Скоріш!..
— Вовк? — не повірив Давид, але вигляд кучера говорив за себе, і він притьмом злетів наверх.
З другого поверху у вікно, що виходило на парадний під'їзд, кинув позирк. Справді, там, під бузиновим кущем, спершись на передні лапи, лежав вовчисько.
Аза байдужим, невидющим поглядом дивилась вперед і жодним порухом не стривожилась, коли Давид і Матвій заходили збоку. Їй здавалось, що вона тихо занурюється у темні підземелля Вовчого.
Рука Давида дрижала, коли цілився — вперше стріляє у живу істоту. Тричі натиснув на спусковий гачок. Аза лише відчула як її штрикнули чимось гострим і опустила голову на простягнуті лапи. Давид і Матвій все ще з обережністю підійшли до тіла звіра, який лежав з роззявленою пащекою.
— Оце то вовчиська вполювали! — вигукнув Матвій. — Але вже, мабуть, доходяга... До Вовчого не дотягнув.
Давид мовчки щось роздивлявся, носком черевика відсунув убік праву передню лапу вовка. На внутрішньому боці лівої, гола, без шерсті, цятка. Слід колишньої ранки.
— Ой. Матвію, — сторопів Давид, — Та то ж ... Аза! Ах, ти, суко, здихати додому таки прийшла.
Та від Ази ще не втекло життя. Серце і голову кулі минули. Голос Давида, його запах, її ім'я, чого вона не забула, востаннє послали тілу інстинкт хижого звіра — напад, оборона, помста. Слабіючі щелепи ще встигли обійняти щось і тут же відпустили. Давид злякано висмикнув ногу і з люттю, впритул гримнув двома пострілами.
Вовчі мислі. "Ви, люди, і нехижі звірі, боїтеся Вовчого. Бо воно створене лише для нас. Мабуть, у всьому світі воно тепер єдине. Колись таких схованок було багато. Коли ви розробляєте торфовища, буває, знаходите останки наших далеких предків або собак, яких ви називаєте торфяними.
Наше Вовче — наш спасенник. Воно рятує нас від вас. Ми одні знаємо туди потаємні стежки і ховаємось у торфяних печерах, доки мине небезпека. Ви туди не поткнетесь, бо ризикуєте провалитись. Навіть зайці його обминають. Безпечне воно лиш для птахів. З необережності недавно в цю пастку потрапив олень, який довго ревів, але навіть нас не привабила така ласа дешева здобич.
Друга половина Вовчого є нашим пантеоном, нашим цвинтарем. Бо ж не всіх ви вбиваєте. Є ті, хто вмирає природною смертю, дуже скалічені. То для них останній притулок. Вони з різних зграй. Але тут не ворогують і тихо, в темряві відходять. Тому ви й не бачите неживих вовків. Хіба тих, які не змогли дістатись сюди на вічний спочинок".
ІНКВІЗИЦІЯ
Не лише Макарове гомоніло про вовцюру, який чомусь нахабно забрів у село, і якого порішив пан Француз, а й довколішні села. З Ковеля навіть приїхала журналістка, яка описала незвичайну пригоду. Правда, Давид нікому не розповідав, що це його Аза. Себе тішив: хоч тепер, але таки змусив Шнобеля скрипіти зубами від заздрощів.
Неофіт, який дізнався про пригоду в Макаровому, теж приїхав у село: надто вже неординарний випадок для Волині. Хоч про два схожих в мисливській літературі він читав. Спеціалісти визначили, що такі дії звірів є наслідком жахливої інфекційної хвороби, яку ветеринари називають сказом. Нею можуть заразитися і люди при контакті з хворим. Найчастіше від укусу.
Давид зустрів знаного вовковбивцю, як старого знайомого, пригостив обідом.
— О, пане Девід, я вам на рушниці власноруч зроблю зарубку, — похвалив Неофіт. — Запишемо в наш актив.
— Не маю ружжа. Є маленька заміна, в кишені деколи ношу. Маю дозвіл.
Неофіта цікавило все: який розміром, віком вовк, чи проявляв агресію, чи заслинена пащека.
— Та не вовк то був, а вовчиця, — розсміявся Давид. — В газеті ж змінили її стать. Ні на що вона не реагувала. От як я її копнув черевиком хапонула ззаду за ногу, але вже була на здихоті, то тільки стиснула трохи через штанину. А морда заслинена, так...
Неофіт порадив звернутись до лікаря. Давид махнув рукою. Стільки часу минуло! Навіть садна не було на шкірі. Неофіт не став розповідати про сказ, аби не лякати господаря, та схилявся до думки, що небезпека таки є. Давид і для Неофіта утаємничив про Азу. Хоч для того це було б сенсацією. Не хотів — і все.
За щоденними справами поволі почали забуватись, згладжуватись деталі пригоди. Та одного дня, на ніч, Давид занеміг. Відчув, що йому гаряче, ніяк не міг заснути. Зранку, коли Ганна принесла сніданок у постіль, до їжі була відраза, нудило, голову стискав обруч. Матвієві наказав привезти з Ковеля лікаря, що б то не вартувало. Сторгувались швидко. Пан Берко, з роду Шамес, ще моложавий, пейсатий, чорнобородий чоловік, погодився на поїздку, однак його сьогодні ж треба привезти додому. Матвій, звісно, пообіцяв.
Берко добросовісно, ретельно обдивився, розпитав, обмацав, перкуторно обстукав Давида. Хвилини дві мізкував, невдоволено грав зщемленими вустами: щось не в'язалось у його лікарському вердикті. Для медика хворий з багатьма симптомами, які свідчать про загальне ураження якоюсь серйозною інфекцією, загадка. Вдало поставлений діагноз — ключ до успіху в лікуванні. Але доки хвороба не заявить про себе лише для неї характерним проявом, цілитель лікує її симптоматично, що теж потрібно. Те й зробив Берко, видобувши з нутрощів свого окантованого сундучка порошки, краплі у пляшечках, дав поради.
Навіть по дорозі, невдоволений собою, Берко видушував з Матвія те, що не вивідав у хворого, який до того ж став дивним поведінкою, логікою міркувань. Вже на під'їзді до Ковеля Матвій, втомившись від розпитувань, спробував поставити крапку.
— Та нормальний, здоровий чоловік був. Навіть вовка в селі застрелив...
— Вовка? В селі? — аж смикнувся Берко. — А не торкався він його? Може, вовк був хворий на сказ?
— Хто його зна. Але те, що ненормальний, то так. Серед дня в село вовки не заходять, — і розповів як все було.
Берко враз став ще балакучішим, стривоженішим і, разом з тим, добрішим. Кинув лиш докір, чому про це не розповіли йому раніше. Зате проявив справжню чуйність: Матвій переночує у нього, бо ж темніє, вночі їхати небезпечно. А він дасть йому свої поради.
Ще бралося лише на досвіток, як Матвій запріг коня, зібрався рушати. Пан Берко вийшов до нього у двір.
— Підозріваю, що у вашого пана страшна хвороба, передана вовком. Якщо вчасно не зробити спеціальні уколи — кінець. Таких ліків я не маю. Незвичайно себе поводить — негайно везіть до лікарні.
— А як те має виглядати? — запитав стривожено Матвій.
— Як у навіженого... Хіба передбачиш що утне? На людей може кидатися, покусати їх чим більш хоче. Укус його теж заразний. До баб шалено тягне. Води, світла боїться, відкритих вікон, дверей, де свіже повітря. Слина йде. Як таке побачите, — біда.
Матвій вперше долав цю дорогу в такому темпі. І коли доїхав, його рисак був мокрий, важко дихав. Ще з поворотки[CII] до маєтку зрозумів, що там щось зчинилося. Стояло кілька людей і, коли підігнав бричку, Ганна стривожено кинулась до нього.
— Дядьку Матвій, де ж ви так довго? Тут таке твориться, таке. Пан Девід, схоже, з розуму зійшов.
— Та ти. Ти що? — ледь спромігся перепитати Матвій і з вибалушеними очима немигно дивився на Ганну. — Як це?
— Ой! Страшно казати. Ніч була безсонна. Чула, як він щось грюкав у спальні, то затихав. Зранечку послала сестру, щоб подивилась. То він накинувся, схопив, мов дикий звір, цілує її, гарчить, хоче вкусити. Якось вирвалася, біжить униз. Він наздогнав її в коридорі, покотив на підлогу, і, ой, соромно говорити., хотів те непристойне зробити. Що я вдію одна? Сама не знаю, що прийшло до голови. На кухні, відро з водою вхопила і на нього. Він аж задрижав, щось з ним таке почалось. Смикатись почав, задихатись. і втік. Я сестру в комірчину, на ключ, а сама до старости. Чекала, чекала, дочекалась. Зараз він під'їде.
Матвія аж пересмикнуло. Та ж діється те, про що казав Берко.
Небавом староста Клим Кисляк, трохи гарячкуватий, рухливий дядько, осадив свого гривастого біля гурту. Першим ділом — до Матвія. Той розповів про все.
— Оце то діла! — вигукнув і задав собі та всім питання староста, почухав потилицю. — Щоб пан здурів? Такого в історії Волині не бувало... Матвію, — по хвилі знов до кучера. — Поїдь, привези Бруса[CIII]. Скажеш, що я просив. Тут лиш він може зарадити. Пана Девіда, як я зрозумів, треба негайно в лікарню.
Никанор, таким насправді було ім'я Бруса. Та ніхто, навіть він себе, ним не називав, був колоритною фігурою, мабуть, і для сусідніх сіл. Могутньої статури чоловік. Зайде до хати — голова об сволок чиркає, мусить нагинатись. Природа і Творець не робили спроби вносити в портрет якісь мистецькі деталі. Велика прямокутна голова виростала просто з плеч. Довгі могутні руки. В селі був затребуваною людиною. Без нього не йшли важкі роботи. Недавно навіть запросив шинкар, аби втихомирити бешкетника-пияка. Спробував простягнути руки і до Бруса. Але той однією рукою схопив його за шиворот і, мов задрипане кошеня, викинув за поріг. Корчмар розрахувався за послугу доброю вечерею і довгий час мав спокій. Наїдок був головним стимулом для Бруса за його роботу, геть не примхливого до вибору. Вставав з-за столу, дякував, гладив себе по животі.
— Ги-ги-ги, — виривалось з його нутрощів. — Клоччя чи вовна, аби кишка повна.
В пошані для нього були гроші, якими інколи з ним розраховувались. Особливо радів, коли господар чи господиня давали якийсь гостинець для його п'яти діток. Вони знали, що тато часто щось приносить їм, і щоразу, коли приходив додому, обліплювали його, мов мухи:
— Таточку, що ти нам приніс?..
Сердитим, злим Бруса ніхто не бачив. Здається, і недоброзичливців у селі не мав.
— Хе-хе-хе! — сміявся Брус, вмощуючись на панське місце. — Ціна Бруса росте. На бричці пана, ще й староста запрошує...
Його настрій не охолов навіть, коли йому сказали про небезпеку. Ще й пожартував:
— Ото дочекався Брус! Ловити пана запрошують.
— Е, Брус! Гостри не язика, а руки, — осік староста. — І багатих біда не минає. А де зараз пан Девід?
Ганна відповіла, що з годину тому доярка бачила як він, біжком поспішав до панського складу, злякано оглядався.
Староста очима перебрав присутніх, знов намацав найбільш потрібного.
— Матвію, хоч ти щойно з дороги, але послужи ще раз своєму пану.