Дві світлини: загальний вид і крупним планом емблема.
– Ого! – вигукує пацик, щойно бачить емблему. – Раритет. Скільки?
– П'ять, щоб не торгуватися.
– Ні! – відмова пацика настільки категорична, що я бачу: не пройде, хоча й геть не розумію причини.
– Чому?!
– На таке з початком війни стало дуже мало покупців. Та й стан непродажний – треба добре попрацювати, аби зняти з поверхні окис. І ще хтозна, який матеріал: латунь, чи томпак.
– А в чому різниця?
– Ціна залежить від кількості міді у сплаві: чим її більше, тим ціна вища. Томпак цінується більше. Та я сам у цьому мало розбираюся. Тому три тисячі максимум. І то лише... – тут пацик здогадується, що його кліше прозвучить уже втретє й зупиняється.
Ну що ж, виходить, не тільки в мене ця двоголова потороча викликає огиду. Хоч одне радує. Нехай забирає до дідька цей мотлох, щоб і очі мої його не бачили. Тому забираю смартфон і поспішаю додому, доки пацик не передумав або не поїхав.
Коли навантажений далі нікуди барахлом, я повертаюся до базару, то бачу біля пацика ще двох, так би мовити, клієнтів. Куди мені подітися? Підходжу ближче й спиняюся, чекаючи, коли перекупник звільниться. Базар живе на повну силу, тут кожен зайнятий власними справами, дослухатися до інших ніколи й тільки я один, хочеш не хочеш, чую уривки чужої розмови.
– Да я уже лєт дєсять копаю, всє Олєшкі пєрєрил... – відверто хвалиться кучерявий, з вислим носом чолов'яга. – Родіча вот научіл...
– Что-то прінєслі? – пацик перейшов на умовно російську, хоча й кількох його слів достатньо, аби зрозуміти, що він нею банально не володіє, але вважає ознакою коли не вищості, так освіченості.
– Поки що прийшли поінтересоваться, шо в ходу, – вступає в розмову третій, явно місцевий, судячи з його твердої вимови.
– Ну, це не ділова розмова, – розчаровано кидає пацик, умить перемикаючись на українську – мабуть, не вважаючи нового співбесідника гідним мови вищого спілкування. – Приносьте товар, подивлюся, тоді й поговоримо.
– Ділови-ий! – насмішкувато кидає місцевий. – Ану глянь сюди, – на цих словах він знімає з плеча якийсь довгий мішок, схожий на чохол від намету і розкриває його, запрошуючи перекупника зазирнути всередину.
– Ніхєра сібє, сказал я сібє! – пацик, побачивши всередині мішка щось, аж присвиснув. – Це що, з мамонта?!
Я й сам, почувши, тихо випадаю в осад: блін, що діється навколо! У тому мішку щось таке довге, може й з метр – чи то шмат бивня, чи кістка... А ти живеш, ходиш отак, про музейні справи розмірковуєш, порцеляновими свистульками бавишся і навіть не підозрюєш, що поруч, в цій сонній провінції, діється подібне.
– Дик скільки даси?! – скалиться місцевий.
– Тисячу, ну, дві.
– Да йди ти! – не соромлячись, обриває його власник мішка. – А ще каже: я ділови-ий...
– Хлопці, я на таких речах мало розуміюся. Давайте контакти, зателефоную знавцям, проконсультуюся, тоді й будемо рішати.
Коли пацик лишається сам, підступаюсь до нього і я:
– Приніс.
Але той ніби в якомусь ступорі перебуває, видно, що думками ще весь у тому мішку.
– Щось цікаве показали? – я запитую відверто, щоб вивести пацика з шокового стану.
Той якийсь час мовчить, потім, отямившись, каже:
– Кістку приносили, з ногу товщиною. Цілу. Від мамонта, не інакше. Ну й день сьогодні! То місяцями стоїш, срібні ложечки по одній купуєш, то за день такого надивишся...
– Цікава в тебе робота, – під'юджую я баригу. – Мабуть, багато чого надивився.
– Трапляється, – погоджується пацик. – Але не часто.
– Може й скіфське золото приносять?
– Цього не було, а царське ще десь вишкрібають.
– Береш? – запитую я таким тоном, що тому одразу стає зрозуміло: запитую не просто так.
– Беру. Маєш? – у пацика загоряються очі, навіть зіниці розширюються.
– Давай спочатку за це розрахуємось.
– Мене Славік звати, – простягує руку пацик.
– Хліб. З тебе вісім тисяч.
Він на ім'я не реагує, певно, гадає, що почулось або просто це в мене так випадково вимовилось, спритно відраховує необхідну суму, мигцем переглядає сервіз та самовар, на решту майже не звернувши уваги, і знову піднімає на мене очі.
– Золото з тобою?
Який меткий!
– Давай спочатку домовимось по ціні.
– Що в тебе?
– П'ять і десять.
– П'ятірка чотириста баксів, десятку, хай уже так і буде, візьму за шістсот.
– На Monitex оцінюють дорожче.
– Ну, то там і продавай – в чому проблема? – хмикає Славік. – Я тобі реальну ціну даю, а ти вирішуй.
– Скажу наступної п'ятниці, – ухиляюсь я від конкретики і ми прощаємось.
Одинадцять тисяч з можна сказати нічого – непоганий гешефт. Жаль, що одноразовий. Ремонт тягне з тебе гроші, мовби п'явка кров з ноги, тож якраз на матеріали пустимо: плита OSB, гіпсокартон, дріб'язок усякий до них, – в кухні на місці печі вже підсихає цементна стяжка, в коридорі вчора закінчив перенесену на нове місце, добре утеплену мінватою стіну, що відгороджує майбутній санвузол. Гуру Михайло ще у вівторок приніс бензопилку і начадивши нею на всю хату, зробив у стіні передпокою проріз для дверей до санвузла та вікно з нього в сад – дизайнерка так забажала.
– І яке ото воно буде? – чи то дивувався, чи обурювався Гергель. – У ванній кімнаті да й вікно – щоб усі бачили?!
– Нехай, чоловікові приємно буде. Таке ж котику? – широко усміхалась на те Аліса й тулилась до мене, змусивши гуру миттєво почервоніти, а нас із любкою припустити, що в нього все це в далекому минулому, якщо взагалі хоч щось подібне мав у житті.
Одним словом, ремонт набрав необхідного розгону і тепер мене вже не спинити – нарешті відчуваю смак творення.
08.08.
Повнота життя.
Життя тоді має сенс, як людина не має вільного часу. Ні, це я дурню зморозив. Життя тоді смачне, як часу вистачає на все, крім нудьги. Тобто, сенс життя у тім, щоб нудьги не було? Чорт забирай, та в пеклі ми точно не нудьгували, але щоб воно було сенсом життя?! Ні, я таки не філософ, не вмію сформулювати словесне рівняння так, аби ліва його частина логічно врівноважувала праву. "Мартин босий, да в брилі" – почув недавно від Хасточки приказку-характеристику на якогось її знайомого, що дозволив собі щось не по своєму статусу. От у ній повна логічна рівновага навіть попри смислове протиставлення. Чи оце: "Вола кують, а жаба ногу пне" – майже про мене з оцими моїми потугами до формулювань. Або моє улюблене риторичне: "І де ти був, як Зеликові кози дохли?!"
Таки наші люди скажуть, як зав'яжуть. Позавчора стояв у черзі в найближчому до нас магазині, з дитинства ще відомому мені, як "Колгоспний". Якраз привезли свіжий, прямо з печі, хліб з тутешньої пекарні, що дивом якимось тримається й досі на плаву – в першу чергу через любов Города до його смаку, що не змінюється цілими поколіннями. Переді мною Уляна Петрівна з Агнесою Степанівною торочать своє одвічне – про городні справи і що в лузі ось-ось ожина поспіє, то треба разом сходити в Бакаєве, встигнути, доки інші з листям не обнесуть. Аж тут до тісного магазину прослизає хлоп'я років восьми-дев'яти і так якось невимушено, звично, я би навіть сказав напрактиковано, опиняється перед самим прилавком і вже руку простягає до продавчині з синьою півсотенною купюрою.
– А чого це ти, малий Мекекало, без черги лізеш?! – миттєво реагує на порушника пильна, мов польський прикордонник, Гармашиха. – Ану, стань отуди, в кінець.
Малий опускає очі й шасть назад – кудись аж за двері, де хвіст черги. Та не минає і хвилини, як він повертається з круглопиким дорослим, схожість з яким очевидна будь-кому: це батько.
– Ось ця баба, – зі сльозами на очах хлопчина показує батькові на Гармашиху.
– Як Ви смієте дражнити мого сина?! – на весь тісний заклад гримить обурений батечко і наче василіск обпікає поглядом Уляну Петрівну.
Черга вмовкає мовби по команді. Я вже обмірковую як би мені стати так, щоб в разі чого встигнути прикрити сусідку від сваволі цього мугиря. Та Уляна Петрівна на його грізний вигляд і вухом не веде.
– Ото-о... – зневажливо маше вона рукою. – Не я те придумала. І дід твуй по-вуличному Мекекалом звався, і батька твого Мекекалом звали, й сам ти Костя Мекекало, і діти твої з онуками да правнуками Мекекалами будуть. Не вчив би дитину без черги лізти – я б і не згадала.
Костя тільки, мов риба, хапає ротом повітря, але відповісти нічого не може – мовчазна солідарність суспільної думки в черзі настільки матеріалізована, що навіть мені стає зрозуміло: будь-яка відповідь батька ще більше закріпить, у бронзу віділлє вуличне родове прізвисько "Мекекало". Він хапає сина за руку й мовчки випаровується з "Колгоспного". Черга оживає і одностайно підтримує Гармашиху в її поглядах на виховання підростаючого покоління.
Та знов повертаючись думкою до сенсу життя, спробую тепер зайти з іншого боку. Можливо, закладена Кимось мета нашого перебування в сфері, що прийнято називати життям, полягає в отриманні нами досвіду пізнання як добра, так і зла? Навіщо? Ну, наприклад, задля постійного вибору нами того чи іншого. Можливо, наша поведінка, реакції на добро та зло, вибір поміж ними є чимось на зразок кодування в двоїчній системі – як це відбувається в айтішників? Наприклад, одиничка це добро, а нуль – зло. І тоді чого варта програма, написана всуціль одиничками, або нулями? Можливо, тільки їх поєднання має певну цінність в очах того Невідомого, котрий бавиться нашими свідомостями, сидячи за лептопом, на екрані якого весь наш уявний Всесвіт?
Уперше після того пам'ятного випадку на пляжі зустрівся з Раєю. Зіткнулися в аптеці, куди зайшов купити чергову партію ліків. Заклопотаний, виходжу, опустивши голову, з торгової зали в коридор і натикаюся на жінку. За мить перед цим встигаю побачити жіночі босоніжки, звично беру вправо, але босоніжки, всупереч навичкам ПДД, приймають вліво і ми стикаємось.
– Вибачте, – буркаю, підводячи погляд, і він тоне в синьому морі Раїних очей.
– Здрастуй, Глібе, – тон її знову насмішкуватий, – вже й помічати не хочеш? Як здоров'я?
– Привіт. Що тобі до мого здоров'я?
– Як-не-як твоя сімейна лікарка. Забув? Дружина вже записалася до сімейного? Я би взяла.
– Схотілося ролі жінки-фатум? З твоїми синіми очима?
– Як спина? – не зваживши на мою шпильку, запитує Рая специфічним, притаманним лікарям тоном. – Голова болить?
– Зі спиною все добре, з головою...