Раджу і вам ґрунтовно ознайомитися з особливостями його структури та діяльності. Тепер, у вік Інтернету і всього іншого, це нескладно.
Грабар слухав його, мов зачарований.
— Тобто вас уже хтось інформував про існування нашої групи опору?
— Ні, чую про неї вперше. Одначе ідея подібної організації визрівала у мене давно. Та, здається, ми відхилилися від мети вашого візиту.
— Навпаки, ваші пропозиції, пане Ігудо, приймаються. Серед перших наших клієнток буде старший слідчий Катерина Стратник. Ця напівзбожеволіла міліцейська фурія вже давно заробила собі на вищу міру покарання. І шкода, що смертну кару у нас відмінено. Нам потрібні ваші докази щодо катувань та інших методів ведення слідства, зокрема, катувань у камері, з допомогою підсадних бандюків.
— Страчувати її не варто, — негайно виклав на стіл перед Грабарем дві свої скарги Команданте. — Одначе пропустити через камеру з підсадними бандюками не завадило б.
— То ви згодні свідчити на суді проти неї?
— Якщо тільки не розтерзаю її прямо там, в присутності "високого суду". Сьогодні я суворий і злий.
6
Професор закінчив огляд Авгури, що, оголений по пояс, лежав на кушетці, поклав стетоскоп на стіл, і замислено подивився на хлопця.
— Гаразд, пане Авгуро, можете підводитися, на сьогодні з нас обох досить.
Він сідає за стіл і, зціпивши руки біля підборіддя, уважно стежить за тим, як Авгура одягається.
— Ви вже втретє оглядаєте мене, — нагадує сержант, — але жодного разу так нічого путнього про мій стан і не сказали.
— Мій колега, що безпосередньо лікує вас, розказав таку, сказати б, лікарську байку. Один лікар з величезним досвідом зажив собі серед пацієнтів слави тим, що ніколи не запитував, на що вони скаржаться та як почуваються. Кожного, хто потрапляв до нього на прийом, він одразу ж ошелешував запитанням: "То й що б ви хотіли від мене почути, добродію?"
Професор очікуюче простежив за реакцією сержанта, який, накинувши лікарняний халат, зупинився біля дверей та й тепер здивовано дивився на нього.
— Не бійтеся, солдате, особисто вам такого запитання я не задаватиму. Але ви повинні усвідомлювати, що попереду на вас чекає тривале і, як це не парадоксально звучить, виснажливо тяжке лікування.
Щойно він проказав це, як до кабинету професора ввійшов лікар— англієць років тридцяти п'яти, з худорлявим, аж ніби хворобливим якимсь, обличчям, яке, одначе, трішечки збадьорював акуратний чорний клинець старомодної борідки. А слідом за ним з'явилася й лікарка, з амбулаторною карткою Авгури в руці.
— Тепер ми нарешті маємо результати всіх аналізів, пане професоре, — прощебетала вона гарно поставленим голосом дикторки програми українських "Новин", навіть не глянувши при цьому на сержанта. — Доктор Керрінг щойно ознайомився з ними.
— Так, — незворушно підтвердив англієць, й одразу ж перейшов на англійську, маючи намір поділитися своїми висновками, проте застережливим жестом професор зупинив його, щоб звернутися до пацієнта:
— Повертайтеся до палати, пане Авгуро, і віддайтеся на ласку лікарів, як на ласку Божу. Тим паче, що іншого виходу у вас нема. Медсестра проведе вас. Нашу розмову ми ще продовжимо.
Почекавши, поки Владьо вийде, професор запропонував обом лікарям присісти, а сам заходився переглядати історію хвороби.
— Між іншим, — не стрималася лікарка, — телефонували з прокуратури. Цікавилися станом здоров'я і результатами аналізів та загального обстеження Авгури.
— І що ж ви, доктор фон Гретцкі[14], відповіли? — лагідно запитав професор, не відриваючись від читання карти.
— Як і мала відповісти: хворий Авгура потребує серйозного лікування. Це підтверджується всіма наявними аналізами.
— Змушений визнати, — проказав Керрінг англійською, пам'ятаючи, що більшу частину свого життя Евгенія фон Гретцкі прожила у Штатах, — що цей хворий — унікальний випадок у моїй медичній практиці.
— То, може, ваша практика не така вже й поважна, як би вам хотілося в ваші літа? — парирував професор, замислено покусуючи нижню губу і продовжуючи уважно вивчати дані аналізів. — Хоча... загалом, ви праві, докторе. Що ми тут бачимо? Цезій, стронцій. Е, та маємо усю радіонуклідну "таблицю Менделєєва"! І хоча дози, на подив, незначні. чомусь, та все ж, за цими даними можна вивчати загальний природний стан Чорнобильської зони.
— Отож бо й воно. Відтак не зрозуміло, чому цей дезертир усе же живий, і навіть досить бадьоро почувається.
— За нашими уявленнями, — озвалася лікарка, — всі ті аборигени, котрі потайки повернулися до Зони, давно мали б померти, чи принаймні тяжко хворіти на білокрів'я. Але дослідження засвідчують велику смертність саме серед тих, кого із Зони відселили. Водночас, багатьом із тих, що повернулися, давно за сімдесят, проте вони живуть нелегким сільським життям, споживають заражені фрукти й городину, яку саджають на своїх городах, і нічого, живуть собі... Ще й співчувають переселенцям, котрі змушені сумувати далеко від рідних місць, від могил предків.
— Судячи з усього, Зона ще подивує нас чималою кількістю сюрпризів. Втім, до розмови цієї ми повернемося згодом, а тим часом прохання до вас, Євгеніє Орестівно: підготуйте офіційного листа до прокуратури. Поясніть їм, що, переховуючись у Зоні, дезертир Авгура не тільки оголосив собі "вирок", але й устиг виконати його. І вирок цей суворіший, ніж могла припустити будь-яка стаття карного кодексу. Тому нехай знайдуть у своїх законах потрібні лазівки і дадуть цьому хлопцеві спокій.
— Сьогодні ж такого листа буде підготовлено.
— До речі, вчора я зв'язався з керівництвом фонду, з волі якого прибув сюди, і домовився, що, за його міжнародною програмою, під егідою Міжнародного Червоного Хреста і ЮНЕСКО, Авгура матиме можливість три місяці лікуватися в Штатах. Отже незабаром відлітаю до Флоріди. Сподіваюсь, разом із солдатом. Японці запропонували якусь нову, значно вдосконалену методику "дезактивації" та реабілітації таких хворих, яку свого часу, первісно, вони випробовували на вцілілих жителях околиць Хіросіми та Нагасакі.
— Оце новина! — захоплено відреагувала баронеса фон Гретцкі. — Як її сприйняв сам дезертир?
— Поки що навіть не здогадується про таку можливість і мої переговори.
— Причому цікаво, що місце для нього віднайшлося в "Астронавт— клінік" Хьюстона, в якій проходять обстеження та лікуються, після тривалого перебування в космосі, американські астронавти.
— Супер! — захоплено підтримала його Євгенія. — У вашій особі, професоре, витворяється геній медичного менеджменту.
— Не перехвалюйте. Все одно зрівнятися з вами не зможу. Та й не думаю, що так легко буде вирвати його з України. Хоча часу втрачати не можна, солдат і так достобіса згаяв його.
— Ви прибудете туди, як професор-консультант. Це добре. Та було б ще краще, якби цією ж програмою "Астронавт-клінік" та була передбачена ще й участь у ній лікаря, котрий безпосередньо лікує цього солдата, причому зі знанням не лише англійської, але й української мови. Тобто лікаря і перекладача в одній особі.
— Маєте на увазі себе?
— Кого ж іще? — виклично повела плечима Євгенія фон Гретцкі. — Хіба серед українського медперсоналу цієї клініки віднайдеться хтось такий, хто володіє англійською краще за мене? Або краще знає Америку? Зрештою, я могла б поїхати і за власний кошт, для мене головне — мати дозвіл на стажування в цій "клініці астронавтів". А вести цього хворого можете доручити мені хоч сьогодні.
Тільки тепер професор нарешті відірвався від медичної картки і дещо здивовано, не приховуючи суто чоловічої заінтригованості, поглянув на двадцятисемирічну жінку, що сиділа по той бік столу, закинувши ногу за ногу й оголюючи з-під поли коротенького халатика м'язисті, звабливі ніжки.
— Чесно кажучи, таку можливість з американською стороною я не обговорював, але спробую запустити пробну кульку.
— Ви навіть не уявляєте собі, як американське стажування, та ще й у такому унікальному закладі, як "Астронавт-клінік", допомогло б мені при захисті кандидатської дисертації. З часом я підготувала б там кілька наукових статей, та спробувала пробитися на шпальти якогось американського медичного журналу..
— Поки що нічого обіцяти не можу, — розгублено промуркотів професор, для якого плани молодої докторки-аристократки виявилися цілковитою несподіванкою. — Та й мені здалося, що ви цілковито поринули в бізнес, причому далекий від медицини.
— Ніколи не забуваючи при цьому, що все ж таки я медик. Та ще й співволодарка цього клінічного інституту. Причому врахуйте, що й у Штатах у вас під рукою виявилася б надійна помічниця.
— Упевнений, що вона знадобиться вам ще тут, сер, — аж тепер порушив мовчанку Керрінг.