Проти переконань

А я втікла з хати, щоб сховатися, бо й мене можуть забрати". Ну, я вже тоді дош­ки покинув, бабу за рукав — і до хати. В хаті випитую, що і як, а вона все те саме: "Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні"... І труситься, аж їй, бідній, зуби дзвонять. Бачу я, що толку не доб'юся, та й в'язанки мені шкода було: де ж пак! чо­тири верстви на плечах нести, та й перед порогом покину­ти? — і вийшов з хати. У мене, знаєте, ще такий кожух був, що то я його покійниці сказав білим рядном поверх обши­ти: ото як в такому білому вночі йдеш по снігу на крадіж дров — менше помітно... Ну, вийшов я, та й хильцем-хиль­цем до Кобзаренкової хати. Тихо, і двері замкнені. Я поза хату — нема нікого. Хотів уже вертатися по свою в'язанку, аж тут щось суне вулицею. Я припав за ріг і дивлюся. Щось мені ніби по знаку чоловік. Придивляюся — так і є: а то той такий цибатий, учитель, чи що, що ото на похоронах старого Грицька був, та й потім уже частенько до Марусі забігав.

Постояв під хвірткою, розглянувшись сюди й туди, пі­дійшов навшпиньках до хати й знов розглянувся туди й сюди, тоді тихенько щось на порозі положив і навшпинь­ках назад вернувся. Ну, диво та й годі!

Почекав я, почекав, а тоді висунувся й собі з-поза ха­ти, підповз до порога і дивлюся — щось чорніє. Взяв у ру­ки, а то — два пістолі. І що воно за знак? — думаю собі. Хотів уже покинути й вертатися по свою в'язанку, аж зно­ву щось рипить вулицею. Я — за хату і виглядаю, йде вже двоє, і також ніби з острахом, на всі сторони розглядаю­чись. У довгих шинелях — німці. Душа мені в п'яти втекла, а я не рухаюся і дихнути боюся.

Підійшли до двору, щось пошепотіли, і один лишився біля хвіртки, а другий пішов до хати, та так оглядається, та так ступає тихенько... Підійшов до порога, зігнувся і з радости аж крикнув. Підняв пістолі заклацав, а тоді як не зачне класти по-своєму, та все "гуґель, ґугель, ґугель". То по-їхньому, може знаєте, так на кулі кажуть: "ґуґель". Догадався я, що пістолі є, а куль нема. Але що з того, коли й далі дурний.

Похапали німаки пістолі — і в ноги, а я, вичекавши трохи, — й собі. Ледве в'язанку знайшов, закинув на плечі — та й бігом до хати.

Убіг, а стара моя, хай там з Богом спочиває, й напалась на мене, лає, лає, аж плаче. А Уляна тільки очима за мною водить, сама біла-біла, і все устами ворушить, а го­лосу не відведе.

— Ви нічого не бачили? — спитала аж перегодя.

— Ні, — кажу. — Або що?

— А де ж ви були?

— В'язанки шукав, — брешу. — Ледве знайшов.

Не хотів нічого казати, бо не мав віри до бабських слизьких язиків, але як побачив, що вона, сердега, місця собі не може знайти, та все зідхає, та все до вікна припа­дає, — не витримав і розказав.

Зраділа небога, аж перехрестилася.

— Слава ж тобі, Господи! — каже. — Бо потерпіли б люди невинні...

І ото полягали ми вже спати, та й не спали до ранку. А ранком я своїй старій наказав, щоб нічого Уляни не пи­тала й нікому не казала, що вона у нас. А сам, мов би й нічого, пішов собі на вулицю. Думав, що щось дізнаюся. Та поміж людьми тихо, видно, ніхто нічого не відає. Та й я нікому нічого.

Аж третього дня хтось там за чимсь пішов до Марусі, побачив, що хата замкнена, а дорогу вже снігом занесло, та й наробив шелесту. Донесли до поліції, приїхала поліція, двері вивалила, у хаті все поперевертала і почала сусідів тягати. Ніхто нічого толком не знав, тільки ж були такі, які бачили, що в Марусі якийсь чоловік укривався. Вдень його не видно, а вночі з хати виходив... Такий бач, цікавий народ, що й за потребою людина не може неспостережно піти. А вже про того цибатого, то всі знали. Кинулася полі­ція за ним — і того, кажуть, не було.

Щось кілька днів отак воно колотилося, а потім і втих­ло. Хату жандармерія для війська забрала, і там усе якісь ночівники були.

Та ото, як прийшли хату запечатувати, я й собі не ви­тримав: умішався поміж гурт і стою, дивлюся та й слухаю. А ота сама молодиця, що то ви до них у перший день по­трапили, й питає одного там такого мордатого, де, мов­ляв, господарі поділися? А той мордатий, видно, австріяк, бо якось так говорив, що його можна було второпати, від­повідає:

— Нікс господарі. Вшиткі — руссіше партізан. Млоди фрау — партізан, стари баба — партізан, кіндер — парті­зан. Жандармерія німецкі познал — партізан утікал. Жан­дармерія поймаль — вшицкі пострілял: млода фрау пострі­ляй, стари баба пострілял, кіндер пострілял — вшицкі по­стрілял, Хата — немецкі, Украіне — немецкі — вшиткі лю­ді — немецкі.

Послухав я, послухав — і далі дурний. Бо якже "стари баба пострілял", коли "стари баба" у мене в хаті? Але ні­чого.

Та Уляна сама потрошки все й зрадила. Раз якесь сло­во скаже ненароком, другий раз, а я все слухаю і докупи збираю. І додумався, бач, до такого:

За Марусею один жандарм німецький оком закидав. Десь побачив її й ото вподобав. Воно й не дивота, бо ж мо­лодичка була, як мальована. Ну й став той жандарм до неї чіплятися: то білизну приносив, щоб йому випрала, то так у хату влізе, то на вулиці зачепить. А Маруся й не дивить­ся в його бік.

Ну, а оце вночі проти Нового Року той жандарм ще з одним службу мали: по вулицях ходили, хто без пере­пустки був — затримували, і до хат заглядали, чи де чого нема. І вже, чи то справді так було, чи вони собі таку при­чину видумали, — тільки ж і до Кобзаренків зайшли, мов­ляв, вікна добре не позатулювані й світло видно. Як на бі­ду, в хаті стіл застелений був і кілька тарілок на ньому стояло. Жандарми, як побачили це, — і зараз давай по хаті шукати за гістьми. Отой цибатий не дуже й ховався, бо документи у порядку мав, але той другий десь за двери­ма причаївся, і його знайшли. Чи питали його про документи, чи ні, того вже толком не знаю, але, як виходило з того, що Уляна-небіжчиця говорила, отой жандарм, що до Марусі залицявся, почав чіплятися: мовляв, таку сувору з себе вдаєш, а по двох любовників одразу приймаєш.

Ось по доти, Уляна, не дуже то криючись, гладко зра­джувалася, мов би їй хто наказав так говорити. А далі то вже зачиналося: "Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні"...

Я слухаю й думаю: "Коли б же брали дитину, то й те­бе б узяли. Ти ж таки більше від дитини знаєш". Але, як не хоче людина говорити, то навіщо її за язик тягнути? І зно­ву ж: в такий час ліпше тому, хто менше знає. І не питав би я нічого, коли б Уляна ні-ні, а щось і бовкне, задумавшись. Тоді похопиться і почне своєї: "Прийшли німці, Марусю взяли...."

"Як же, — думаю, — ті німці Марусю взяли, коли ти все лякаєшся, що в того "довгого" сила, як у ведмедя? І чо­му ти згадуєш, що жандарми були з пістолями, а ті двоє — ніякої зброї не мали? І звідки ж ті пістолі у цибатого знайшлися? І навіщо то він їх потім на поріг без куль по­клав? І як ті жандарми знали, що пістолі на порозі лежа­тимуть? І чого ж то так у вікно виглядала? І чого ж то ти зраділа, що невинні люди не потерплять?"

Ну, скажи-но, сину сам: що б ти подумав, на моєму місці бувши?..

В Ігоря голова йшла обертом, а в грудях несамови­тий жаль, обнявшись тісно з такою ж несамовитою радіс­тю, гасали в божевільному вихрі такий же божевільний танець. З гарячковою поспішністю він ділив здобуті відо­мості на "за" і "проти", сам гублячись у хаосі, що з того поставав.

— Ну, а далі? Далі?! — кричав задихаючись і вхопив Печерицю за плечі.

— Та що ж далі? — зідхнув дід. — Далі втихло, й Уля­на втихла. Чомусь не питала ніякої поради, що його ро­бити, щоб Марусю й дитину від німців визволити? Тільки водне питала по кілька разів на день, чи чого нового не чути. Як скажу, що не чути, перехреститься нищечком, мов би їй легше ставало. І так жила у нас в комірчині до пори, поки німці почали тікати. Тобто, одні тікали, а другі при­ходили, людей усіх ловили і окопи копати, отут зараз таки з нашого боку, змушували. Тоді вже не було страшно й Уляні на світ показатися: ніхто б на неї німцям не доніс, бо вже видно стало, до чого йде. Ну, а як фронт уже збли­зився, нас усіх повиганяли. Ми зі старою пішли аж за двад­цять верств у Нечипорівку, а Уляна не схотіла. Як вона, сердега, сховалася — Бог її знає. Та вже німці всіх горнули мітлою і гнали поперед себе, як отару овець. Ми вже старі, та й то ледве схоронилися. А вона таки в хаті й сховалася. Видно, суджено було їй там вмерти, — не могли людські сили тому перешкодити...

— Гаразд, — безжально тер чоло Березовський, — га­разд... Можна вгадати, що німці тоді нікого не забрали, що, навпаки, тих двоє наших їх обеззброїли і змусили їх до зго­ди за повернення зброї відійти кудись, щоб дати можли­вість втекти. Жандарми не мали іншого виходу — повин­ні були згодитись, бо їм же за втрату зброї грозила кара. Це зрозуміло... Ну, але далі?.. Виходить, що їх таки упій­мали?

— Того я, сину, не можу сказати; бо не знаю.

— Але ж я читав у газеті! — нетерпеливо крикнув Ігор. — Правда, воно там трохи інакше було написано, але написано ясно, що і Маруся, і дитина, і той якийсь Федоренко загинули!..

Печериця нахмурився і невдоволено жував губами.

— Цього Федоренка, — сказав по паузі, — я видумав.

— Ви?!

— Атож. Вже ото, як прийшли "наші", — дід Семен зробив наголос на слові "наші" й ворожо якось зиркнув на Ігоря, — то зараз мене першого потягнули на допит. Хтось же там уже поспішив донести, що Уляна в мене укри­валася, — ну й причепилися. І що ж я їм мав сказати? От плів, що в голову прийшло. Питали, хто в Марусі скривав­ся? Скажи — не знаєш — не повірять. Так я й сказав, що скривався червоний полковник, парашутист, партизан і герой Федоренко. Ще й від себе додав: "Та ви ж його по­винні краще знати, бо то ви посилали". А вони: "Знаємо, дєдушка, знаємо. Ми хотіли тільки провірити, чи ти прав­ду кажеш". Ну, й "провірили" — вийшло в акурат "той самий"... — і Печериця сердито плюнув.

— А ви ж його бачили?

— Кого? Того ніби Федоренка? Де ж би я його мав бачити? Коли б не Уляна, то я і людським язикам не пові­рив би, що хтось у Марусі переховується.

Ігоря била нервова лихоманка, і він кілька разів зму­шував Печерицю повторювати своє оповідання, але нічого такого, що пролило б більше світла на всю таємничу істо­рію, не довідався. Довідався лишень ще додатково, що й Сірки десь виїхали на самому початку війни у Середню Азію.

Попрощався з дідом, якого крізь туман скаламучених думок майже не бачив, і вийшов з землянки з розшарпа­ними нервами, з новим розбурханим болем, новими сумні­вами і новою надією.

А в лікарні його чекала новина: виклик до частини.

Ігор пішов зі скаргою до головного лікаря, покликаючись на ще не зовсім заліковані рани, але лікар, чи справ­ді доброзичливо, чи тільки вдаючи доброзичливого, ска­зав йому одверто:

— Вам, товаришу лейтенант, грозить більша небезпе­ка з боку мозку і нервів, ніж від ран.