а рідше Кацапам у гузно заглядати – і дійсно сили прибуде. А по-друге, – що та людина, яка ніколи не сумнівалася у своїх правах, не буде про них постійно сама перед собою співати. Хіба‑би була злодюжкою, який відчуває, що поцупив не своє.
94) Не кажу, що все кругом є бридким. Часом випадково з трансляцій тих чи иньших концертів т. зв. "художньої самодіяльности" вдається почути прекрасні голоси вродливих Українок (яких ніхто не пропаґує) як, скажімо, пощастило мені слухати 22го квітня 2001го року на каналі УТ2 під час трансляції концерту "Пасхальні дзвони Київщини" (якби це була українська держава і українське суспільство, концерт‑би звавсь "Великодні дзвони", а пасха писала‑б ся через букву "к" – як у словнику Грінченка).
95) Але є й такі "патріотичні" утвори, від яких, на жаль, за кілометр віє низькою кваліфікацією, некомпетентністю, легковажною поставою автора, що обертається зневагою або дискредитацією. Американці мають такого-собі патріотичного шляґера "this my land, this is your land…" Пощо було "творити" явний український пляґіят – "це моя земля (land), це твоя земля, Україно, Україно…"? Неприємно якось таке слухати. Вже хоч‑би слово яке замінили – наприклад, "це мій край…"
96) А ще 20го травня 2000го року я зажив сумнівної насолоди почути у висиланні "Обрії" патетичну кантату під назвою "Оборонці держави", перероблену з однієї добре знайомої совєтської військово-патріотичної пісні. Такою мала‑б буть українська національна ідея?! Коментувати немає бажання.
Віддаємо і забуваємо
97) Ксеноґрафія. Торкнемося хиткої теми транслітерації, в ширшому аспекті – передачі чужою вимовою (транскрипція) та чужим написанням нашої назви і навпаки. З точки зору інтересів правильних транскрипції і транслітерації, перше очевидне історичне нещастя – що є в Україні Iнтер. Що в цього Iнтера кацапські мовні традиції, і що цей Iнтер займає вирішальні висоти в нашому суспільстві. На нинішній день, коли, йдучи услід за вимогами ринку, фірми-виробники розробили компутерне забезпечення майже всіма "цивілізованими" (а часом, і не дуже) мовами, на базі усіх можливих абеток, Українець не тільки змушений завчати терміни так званих "русифікованих" програмних засобів, але теж щоденно (хто працює в "Інтернеті") "насолоджуватись" звучанням таких "любих" для кожного Українця адрес, як "kiev.ua". Не kyjiw, kyyiw, keuyive, а підкреслено на кацапський лад: кієф. Нині маємо хаос у правилах передавання українських назв латинкою. На мій погляд (який шокуватиме всякого роду "реґляментаторів") – біда не в хаосі, а якраз у намаганні запровадити єдині правила тими "компетентними" чиновниками, які у справах, що стосуються: 1) чужих мов; 2) рідної мови; 3) здорового глузду; 4) елементарної ерудиції – компетентними якраз не є.
98) Кілька слов'янських мов історично, кожна для власних потреб, розв'язували проблему передачі своєї вимови латинкою. Якщо вдавалося, узгоджували зі звучанням, яке відповідало одній з континентальних мов, переважно латині та німецькій, рідше – французькій. Тепер усі подуріли на англійській мові (ще й у спаплюженому Американцями варіянті). Тим часом, особливості англійської ортографії найменше надаються до передачі звучання слов'янських слів. Тому запанувало правило – ви пишете, як хочете, а іноземець мусить запам'ятати вимову на слух. В такій ситуації найприродніше було‑б орієнтуватися на ортоепію… власної мови! На те, які звуки зринають у вусі Українця, коли він зрить ті чи иньші значки латинської абетки. У вусі, чи голові слабоерудованого Українця – мертва тиша (незважаючи на безуспішні спроби середньої школи). В голові більш-менш ерудованого Українця – первинний космічний хаос. Це добре, бо з Хаосу народився наш прекрасний та різноманітно-впорядкований світ. Людина, котра орієнтується хоча‑б приблизно у правилах ортоепії кількох чужих мов, які використовують латинку (тільки для взірця, згадаємо деякі мови, які мають історичний досвід у способах передавання слов'янської вимови літерами латинської абетки: польська, чеська, латинський правопис хорватської, німецька, французька, традиційна латинь) – така людина, опинившись перед стандартною американською клявіятурою без діякритичних знаків, легко набере український текст латинкою, але при цьому спостерігатиметься дуже характерне і суттєво важливе явище: в різних позиціях одні і ті самі звуки нормально передаватимуться різними буквосполученнями! I це природно. Чому Поляк передає "ш" і "ч" складеними значками "sz" і "cz"? – тому, що поруч оден одного, в сусідських позиціях, чисті звуки "с" (польське "s") і "ц" (польська літера "c") зі звуком "з" (польське "z") практично не трапляються в польській мові. Чому Німець (а за ним, протягом сотень років – той‑же слов'янин) вживає значок "j" для позначення звуку "й"? – тому, що тільки легковажний Француз міг додуматись проміняти просте і зрозуміле "j" на довжелезне "ill". Французові бракувало "ж" ("j"), Іспанцеві – "х" ("j"), Англійцеві "дж" ("j"), зате дуже розумному українському американізаторові нині бракує одразу всіх трьох звуків! Понадто бракує ще й звука "ц", який від часу сотворення світу передавався латинською літерою "c", котрою нині гордовито нехтує просвічений на американський лад новий Українець. Американці навіть згодились прийняти до арсеналу позначок своєї системи транскрипції значок "x" (ікс) для позначення чужомовного (для них!) звука "kh", так що і ми могли‑б писати "xworoba" замість прийнятого тепер "khvoroba" ("кхфороба").
99) Чи не найрізноманітніше могло‑б виглядати йотування, пом'якшення, окремішній звук "й", – залежно від позиції: j, ja, ye, yi, ia, ie – навіщо себе обмежувати? Те саме можна сказати про звуки "ц", "ж", "дж", "г", "ґ". Апостроф взагалі непотрібний, бо він означає розділену вимову попередньої приголосної і наступних йотованих "я", "є", "ї", яких взагалі немає у латинці, яко окремих значків. Зате м'які приголосні "ль", "ть", "нь", "ць" можна передавати окремими буквами, за прикладом Словаків: "ľ", "ť","n'". Для підкреслення розділеного читання окремих буквосполучень можна‑б домовитись уживати значок "'", присутній на кожній латинській клявіатурі: nez'hoda (незгода), але nezhyť (нежить). Ось деякі приклади: simya (сім'я), nexaj (нехай), niania (няня), yablounia (яблуня), turock (турок), turec'kyj (турецький), terpeс' (терпець), toroczyty (торочити), korowa (корова), vira (віра), nadiya (надія), majzhe (майже), pyať (п'ять), ceber (цебер), macaty (мацати), maczaty (мачати), lyxo (лихо), maszyna (машина), maxaty (махати – слов'янське слово), mechanizm (механізм – латинського походження слово), nycyj (ниций), majtki (майтки), zhensczyna (женщина: щ=scz), shcze (ще: щ=shcz), shopa (шопа), s'hody (сходи), newdaxa (невдаха), smich (сміх), dnes' (днесь), mih (міг), mikh (міх). Замість насолоди від колоритного різноманіття, нас заганяють в надумані рамки, але тих уніфікованих рамок теж виявляється… багато різних! "Поступ" від 22го жовтня 1999 року пропонує "затверджену Верховною Радою схему М. Вакуленка". "UkraiNewstand at Brama" подає "додаток до рішення № 9 української комісії з питань правничої термінології, протокол № 2 від 19го квітня 1996 року". На телеґрафі у Франківську висять іще кимсь иньшим затверджені правила. Діяспора мала до цього часу свої власні, орієнтовані виключно на мать-Америку, правила, але з міркувань лояльности готова відкинути всі традиції на користь не менш ідіотичних правил новопосталої "Незалежної". Чому ідіотичних? У відомих мені шести-семи узаконених різними західними інституціями, в тім числі ANSI, таблицях українські букви "и" та "ї" передаються латинськими значками "y", "i" та "yi" відповідно (коли поминути букви з діякритичними значками, котрих Ви так легко не стандартній латинській ASCII – клявіятурі не наберете). Тим часом, 19го квітня 1996 року "Українська комісія з питань…" позбавила столицю "Незалежної", історичний центр і Джерело Випорску східно–европейської культури, гордість східно-, центрально— і південно-арійського слов'янства, історичну Метрополію руських і приєднаних Чудь, Мер, і іже з ними територій, столицю Першої-і-Останньої Добровільно-без'ядерної, престол Каганату – го´род КИЇВ половини його історичної гідности, втявши один склад від його і без того не особливо довгого імені. Обрізання відбулося з метою зрощення звуків "и" та "ї" в один повний склад, "К'їф" (Kyiv), що, звісно, ближче до ірансько-санскритських коренів праукраїнської мови, та надто вже незручне для вимови. Кожен, навіть напівграмотний, але народжений на Англійських островах, – коли вже так не хочеться рівнятись на континент, – скаже вам, що українське Київ по-англійськи незле вимовляється, коли його писати так: KEYIV. Француз вимовить Кеїв – при бажанні можна внести невеличку поправку на папері у вигляді Kéyiv (хоч ми і домовлялися уникати діякритичних знаків). Таким чином, мінімум пів-Eвропи вже вимовляло‑би правильно – спонтанно, без особливих труднощів. А разом половиною Eвропи – іще половина світу, якщо згадати про Колонії (ЗДА по-нашому, США по-совєтськи, Колонії по-англійськи), та ще додати африканську франкофонію… Пощо було витинати саму середину імені? Задля сліпого дотримання самими‑ж надуманих правил? Тепер навіть уроджений Українець не вимовить назви своєї столиці, не те що чужак. Правопис власних назв повинен вибиратись не з огляду на правила транслітерації, а з иньших, більш обґрунтованих мотивів – і тільки після того закріплюватися. Чому мене позбавили всіх моїх родичів по батьковій лінії, родичів, котрі віками писалися Maciuk, переробивши моє прізвище, вже за Вільної України, але без моєї на те згоди, на Матсюка (Matsyuk) (гляди закордонний паспорт)? Це поважане, нове для мене, прізвище, є обтяжене, на жаль, тією ґрунтовною хибою, що не має до мене і до моїх пращурів анінайменшого відношення! Повертаючись до імені столиці нашої Батьківщини, хочу зауважити, що навіть такі любителі укорочувати голосівки (серед слов'ян), як Чехи, пишуть Kyjov (це містечко у Моравії, поблизу Austerlitzа), а не "Kyov". Ну, але ми наймудріші…
100) Топонімія. Хай чи гніваються, чи ні, але вживання таких назв міст, як, скажімо, "Жешув", я теж відношу до вияву второстепенної назадкуватости, а не відношу до симптом