Великі, менші, середні. Малих не було, вони давно стали поживою однозграйників. А вгодованих, коли вони борються за життя, тут не буває. Різномастні — руді, сірі, чорні, каштанові, кудлаті, гладкошерстні. Азине військо негайно розчохлило свою холодну зброю, розділились на три групи, зайняло вигідні позиції, але не видає себе. Раптовість у бою вирішує успіх, коли того не відає агресор. Хоч вони в обороні, але показують впевненість, готовність до бою. Вуха сторч, очі незрушно зоріють перед собою, вискалені морди біліють арсеналом гострих зубів, ікол, тремтять довгі вуса. Вовки вмить ніби підросли, стали страшнішими — шерсть дибки, хвости піднялись. Правда, ця сутичка не схожа на полювання, де жертва завжди в меншості. Тепер охоронці самі в її ролі, адже на кожного припадає не менш як по три нападники.
Собача зграя ураз виринула з хащів. Сурмач оборонців видав гортанний рик. На якусь мить нападники сторопіли, адже прочісували ліс не в пошуках ворога, а жертви. В центрі — троє найкрупніших, то й були ватаги зграї. Один з них, рудої масті, не уступав Міченому, у нього лише коротші лапи. Вочевидь, то і є лідер. Три стрибки агресора і оборонця. Від зіткнення обоє впали. Тут же скочили, зійшлись. Рудому вдалося вчепитися Міченому в карк.
А той, зловчившись, вхопив його лапу, щосили стиснув щелепи. Кістка хруснула, мов суха гілка. Рудий дико заскавулів, відпустив кліщі, зігнувся, інстинктивно кинувся зализувати рану. Мічений тут же скочив, вчепився Рудому в шию збоку, ровонув. Потім кинувся на допомогу Азі. Вона поруч, зчепилася з іншим із трійці, який впився їй зубами у спину. Ватаг підскочив до нього, вхопив за задню лапу. Той відпустив жертву, а Мічений, не давши опам'ятатись, рвонув його за живіт. Він по-щенячи заскімлив, утих.
Прийомний син Ази, повний сил і енергії, взявся за третього. Але той, відчувши його перевагу, не захотів повторити долю двох. Шерсть і вуха вляглись, сам перекинувся на спину. Як і у вовків — знак підкорення. Щодо переможених ворогів, хижі звірі не знають людського поняття полону. Уціліла частина собачої банди, підібгавши хвости, розсіялась, відступила. Переможна трапеза не була традиційною, кожний смакував своєю.
Аза і Мічений були вдоволені, хоч у тріумф вплелась нитка смутку. Діти в бойовому тренінгу показали, що вмітимуть боротись за життя і продовження роду. Та один з їхніх братиків лежить. Живий, але тяжко зранений. Лікарів у вовків нема. Ще живим залишати його на поталу зрадникам?.. Мічений підійшов до сина, подивився в очі. Раптом його потужні щелепи зімкнулися на його щиї. Аза мовчки стояла поруч...
Вовчі мислі. "Так, собаки і ми з одного родоводу. Але то наші зрадники. Зрадників і ви ненавидите. Та стали вони у вас, наших вбивць, помічниками. Вони з тих, які не могли самостійно вижити в жорстокій боротьбі за життя і стали приходити до вас, тоді ще напівдиких, підбирати кості, які ви викидали. За те платили послухом — давали сигнал про незнайомого, який наближається, допомагали при полюванні на велику жертву. Так і приручили цих другосортних вовків: за вірну службу — кістку, буду з ланцюгом.
Ви надали нашим зрадникам почесний титул "брати наші менші", розробили цілу науку, аби вони приносили вам користь, робити те, що самі не в змозі. За це ви їх нагороджуєте, навіть зводите їм пам'ятники. Тут для нас є загадка — чому в той же час найгіршу людину ви називаєте собакою? Щось тут не так. Або ви про наших зрадників знаєте більше, аніж ми, або фальшивите.
Ви вивели сотні порід собак. Навіть спеціальну, проти нас, — вовкодавів, які в силі та жорстокості не поступаються нам. Багато з вас тримає псів дома, в комфорті, має за живу іграшку, розвагу. Завели для них собачі лікарні. А де ви бачили хворого вовка, окрім немічних від віку, ран, чи одної для нас і вас страшної хвороби, — сказу? Нас лікує ліс, природа. Навіть здичавілі зграї колишніх бродячих собак у лісі стають здоровішими, спритнішими, сильнішими, бо повертаються в середовище далеких предків. Про нього вони згадали, коли ви, їхні брати, натішившись ними, теж зрадили їх, бо стали для вас тягарем, і перейшли в бездомні. Вони б раді тепер стати вовками, та природа не знає руху в минуле. А от агресивність, жорстокість, злоба до вас, їхніх зрадників, повертається. Іноді з трагедіями, які приписують нам.
Вони не визнають кордонів наших володінь, тому з ними бувають війни, де ми приречені бути переможцями. Навіть в меншості. Їм чужий наш колективізм, організованість, бракує сили, сміливості. Неволя виховує покірність. Ви привчили їх бути боягузами, аби вони лякали таких, як ви, але чужих, а не битись з чотириногими. Вони деградували в силі, народжуються не для бою. Ми ж не міняємось, а природа створила нас хижаками, життя, продовження нашого родоводу — у вбивствах жертв, де головною зброєю є наші потужні щелепи. Наш укус для собаки є смертельним.
Ви називаєте нас ненажерливими. Такими ми і є. Ми рідко буваємо ситими, бо навіть тоді нам хочеться їсти... очима. Погасили апетит, а через дві-три години шлунки знов нагадують про себе. Буває, що вбиваємо більше, аніж хочемо спожити. Кожному з нас на рік треба, як ви підрахували, 1560 кілограмів м'яса.
Тому ми завжди в русі. За ніч можемо здолати сотню кілометрів. Нас годують ноги. Не кожен такий марафон є вдалим і безпечним. Нашими ласими жертвами є вівці, лосі, олені, дикі кабани, зайці, куниці. Лисицями гидуємо, цих злодюжок просто знищуємо. Обхитрюють і звіра, і вас. Оближе жертву з жалю, а потім з'їсть. Там, де ми ходимо, їх нема. Не пропустимо вужа, мишу, білку, навіть жабу, ящірку, хруща, а з голоду — яблуко, чорницю, виноград. Так, ми селимось неподалік вас, наших вбивць. Попри страх, крадемо у вас домашніх тварин. То наш резерв для виживання, бо у лісах нашої їжі все меншає".
КАПКАН
Мічений неквапом біг межею своїх володінь. Час від часу зупинявся, робив мітки на деревах, кущах — прикордонна смуга. Запах їх вловлюють лише звірі. Такі собі вартові на кордоні. Мічений потягнув носом, пригальмував біля поваленого ясена, бо тут пах вчувся свіжішим, аніж на лінії, яку пройшов. Трохи підозріло, але таке буває, коли припах не омивають дощі, не сушить сонце, вітер. Ступив далі, але тут щось глухо клацнуло і задню лапу він не може висмикнути. Капкан. Його залізні щелепи сильніші за вовчі. Вовкам відома ця страшна зброя. Вони рідко потрапляють у таку пастку, навчились обминати. Тільки от якась недобра людина замаскувала її їхнім запахом.
Мічений спробував звільнитись, рвонув лапу і ледь не завив від болю. Сильний, досвідчений, він знав багато підлих методів обману, які застосовують двоногі вороги, але такий був новим і невідомим. Зрозумів, що позбутись біди не зможе. Покликати на допомогу? Впевнений у собі, він ніколи цього не робив, хоч був у багатьох передрягах. Та й свої тут безсилі. Виручити його може лише... людина. О, цього він не хоче! То смерть.
Мічений стояв, роздумував. І зважився. Вперше його зуби, що перемелювали кістки його жертв, взялися за свою! Ніби вогнем пекло тіло, проте Мічений вперто гриз. Нарешті! Змучений від самоампутації, впав. Оговтавшись, спробував іти на трьох. Зупинявсь, відпочивав. Знесилений, якось дошкандибав до лігва. Сім'я зустріла його сумною мовчанкою. Мічений знеможено ліг, заплющив очі. Аза підійшла, почала зализувати рану.
Кілька днів нікуди не виходив, почувався, мов вовченя. Хто тепер займе його місце? Він з Азою, здається, виховали достойного наступника. Ним може стати його старший син, прийомний син Ази. Він ніби готувався до цього. Показав себе у боротьбі, на полюванні, що визнало й стадо. Адже закон предків беззастережно вимагає, аби там був найсильніший. Найболючіше сприймалося майбутнє. Гірка доля тих, хто втратив силу, не може брати участь у полюванні. Вони ідуть слідом за зграєю, підбирають об'їдки, падаль, можуть і самі стати обідом. Він хоча ще в силі, але навіть об'їдки йому тепер не дістануться, на трьох лапах на місце трапези стада не доскаче. А похмуре завтра вже біля його лігва — третій день до нього ніхто не навідується, не принесе бодай жаби чи миші. До того ж, хоча осінь і тепла, але далі зима, коли закони виживання стають особливо жорстокими і серед братів по крові. Ні, Мічений не хоче такого кінця. Він ще побореться за своє життя. Вночі тихо покинув обжите лігво.
Неофіт, якому з оказією передав оригінальний презент постраждалий Юхим, помічник лісничого, довго крутив у руках вже трохи всохлий кінець вовчої лапи з кігтями, роздивлявся з лупою, міряв лінійкою, мугикав. "Добрий лобанище, — міркував, ніби звертаючись до вовцюри, — немало ти біди накоїв. Спробував як гризти свою кістку, а то звик чужі. Але мужній. Не кожен на таке здатний".
ДВІЧІ МІЧЕНИЙ
Мічений цей осідок застовпив давно. Він трохи далеченько від покинутого, хоч це той самий ліс. У нього вклинилось мілководне озерце. До його другого берега притулилось невеличке село. Втомлива дорога зайняла три ночі і два дні. Ще недавно він долав її менше як за ніч. Шкутильгав ночами, вдень залягав у гущавині. Щелепи просили роботи, бо вимагало сильне тіло. Шлунок судомно закрутило, коли поруч пройшла молода козуля. О, вона напевно стала б його сніданком! А тепер... Довелось задовольнитись кількома ящірками, двома мишами, лісовими яблуками. Трапилось смачніше — їжак. Та скільки не катав по землі, колючий клубок не розкрився, а води поблизу не було. Вуж став найбільшою здобиччю.
Щоб облаштувати місце для лігва, довести його до ладу, збіг не один день. Сховок під кореневищем старої поваленої осики треба було поглибити, устелити, добре замаскувати, бо ж непродалік села. Кульбіт долі! Тепер вовковбивці. рятуватимуть його від голодної смерті: дика звірина йому нині недосяжна. Найскладнішими, найбільш небезпечними, були пошуки їжі. Міченому, який виріс, загартувався, набрався досвіду боротьби у зграї, перемагав з нею ворогів, тепер принизливо відчувати себе дрібним злодюжкою, висліджуючи домашню живність. Та все-таки то свобода, боротьба за життя, здорову, самостійно здобуту їжу, не жебрацтво за огризками однокрівців, не пошук падалі. Здобиччю Міченого ставали гуска чи качка, які без страху і охорони чалапали до озера.