терпи́мо, жити можна.
– А з іншим?
– З іншим просто чудово. Спасибі тобі за все, – я навіть руку до серця прикладаю, – щиро кажу. Все, поспішаю.
– Рада за тебе, – дещо сумно, проте, можливо, що й награно, відказує Рая і ми розходимось.
Ну навіщо мені це?! Дивовижно влаштований світ: чи не кожна твоя дія, неважливо, велика вона чи маленька, значима чи, здавалось би, геть непомітна, може створити своє відгалуження причин та наслідків, ланцюжок яких в подальшому здатний вплинути на твою долю. Хіба думав я три місяці назад, що наші з Раєю стосунки можуть мати як позитивну, так і негативну оцінки – з якого боку, з чиєї сторони, під яким кутом на це поглянути? Що всяке добро може нести в собі дещицю зла і всяке зло має в собі зачатки добра – дивлячись, в якому напрямку почне будуватися новий ланцюжок причинно-наслідкових зв'язків?
Схоже, Аліса – що там на Клевені? – в Городі! – обживеться значно швидше, ніж я. В неї станом на сьогодні, коли не помиляюся, до семи десятків клієнток, а враховуючи певні, всім відомі риси їх жіночих характерів, у дружини вже починає складатися щось наближене до цілісної картини життя місцевої громади. З Вірою, невісткою Гармашихи, прямо-таки товариські стосунки, навіть одна до одної в гості почали забігати – то нібито кориці позичити, то парфумом похвалитися, проте з очевидним мені наміром просто побазікати: знайшли щось спільне – правда, поки що не знаю в чому саме воно полягає.
Агнеса Степанівна приміряла на себе роль коуча по господарству і те, схоже, неабияк сподобалось обом: акуратистка, здається, знайшла ученицю якраз по собі й мені з того чи не найбільша радість, бо Аліса-неофіт чи не щодня порпається на городі та навіть народила днями справжній мем:
– Сходжу в овочевий супермаркет, – каже вона вранці або перед обідом, маючи на увазі свої грядки, з яких приносить то огірки з кабачками, то качани молодої кукурудзи, а відучора вже й перші помідори, та ще й хвалиться мені з очевидним задоволенням: – Ти знаєш, виявляється, горо́д це захопливо, не важко, а користі від нього скільки! Я вже й забула, коли ми харчувалися так різноманітно.
Я слухаю Алісине щебетання, тихо, про себе, аби не зурочити, радію і пригадую слова Довженкової матері: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати в землю, щоб проізростало". Неочікувані метаморфози з моєю дружиною, що там і казати; аби ж тільки її ентузіазму вистачило й на осінь з весною.
Здається, ще більш комунікабельна, ніж моя Аліса, Люда Бальбо, яка вміє аж надто легко та невимушено переходити з усіма на "ти", постачає дружині меседжі чи не про всі очевидні, приховані та зовсім утаємничені від широкого загалу події, подібні в чомусь до мазків маляра-імпресіоніста: самі по собі ці повідомлення, неважливо – нейтральні чи яскраві, або інколи навіть шокуючі, проте складені в Алісиній уяві докупи, малюють в її голові чудернацьке полотно життя Городської спільноти, переважно в жіночому вимірі: хто кому сестра, кума, подруга, хто де працює, хто із ким одружений, чи потайки любиться і як все це інтерпретується в колективній свідомості тутешнього люду: з осудом, байдужістю, співчуттям, а чи схваленням. Час від часу, коли в її голові набирається чергова критична маса інформації, вона скидає все це сміття на мене, чим інколи просто шокує. Можливо, я помиляюся, проте мені здається, що почуте хоча би частково, проте заміняє дружині її улюблений колись театр.
До війни наш з Алісою світ стояв на простому й, здавалося нам, єдино правильному принципі: працювати стільки, щоб мати спроможність гарно відпочити. Працювати і відпочивати, працювати і відпочивати, працювати і відпочивати: п'ять днів працюємо, два відпочиваємо, пів року працюємо, декаду відпочиваємо взимку, ще пів року гаруємо і два тижні чілимо влітку – життя вдалося! Що таке гарна робота? Та, на якій платять достатньо, аби жити не гірше, ніж середньостатистичні мешканці твого міста, тобто, мати певний набір благ, відповідних твоєму статусу: житло, авто, гардероб та відпочинок. Улюблена робота? А вона існує, ви це серйозно?
Сім'я Чепурноусів із глибоко провінційного Города вперше змусила нас припустити, що альтернатива нашому колишньому життєвому принципу не фантом, не вигадка. Ми з Алісою ще не обговорювали це відкриття цілеспрямовано, але і я, і вона наодинці з собою подумки однозначно вертаємось до нього – окремі репліки, що проскакують між нами, є тому свідченням. Варто спитати в Чепурноусів і вони точно скажуть в чому саме полягає для них сенс життя, принаймні так мені здається.
Якось, вибехавши ще одну яму під септик з ванної кімнати, я відчув неймовірне задоволення від руху нашого ремонту вперед, від власної праці й від очікування дива, що досить скоро, заплановане в наших мізках, а потім перенесене Алісою на екран лептопа, має стати втіленою реальністю. І що в моїй праці наді мною ніхто не стоїть, не підганяє мене, а в голові – жодної думки, що від чужої оцінки моєї праці буде залежати моя доля: як я зроблю, на що спроможуся по силах, умінню та статках, те й буде, власне, моїм надбанням. Й досі пам'ятаю те неймовірне осяяння: ось у чому справжнє задоволення від праці – воно в усвідомленні, що ти працюєш на себе і для себе!
І хоча я ще не ділився своїм відкриттям із Алісою, бо, зазвичай, думається про подібне тільки під час роботи і чим вона монотонніша, тим ліпше мислиться, проте щось мені підказує, – та, власне, не щось, а умовні дев'ятнадцять років спільного життя, – що й дружина заходить приблизно в той же стан сприйняття наших реалій. Принаймні я дуже на це сподіваюся, бо немає для сім'ї нічого гіршого, ніж відмінність у світобаченні: чи ж нам із нею цього не знати?
... Діана приїздила! Другого серпня в Аліси день народження, тож доня вирішила зробити мамі подарунок і повідомила нас лише у п'ятницю, напередодні, як уже їхала "Інтерсіті" з Ужгорода до Києва. Зателефонувало, дурненьке, о сьомій ранку – нас із матір'ю підкинуло на метр над ліжком: хто ж так робить?! "Інтерсіті" буде в Києві надвечір, близько сімнадцятої, а далі що?! Ночувати бозна-де? Втрачати майже добу? Таксі? Ті хапуги, побачивши дівча, ззлуплять скажені гроші.
Мусимо попри сьому ранку разом іти до сусідки.
– Агнесо Степанівно, дуже прошу, край потрібна Ваша "Славута" – в Київ терміново зганяти.
Хасточка обурюється:
– У тебе як завжди: на охоту йти, а ти собак годуєш! Не міг хоча би вчора сказати?!
"Що значить: завжди? Я вперше прошу. І до чого тут якісь собаки?!"
– Коли Ви просили, у мене теж інші плани були, та я не відмовив. Жалієте, Агнесо Степанівно? Так і скажіть!
Аліса щосили смикає мене за футболку, та у нас із Хасточкою свої, давніші рахунки.
– А ти як думав, може й жалію. Не дай бог, розіб'єш, хто мені нову купить?
– Агнесо Степанівно, донька до нас приїздить зі Словаччини, – Алісиним дипломатичним інтонаціям позаздрила би й Урсула фон дер Ляєн, – нас наперед не повідомила, приїде в Київ сьогодні під вечір: куди їй там вночі подітися? Дитина ще, таксисти обдеруть її до нитки, Ви ж самі знаєте, та й страшно – дівчина. Бензин за наш рахунок.
– Ну, дик чого ж одразу так не сказать?! Тоді і я з вами. Обновку собі на Даринку пошукаю. Давно збиралася.
"Цікавий компроміс. Тобто, коли вже розіб'єш моє авто, то разом зі мною, бо нащо тоді й мені жити? Чи як? – хмикаю я про себе. – Або з поганої вівці хоч вовни жмут?"
– Їдь один, – каже мені Аліса, нашвидкоруч готуючи сніданок, – я ліпше кухнею займуся, щоб завтра час не витрачати.
До Києва ми з Хасточкою дістаємося без жодних пригод. Але коли, висадивши власницю авта на метро "Лісова", я опиняюсь в потоці київського транспорту, то мало не починаю панікувати. Малознайомий мені й раніше Київ з його щільним трафіком і трьома роками моєї відсутності в наших реаліях, перетворили столицю на практично чуже місто. Навіть не уявляю, як би я впорався без навігатора в смартфоні. Ще по дорозі сюди виникли в мене дві плідні ідеї: купити для Аліси подарунок на день народження і заглянути в магазин "Ібіс" – хто не в темі, є така вельми специфічна торгівельна мережа. Першу я реалізував швидко і легко, зв'язавшись з інтернет-магазином та вказавши за адресу доставки названий магазин, де й обміняв гривні на подарунок – електронну книжку, вбивши таким чином двох зайців одразу. Навіть трьох, бо продавець ще й люб'язно закинув у пам'ять гаджета два десятки українських романів.
...Коли зброя тривалий час присутня в твоєму житті, як найнеобхідніша в світі річ нарівні з водою та їжею, то залишившись одного разу без неї, все одно прагнутимеш мати її задля внутрішнього свого спокою. Розумію, що це якась хвороблива залежність, проте нічого не можу з собою вдіяти. Тож я практично щодня знаходив часинку, аби заскочити в майстерню, де в дідовій металевій шафі з інструментом ховається та сама бляшанка, виймав із неї наган і милувався витвором бельгійського зброярського мистецтва, чистив, протирав, хоча в цьому й не було вже жодної потреби, слухав характерні звуки тріскачки, коли прокручуєш барабан і жалкував, що мені ніколи не вдасться легалізувати цю чоловічу іграшку.
А часи нині такі, що зброя в твоєму житлі то додаткова запорука душевного спокою. І що більше слухаєш всіляких ютьюбівських експертів про війну та становище в країні, то все більше хочеться мати вдома сталеву штуку метр завдовжки з кількома десятками набоїв. Тож в якийсь момент в мені спрацьовує той самий механізм прийому спонтанних рішень: хочу зброю! Як це зробити? Тепер, на щастя ти можеш практично миттєво з'ясувати для себе по суті будь-яке питання, варто лише правильно запитати про це в дядька Гугла. Чим я невідкладно й скористався та отримав цілком вичерпні для себе відповіді.
Аліса, почувши тоді про мої наміри, тільки зітхнула:
– Це все той твій наган. Якщо в першому акті п'єси на стіні висить рушниця... Мені якось не по собі.
– Те все в минулому, та ще й у світі театру – винятково, аби підказати глядачам причинно-наслідковий зв'язок між початком і кінцем. Тепер не ті часи, кицю, рушницю тримають у сейфі, її ніхто не бачить, але життя не театр і лихо ходить тихо. Я не хочу, щоб воно застигло нас зненацька, як Україну в чотирнадцятому, а потім ще й у двадцять другому.