ти нам приніс?..
Сердитим, злим Бруса ніхто не бачив. Здається, і недоброзичливців у селі не мав.
— Хе-хе-хе! — сміявся Брус, вмощуючись на панське місце. — Ціна Бруса росте. На бричці пана, ще й староста запрошує...
Його настрій не охолов навіть, коли йому сказали про небезпеку. Ще й пожартував:
— Ото дочекався Брус! Ловити пана запрошують.
— Е, Брус! Гостри не язика, а руки, — осік староста. — І багатих біда не минає. А де зараз пан Девід?
Ганна відповіла, що з годину тому доярка бачила як він, біжком поспішав до панського складу, злякано оглядався.
Староста очима перебрав присутніх, знов намацав найбільш потрібного.
— Матвію, хоч ти щойно з дороги, але послужи ще раз своєму пану. Дай Боже, не останній. Готуй воза, а ми підемо. Але ні, йди з нами. Ти там знаєш що до чого.
Окрім Матвія, ніхто з присутніх у складі не був. Навіть Ганна. І хоча двері виявились незамкненими, жоден не насмілювався розчинити їх. Прийшли, мов недолугі мисливці: треба ловити звіра, а як і чим, — ніхто не знає. Якою б не була їх перевага, а той може будь-кого вкусити, подряпати, обслинити, і ти сам можеш стати таким.
— Йолоп! — раптом ляснув себе по лобі Клим. — Під кулі староста веде! Пан же, мабуть, оружний.
По всіх пробіг холод.
— Пане старосто! Як він почав таке виробляти, то мені вдалося зі спальні поцупти стрельбу і сховати.
— Ганночко! — підскочив до неї Клим, обійняв, цьомкнув у щоку. — Яка ж ти розумниця!
Матвій розчинив двері, першим ступив за поріг. За ним Брус, решта, поліціянт.
— Пане Девід! То я, Матвій! — гукнув кучер. — Де ви є?
Десь через хвилину-другу з глибини складу почулась нерозбірлива мова. Трійця обережно, повільно пішла на голос. Попереду Брус. Середня кімната була майже наполовину зайнята бочками різного калібру для зерна, з тонких високих соснових, кленових, липових клепок, в людський, а то й вище зріст, підперезаних ліщиновими, солом'яними з ликом жгутами, а то й звитими обручами. Череваті і тонші. Брус зиркнув на таке небачене розмаїття ємкостей і кинув:
— Добре, пане, сам лізеш у пастку...
Ніхто не перепитав його, де вона, всі в напрузі чекали: а раптом. Десь від стіни почувся якийсь рух, затим вискочив і сам невидимець. Матвій навіть не впізнав свого пана. Розпатлане волосся, вирячені очі ніби світяться, з рота капає, м'язи на шиї то натягуються струнами, то спадають. Непевними кроками він іде просто на Бруса, який проти нього, як гора. Брус поволі відступає, не забуваючи при тому заглянути в кожну бочку, що стояла скраю. Враз ухопив одну, бо була порожня, якраз під ріст Давида, і. накрив його нею. Всі остовпіли: так усе швидко і просто сталось. Давид дико заверещав, гарчав, іноді гавкав, витанцьовував. Бочка хиталась, але Брус надійно тримав її, не давав упасти.
— Матвію, потримай, доки я підшукаю ще одну.
Небавом приволік трохи череватішу. Бочку з Давидом перекинув на голову. Той задригав угорі ногами. Та Брус вправно зодягнув зверху більшу і цю дерев'яну капсулу поклав на підлогу, усівся на неї.
— Ф-ф-у-у, — відсапнувся, витираючи спітнілий лоб.
Матвій, староста, Ганна, поліціянт лише кліпали очами.
— Та ти, Брус.., ти розумна голова! — похвалив староста.
— Ги-ги-ги, — трясся Брус. — А для чого в мене вона, як рашка1. О, а тепер, Матвію, принеси мені крентака[CIV] [CV].
— Крентака? — перепитав той, спантеличений дивною потребою.