Пуповина предків

Андрій Бондарчук

Сторінка 55 з 115

Гірка доля тих, хто втратив силу, не може брати участь у полюванні. Вони ідуть слідом за зграєю, підбирають об'їдки, падаль, можуть і самі стати обідом. Він хоча ще в силі, але навіть об'їдки йому тепер не дістануться, на трьох лапах на місце трапези стада не доскаче. А похмуре завтра вже біля його лігва — третій день до нього ніхто не навідується, не принесе бодай жаби чи миші. До того ж, хоча осінь і тепла, але далі зима, коли закони виживання стають особливо жорстокими і серед братів по крові. Ні, Мічений не хоче такого кінця. Він ще побореться за своє життя. Вночі тихо покинув обжите лігво.

Неофіт, якому з оказією передав оригінальний презент постраждалий Юхим, помічник лісничого, довго крутив у руках вже трохи всохлий кінець вовчої лапи з кігтями, роздивлявся з лупою, міряв лінійкою, мугикав. "Добрий лобанище, — міркував, ніби звертаючись до вовцюри, — немало ти біди накоїв. Спробував як гризти свою кістку, а то звик чужі. Але мужній. Не кожен на таке здатний".

ДВІЧІ МІЧЕНИЙ

Мічений цей осідок застовпив давно. Він трохи далеченько від покинутого, хоч це той самий ліс. У нього вклинилось мілководне озерце. До його другого берега притулилось невеличке село. Втомлива дорога зайняла три ночі і два дні. Ще недавно він долав її менше як за ніч. Шкутильгав ночами, вдень залягав у гущавині. Щелепи просили роботи, бо вимагало сильне тіло. Шлунок судомно закрутило, коли поруч пройшла молода козуля. О, вона напевно стала б його сніданком! А тепер... Довелось задовольнитись кількома ящірками, двома мишами, лісовими яблуками. Трапилось смачніше — їжак. Та скільки не катав по землі, колючий клубок не розкрився, а води поблизу не було. Вуж став найбільшою здобиччю.

Щоб облаштувати місце для лігва, довести його до ладу, збіг не один день. Сховок під кореневищем старої поваленої осики треба було поглибити, устелити, добре замаскувати, бо ж непродалік села. Кульбіт долі! Тепер вовковбивці. рятуватимуть його від голодної смерті: дика звірина йому нині недосяжна. Найскладнішими, найбільш небезпечними, були пошуки їжі. Міченому, який виріс, загартувався, набрався досвіду боротьби у зграї, перемагав з нею ворогів, тепер принизливо відчувати себе дрібним злодюжкою, висліджуючи домашню живність. Та все-таки то свобода, боротьба за життя, здорову, самостійно здобуту їжу, не жебрацтво за огризками однокрівців, не пошук падалі. Здобиччю Міченого ставали гуска чи качка, які без страху і охорони чалапали до озера. Траплялись ще дворняги, які мав чи не кожен двір. Та в Міченого нестерпно заграла ностальгія про минуле.

Хоч була вже пізня осінь, але люди ранками ще виганяли худобу на ледь побиту памороззю зелень. Жага Міченого до ласої принади, азарт справжніх ловів, були такими нестримними, що він удень навіть не шукав якоїсь дрібної поживи на зуб, а в засідці чекав... вітру з боку села, який буде відганяти вовчий запах в гущавину. Невеликий табунець смаколиків запримітив давно. Їх випасав на лужку, біля узлісся, хлопчина з рудим песиком. На третій день повіяло в бік лісу. Мічений майже повзком досунувся до густого ліщинового куща і притьмом шарпнувся до отари. Вівці тривожно забекали, почали збиватись у купу, голова до голови. Песик жалібно гавкнув, заскавулів, кинувся до ніг пастушка. А той від несподіванки, не знаючи кого хоче вхопити страшний звір, онімів. Розширеними від жаху очима дивився як той, припадаючи на задню ногу, крадеться до стада. Страх нарешті вирвався, пастушок пронизливо заверещав:

— І-і-і! Вовк! Во.

На тому крик обірвався. Не витримали напруги, голосові зв'язки. Хоч він і повторював страшне слово, але то був шепіт.

Мічений не став вибирати, ухопив вгодоване ягня, яке безпорадно тицялось між овечками, аби вклинитись у круг. Звично закинув його собі на спину, повернув у ліс. Далеко не біг, хоч укорочена лапа вже трохи стала підсобляти. Нестерпно хотілось швидше вгамувати пекельний апетит. Звернув убік, в гущавину. На всю потужність запрацювали щелепи і в лічені хвилини від ярчука не стало й сліду.

В селі заговорили про нашестя вовків. Проте їх ніхто, крім пастушка, не бачив. А він, відійшовши до вечора від страху, пошепки розповів про величезного вовцюру, який утік з ягням, але біг не швидко, кульгав.

— Цікаво, цікаво, — енергійно ходив по кімнаті Неофіт, коли Юхим, будучи в місті, зайшов до нього, і розповів про подію. — То вже готовий детектив. Доведеться зробити бандиту презент, який він зоставив у капкані. Як тільки випаде перший сніг, я приїду.

Неофіт дотримав слова. Обійшовся навіть без облави. Залучив лише чотирьох чоловіків, аби вони розійшлися по секторах і шукали слід. Далеко в ліс заглиблюватись не варто. Старі чи скалічені хижаки осідають поблизу людських осель. Небавом один із слідошукачів сповістив: "Є!" Неофіт нагнувся, пильно розглядав чіткі відбитки трьох лап.

Йти довелось недовго. Дуня впевнено вела, але неподалік лежачої осики різко загальмувала. Ошкірилась, шерсть на загривку настовбурчилась. Неофіт скинув рушницю до плеча, взяв на приціл вхід до лігва.

— Лобан, вилазь! — крикнув, ніби до людини. — Я тобі гостинець вручу...

Ніби на оклик, з отвору і справді висунулась велика голова вовцюри. Повна готовність до бою: шерсть наїжачена, куточки губ з довгими ворсинами нервово смикаються, кінчик носа задерся, очі яріють вогнем ненависті, з горла вирвався утробний рик, в оскаленій пащеці жовтуваті обойми зубів, ікла, вуха стриміють, мов жерстяні. Неофіт . ледь не випустив рушниці. Старий знайомий. Вухо! Розсічене вухо!

— Ой! Знов Мічений! — радісно вигукнув він.

Більшість звірів при реальній небезпеці для життя глибше ховаються у своїх схованках, зіщулюються, навіть прикидаються мертвими. В крайньому разі люто огризаються, можуть завдати ушкоджень своєму ворогу. Але це не рятує від фатального. Мічений не такий.

У нього ще є сила і спритність. І хоч він розумів свою безвихідь, поклик ген предків завжди, мов зведений курок для пострілу: в боротьбі за життя не існує небезпеки! І Мічений пружинно шугонув навстріч. На злеті його груди зустріла дуплетна картеч.

Вовчі мислі. "Ви, люди, геть непослідовні і щодо нас. Вбиваєте, проклинаєте. А ще в сивій давнині ви захоплювались нашою сміливістю, витривалістю, силою, мистецтвом полювання. Для деяких народів ми стали тотемами[CI], вони пили нашу кров перед боєм, щоб перемагати, робили одяг з наших шкір, рахували, що зустріч з нами віщує їм удачу, влаштовували святкування на нашу честь. В той же час вбивали нас. Навіть тепер деякі групи у вас називають себе "вовками", а бувалих, досвідчених, сміливих — "морськими вовками". Наші предки залишли нам правила боротьби за життя: при небезпеці, коли є можливість, треба рятуватись. А при безвиході? Теж треба. Навіть, якщо тебе живцем, цілим і неушкодженим проковтнув якийсь монстр, у тебе є два виходи. Вибирай, яким і в якому стані можеш вийти. А тепер надзвичайно сміливих і мужніх, у вашій війні з ворогом, бойові побратими називають на честь свого полеглого ватага "Вовки даВінчі"...

РУДА НАХАБА

Уп'ятьох сьогодні вони вполювали дику свиню. То вже була нова сім'я Ази та її прийомного сина. У права бути партнером він вступив без боротьби за неї. Як і вона колись із Міченим. Бо показав, що заслуговує.

Ватаги вже закінчували трапезу. Троє півторарічників-вовчуків терпляче чекали своєї черги. Знагла з-за куща вигулькнула лисиця. Очі горіли вогнем, з ошкіреного рота тягнулась слина. Чи то в передчутті шматка смачної поживи, чи з дрібної помсти своєму ворогові, руда бестія без жодного страху стрибнула до Ази. То було безумство. Бо ці хитрі і розумні звірки бояться вовків, як вогню.

Аза на мить відірвалась від наїдку, блискавично вхопила нахабу за загривок, двічі в боки мотнула головою, притиснула лапами до землі ще живе тіло, рвонула кілька раз і швиргонула останки убік...

Вовчуки швидко довершили трапезу і пішли на денний відпочинок. Замикав ланцюжок молодий партнер Ази. З ним, як і з Міченим, у неї вдавались всі лови. Діти швидко засвоювали уроки боротьби за виживання.

Аза вже забула про той випадок, бо кожний день не схожий. Та небавом щез у неї природний азарт до полювання. Ба, ще й дивувала: гризе стовбури дерев, з'їла кілька грибів, обшморгує листя з кущів, ковтає його. То їй здавалося, що опинилась в полоні чужої зграї, а невідомий, з трьома молодими, хочуть розтерзати її. Вона визирнула з свого лігва, глянула на них і сховалась від страху. Затим вискочила, з вишкіреною пащекою кинулась вже на свого партнера, який вчасно відскочив. На другий день виляла хвостом перед молодими, перекинулась перед ними на спину, що було незвичайним. Згодом почала ганятись за ними, аби вкусити. А коли почався дощ, задрижала, сховалась у лігво. Боялась вилізти — з неба ллється страшна їй вода.

Дощ ущух, заяснів ранок. Аза виповзла з сховку. Було незвично тихо. Лігва дітей, партнера були порожні. На короткі миті до неї поверталась реальність, бо розуміла що з нею щось не те. В одну з таких миттєвостей у її голові гени викресали мстиву іскру: один поганий чоловік вчинив з нею зле, хотів аби вона служила йому, вдарив її, украв, знищив її дітей.

Все засліпило прагнення помсти. Воно тепер вело, керувало нею. Безбоязно йшла туди, куди її привезли молодою. Там той кривдник ходив щоденно. Шлях неблизький, та вона вперто його долала. Тремтіли лапи, туманилось в голові, щось стискало горло, дихалось важко. Нарешті знайоме місце. Невідь чому, спробувала завити. Та голос вийшов тихий, глухий, хриплий.

Однак Матвій, який тільки взявся за ручку дверей, його вчув. Здивував не дивний звук, скільки реакція запряженого коня, що чекав свого господаря. Він пронизливо заіржав і, хоч був в оглоблях, спробував звитися на задні ноги. Матвій тут же підбіг, взяв його за вуздечку, почав заспокоювати. Але той всеодно нервово тупцював, смикав головою, косив почервонілими очима вбік. Матвій теж глянув туди. Ах! Неподалік, обіч доріжки, спокійно розлігся ... вовк.

— Пане Девід! — рвонув двері їдальні Матвій. — Швидше беріть пістоль! У нашому дворі вовк.

52 53 54 55 56 57 58

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(