– Це ж нібито з квантової фізики термін.
– Точно не скажу, але слівце красиве і до ситуації пасує.
А за вікном лупить дощ, під його монотонний шум по блясі даху ми нарешті засинаємо, я чую його всю ніч, коли мушу прокидатися від роботи свердлика в кістках, і тільки вранці злива нарешті стихає. Ледь продерши очі, шкандибаю надвір, подумки уявляючи мальовничу картину з криницею, повною води.
Мокрі лелеки на осокорі клацають дзьобами, теж, певно, радіючи, що моква скінчилася. З гілок дерев ще скапують рештки дощу, за Городом у чистому небі встає сонце, місцеве дрібне птаство заходиться радісним щебетом і горобці вже з насолодою купаються в калюжі. Найперше йду до ями – як там вона?
Щось не те... Щось у цьому ландшафті не так. Не так, як я лишав його вчора під вечір. Спершу нічого не можу зрозуміти, але згодом мене осяває – а цегла де?! Невже хтось вкрав у дощ? Вкрав, і замість неї ще й купу глини насипав?! Та ну! Що за нав'язлива ідея – цегла не авто, не та цінність, щоб її поночі, в дощ, із чужого двору красти. Аж тут нарешті мені доходить: ота жовта купа і була учора цеглою. Була, проте під дощем вона перетворилась на глину. Але хіба таке можливо? Адже ген під вікном лежить собі стосик маленьких цеглин і нічого: яким був, таким і лишився, навіть кращим став – он як вилискує у променях вранішнього сонця перемитими бочками.
– Алісо! Мерщій сюди! – гукаю, барабанячи в шибку спальні.
– Ну що ще? – витикається у вікно заспана, невдоволена дизайнерка.
– Наша цегла розмокла, – показую я на купу глини.
– Як це – розмокла?!
– Ну ось так, бачиш: немає...
Мабуть, ми схожі на пару тубільців, яка вперше в житті бачить витівку ілюзіоніста.
– Хіба таке може бути? – стиха звертається до мене Аліса, розуміючи, втім, усю риторичність свого запитання.
– Знову сміятимуться, – кажу я тоном дивака, котрий чхати хотів на суспільну думку і повертаюся до хати по смартфон.
– Чуєш, Михайле, – мовлю я через пару хвилин, набравши номер гуру та привітавшися, – ти, звісно, зараз посмієшся, проте поясни мені чому вся цегла з печі за ніч під дощем стала глиною? Я ж із неї зібрався стіни септика викладати.
– Тобі крупно повезло, – на диво стримано відповідає Гергель, – що дощ пішов раніше. Колись печі клали з цегли-сирцю, тобто необпаленої. Уявляєш картину: ти склав би з неї стіни септика, провів каналізацію... – він уже розкотисто сміється.
– Навіщо ж так робили?
– Бо дешевше. Треба хазяїну піч покласти, він сирець і сам приготує десь у повітці. Піч завжди суха, боятись нічого.
– Але ж ця була схожа на справжню цеглу – я одну ледве молотком розбив.
– Ну да, схожий цап на бика, тільки шерсть не така.
– Що ж мені тепер діяти?
– Занось ту глину назад, доки волога, яму в кухні нею вимостиш. Якраз те, що треба.
... Стою над майбутнім септиком і довгою тичкою міряю глибину глиняної каші в ямі. Мало не по шию мені буде. Брати відро та вичерпувати? А нехай йому морока! Займуся чимось іншим, доки вода у землю вбереться. З понеділка почну те, що викинув, назад заносити. А вихідні присвятимо з Алісою інвентаризації майна – планували ж недавно.
Доки нажите поколіннями Саганів добро лежало по своїх місцях, його й помітно не було. Ба, більше – мені часом навіть здавалося, що в діда з бабою речей обмаль, тільки найнеобхідніше. Та як почали з Алісою переглядати вміст шаф, комоду, скрині, а особливо цілі поклади старих речей на трьох горищах – хати, майстерні та літньої кухні, нас те добро мало не засипало з головою. Принаймні в дворі, навпроти ґанку, виросла справжня гора непотребу. Ні, три гори, й кожна зі своїм асортиментом: залізяччя, шкіряні вироби й ганчір'я. І ще в хаті лишилося кілька картонних коробок зо всіляким дріб'язком: старий посуд, ложки-виделки-ножі, платівки, сувеніри-значки, безліч поштових листівок, а головне – кілька альбомів світлин від кінця позаминулого століття й до початку нинішнього.
Аж тут в мені прокинулась досі спляча жаба: чи то історика, чи колекціонера, чи просто банального скупердяя. Мені стало невимовно жаль палити або викидати чи й хоча би здавати на вторсировину вбрання тих трьох поколінь, що передували нашому.
– Ти тільки уяви, який музей моди тих поколінь міг би бути! – палко переконував я Алісу. – Вдягнути на сучасні манекени оці вишиті сорочки або гіпюрові кофтинки, чи штани-кльош або оту цигейкову шубу зі скрині, а поряд, на стіні, світлини відповідного часу, де подібний одяг на людях тієї пори – це ж неймовірна експозиція! І ці листівки на додачу – з реальними вітаннями, з короткими повідомленнями родичам про сімейні події: уявляєш, наскільки атмосферно це може бути! Навіть оці пожовклі радянські газети з відверто пропагандистськими статтями про комунізм, що ось-ось настане, – все формуватиме дух епохи. Та це вже й не музей моди був би, а музей, скажімо, двадцятого століття. Ну куди Чепурноус дивиться – при всій моїй повазі до нього?!
Ми з Алісою ніколи не любили збирати в квартирі зайвий хлам і час від часу безжально його позбувалися. І тепер, запалившись біля скарбів свого роду, я, сам не дуже вірячи в те, що кажу, сподівався ще й на Алісине несприйняття: ось зараз вона збунтується і тоді вже я з легкою душею, як казала баба Ліда, піддам усе це барахло всепереможній дії вогню.
– А пам'ятаєш, ми з тобою дивилися колись на "Дискавері" документальний серіал "Музейні таємниці"? – якось надто жваво цікавиться дружина. – Пригадуєш, в чому там фішка була?
– Фішка? В таємницях, пов'язаних із певним конкретним експонатом.
– І так, і ні, насправді. Бо якщо про таємницю розповідає музейний екскурсовод, це вже ніяка не таємниця. Це просто рекламний трюк для привернення уваги, прихована реклама музейної справи загалом.
– Тоді про що ти в дійсності?
– Про сам принцип подачі матеріалу. От уяви собі, що десь дійсно існуватиме експозиція з деяких цих речей. Але екскурсовод не просто говоритиме відвідувачам якісь загальні речі про експозицію в цілому, а додасть до такого екскурсу ще й кілька окремих історій, кожна з яких буде пов'язаною з тим, чи іншим конкретним експонатом. Мені здається, це було би страшенно захопливо!
А далі само собою вийшло так, що замість влаштувати всьому цьому барахлу заплановане раніше аутодафе[42], ми почали перебирати його ще раз, лишаючи мало не половину речей. Навіщо? Хтозна... Нехай полежать, вирішили ми, знайдемо місце.
Гадаю, що дід Сергій та баба Ліда нарешті були би нами задоволені.
18.07.
Ділові люди.
П'ятниця. Підходжу до молодшого бариги-перекупника, що чекає на здобич біля другого входу в базар. Чорні окуляри, гавайська сорочка, шорти-бермуди, але замість кросівок та сніжно-білих шкарпеток на вгодованому молодику чорні гумові шльопанці на босу ногу – таке враження, що він базар поплутав з пляжем. Короткі ріденькі вусики, пивне пузце, товсті волохаті литки і пилюка на пальцях ніг – як ото вони ходять без шкарпеток?! "Чоткій паца", з презирством казав на таких Астроном.
– Привіт, – вичавлюю із себе найбільш нейтральну форму вітання. – Старовина цікавить?
Пацик попри свій жлобський вигляд демонструє саму люб'язність:
– Здрастуйте. Що конкретно пропонуєте?
– Самовар, набори поштових листівок, радянські сувеніри, значки.
– Можете показати?
Я виймаю із сумки пакунок з листівками і прозорий пакет із щонайменше трьома десятками найрізноманітніших значків, зібраних, слід гадати, ще нашим покійним батьком в роки його юності та молодості.
– Решта пропозиції на світлинах у смартфоні.
– Сядемо в машину, – пропонує барига.
В просторому, зі слідами потертого шику, салоні ненової Audi A4 пацик передивляється вміст моєї пропозиції.
– Маю ще багато всього більш цінного, – кажу йому з метою заохочення.
– Скільки хочете за це?
Скільки... Дарма, що готувався, переглядаючи фалеристичні групи у фейсбуці та пропозиції на OLX, але так нічого й не второпав: траплялося, що ціни різнилися в рази – схоже, все залежить від досвіду продавця.
– По півтори тисячі за набір, – кажу спокійним, упевненим голосом людини, що вже продала подібного товару на сотні тисяч.
– Добре, – спокійно погоджується пацик і мені видно, як він ворушить брудним пальцем правої ноги, певно, камінець потрапив абощо.
Чи не продешевив я часом, якщо зі мною навіть не торгувалися?
Пацик розстібає блискавку на поясній сумці-кенгуру, витягає звідти пухку пачку купюр і натренованими пальцями зі швидкістю лічильника банкнот відраховує мені узгоджену суму. Потім з байдужим виразом переглядає світлини радянських фарфорових статуеток – одну, другу, третю...
– Ну... таке собі, – тягне пацик, дратуючи мене своїм брудним пальцем, що весь час невпинно смикається в чорному шльопанці, – по дві сотні за штуку хіба що. Винятково заради знайомства. На перспективу, так би мовити.
Аж тут на екрані відкривається синього кольору порцеляновий штоф у формі рибини, що стоїть на хвості, та вісім лафітничків[43] у тому ж стилі й кольорі – простояли хтозна скільки років центром бабиної композиції за скляними дверцятами буфету, який красувався поміж двома вікнами вітальні.
– Ух ти! – не втримується пацик. – А це вже цікаво! Скільки просите?
– П'ять за всю порцеляну.
– Дорого. Скиньте тисячу.
Все-таки я готувався. Цілий вечір просидів на сайті Monitex і те, що вважав раніше дешевим фаянсом, тепер іменую чарівним словом порцеляна.
– П'ять. І то лише заради знайомства. На перспективу, так би мовити, – я зумисно слово в слово повторюю нещодавні фрази пацика.
– Ви, мабуть, не тутешній?
– Харків'янин.
– Ділову людину одразу видно, – з дещицею поваги каже барига. – По руках.
Я думав, ми поважно обміняємося рукостисканнями, та пацик лише розслаблено ляпає по простягнутій до нього долоні, проте я встигаю її стиснути і якийсь час тримаю в своїй, дивлячись йому прямо у вічі – дещо насмішкувато, стримуючи бажання тицьнути лівою прямо в акуратний носик, бо терпіти не можу панібратства.
Він таки не дурень, зрозумів.
– Коли принесете?
– Хвилин через сорок. Там іще дещо є, – показую очима на смартфон.
"Дещо" – це самовар. З тією чортовою двоголовою куркою на боці, чотирма медалями і логотипом самоварної фабрики спадкоємців якогось Баташева в Тулі.