Масивний письмовий стіл, масивні, світло-жовтої шкіри, крісла і диван, масивні, під старовину, шафи... Типовий домашній прихисток "кабінетного вченого", породженого в старосвітсько-галицькому середовищі.
— Хворих я приймаю в іншому, більш пристосованому для медичних оглядів кабінеті, — відреагував на її мовчазну цікавість професор.
— Саме це я і припустила. Переконана, що такий пацієнт, як Авгура, не може не становити наукового інтересу. Тим паче — для вас, людини з чітко сформованими дослідницькими інтересами.
— Але, здається, у вас з'явилося певне уточнення щодо ступеню самотності дезертира під час його перебування в Зоні.
— Складається враження, що в Зоні у нього хтось був. Маю на увазі жінку. От тільки він уперто мовчить, не бажаючи видавати її.
— Не приховуватиму. Якщо виявиться, що він жив не один, а був прийнятий у своєму житлі котроюсь із жінок, що залишаються в чорнобильських селах, це принципово змінює весь характер природного експерименту, а відтак і його соціально-психологічну значимість.
Тільки тепер слідча починає усвідомлювати свою помилку. Розуміючи, що, в очах професора "акції" дезертира вбивчо падають, вона стурбовано застерігла:
— Можливо, ви не так зрозуміли. Я всього лиш висловила припущення. Та навіть якби їх виявилося двоє. Хіба доля двох закоханих сталкерів не може становити інтересу для вас особисто, для науки? Не кажу вже про те, наскільки привабливішим вона зробить сюжет вашої нуково-публіцистичної книжки.
Професор уважно дивиться на Валерію, і на губах його з'являється ввічлива посмішка.
— Он воно що, пані Озерна. Виявляється, для вас не є секретом, що сюди мене привело прагнення не тільки допомогти місцевим медикам своїм досвідом з лікування білокрів'я, але й дослідити особливості психіки кількох "робінзонів" Зони. Правда, цікаво, з яких джерел у вас ця поінформованість. В обох моїх, в Україні опублікованих, інтерв'ю я не вдався до жодної згадки про книжку.
— Підтверджую, не вдалися. В даному випадку спрацювала елементарна логіка. Такий собі психологічний практикум. Але, повірте, якщо вже йдеться про наукові дослідження. У випадку з Авгурою вражає геть усе: і причини, з яких він опинився у Зоні, і спосіб життя. Його ніяк не можна порівнювати з тими кількома десятками літніх людей, що повернулися до Зони, аби померти в рідних домівках, і на яких влада вже просто не звертає уваги.
Професор замислено відводить погляд кудись у простір за вікном.
— Якщо я правильно розумію, пані офіцер, Авгура — дезертир. Тобто, кримінальний злочинець, справа якого жодним судом поки що не розглядалася...
— Мені імпонує ваша обережність, професоре, одначе я вже пояснила, за яких неординарних політичних умов, і з яких міркувань, він вдався до втечі з частини. Якщо ваша міжнародна медична місія візьме його під свою опіку, проблем з правоохоронними органами не буде. Це я вам гарантую. Не можна карати людину, котра й так чимало настраждалась через нерозпорядливість політиків.
— Про всяк випадок, я все ж таки підключу іноземну пресу. Маю тут знайому газетярку-українку, до речі, медика й еколога за освітою, яка набула популярності як медико-екологічний оглядач вашінгтон— ського тижневика. До того ж, вона співволодарка цього приватного інституту і працює в ньому.
— Вважатимемо це дипломатичним ходом, — ввічливо посміхнулася Валерія.
— Ви сказали, що його вже обстежували медики районної лікарні. Міг би я ознайомитися з їх висновками?
— Течку з кардіограмою і даними аналізів я передам вам завтра, разом із вашим новим пацієнтом, сержантом Авгурою.
— Одверто кажучи, — дещо запізніло продемонстрував свою стурбованість американець, — я не чекав, що мій суто професійний інтерес ви так одразу сприймете за згоду активно втрутитися в історію з вашим дезертиром.
Він підводиться, слідом за ним підводиться і старший лейтенант Озерна.
— Ви мали б мовити цю фразу значно раніше, пане професоре. А відступатися не личить. Завтра навідаюся до вас із лікарем, який почав опікуватися моїм підопічним, з медичними висновками, ну і... з самим пацієнтом.
Професор нервово постукує пальцями по столу, ніби по клавішах роялю. Йому явно не подобається настирливість цього офіцера міліції, проте розуміє, що відступатися від нав'язуваного пацієнта справді не гоже.
— Можу я дізнатися, з чим пов'язане таке ставлення слідчої саме до цього дезертира? За тією ж логікою, яку ви щойно демонстрували, все б мало бути навпаки. Як слідча, ви мали б уживати всіх заходів, аби заарештованого було остаточно викрито і засуджено.
— На повірю, щоб вам імпонувала ця суто міліцейська логіка, — осяяла своє обличия звабливою посмішкою Валерія. — Не псуйте враження про вас, як про істинного науковця, представника вимираючої когорти старої галицької інтелігенції.
Відчувши, що потрапив у незручне становище, професор стримано погодився:
— О'кей, маєте рацію, пані Озерна. Чекаю на вас і вашого пацієнта о п'ятнадцятій годині.
5
Бандюки казали правду: надвечір допитувати Ігуду взялася старший лейтенант Катерина Данилівна Стратник. Худорлява, з запали— ми щоками і великими, пройнятими якимось гарячечним блиском, очима, вона безперервно курила і, сидячи "нога за ногу", кожні дві хвилини змінювала ту ногу, якою вкладалася на коліно.
— Я прочитала еті, с позволєнія сказать, протоколи, і повинна заметіть, што ето нє дапроси, — мовила вона, і, виваживши тоненьку течку з папірцями в своїх напрочуд коротких, але не по-жіночому, і не за її комплекцією, товстих пальцях, відкинула її від себе. — Что скажете на ето, гражданін... е-е... Ігуда?
— На це я скажу, що це справді не "дапрос", а звичайнісінький, нормальний... е-е, громадянко Стратник, допит свідка.
— На що ви намекаете?
— Поки що, ні на що. Хочу з'ясувати, чим ми з вами, гражданко е-е, Стратник, займатимемося: "дапросом", чи таки допитом?
— Нє нада, нє нада! — помахала перед носом Ігуди запаленою цигаркою Стратник. — У меня ета нє прайдьот. Я чітала о том, шо здесь напісано, — постукала пальцем по течці. — І про те, як ви поводитесь. Со мной так нє прайдьот!
— Не махайте у мене перед обличчям своєю дешевою смердючою цигаркою, — якомога спокійніше проказав Ігуда.
— А то што будет?
— Загашу її у вас на чолі, або в якомусь іншому, інтимнішому місці. Я зрозуміло висловлююсь?
На якусь мить Катерина завмерла, та що там... вона буквально захлинулася ненавистю. Кілька хвилин вона гіпнотизувала Ігуду поглядом своїх витрішкуватих, помережаних кров'янистими прожилками, очиць.
— Ви как себя вєдьотє?! — раптом хряснула долонею по столу. — Оскорблєніє сотрудника міліції?! Угроза расправи?
— Я вже сказав вам: приберіть свій смердючий недопалок з-перед мого обличчя, — вперся Ігуда своїми величезними кулацюгами в стіл. — Взялися допитувати, то допитуйте. Ввічливо і з повагою до людини, яка сидить перед вами. Я встиг наслухатися про те, до яких тортур і знущань з допомогою своїх камерних "підсадних качок" ви, особисто ви, старший лейтенант Стратник, вдаєтеся. Але не раджу вдаватися до них стосовно мене.
У цей час двері відчинилися і до кабінету увійшов якийсь молоденький лейтенантик.
— На два слова, товаришу старший лейтенант, — покликав він Катерину.
До Ігуди долинали лише уривки фраз, але і з цих уривків він зрозумів, що йдеться про нього, а точніше, про конфлікт, що стався в його камері.
— І що, він так сильно побив їх?! — схвильовано перепитала Катерина. — Геть усіх? Я ж туди кинула двох справжнісіньких "костоправів".
— Усіх. Причому дуже жорстоко. Але скаржитись на нього відмовляються. Кажуть, що це їх особиста справа, і до "кума" не побіжать.
— Не може такого бути! Невже настільки залякав їх, що навіть не наважуються скаржитись на єтаво бандеровца?
— Ні сам він, ані батьки його ні з Карпат, ні взагалі з Західної України не походять, де, як ви знаєте, геть усі затяті; бо гени клятих горян. Але ж цей — подолянин.
— Нічого, я ему яйца так прищемлю, што он себя і марсіанином признает. Он у меня лєт на десять засядет.
"І це сказала вона?! — не повірив своєму слухові Ігуда. — Це вона мені... щось там прищемляти збирається?! Ах ти ж сучко смердюча! Стерво затрахане!"
Разом із лейтенантом Стратник подалася кудись коридором, залишивши його на самоті. Ігуда був голодним і злим. Він похмуро дивився у заґратоване вікно, в квадраті якого вимальовувалося мрячне надвечір'я, туман котрого ось-ось мав пролитися холодним дощем.
Течку з протоколом Катерина зачинила у шухлядці, але на столі залишалося кілька чистих аркушів і ручка. Взявши їх, Ігуда своїм карбованим "писарським" почерком вивів: "Прокуророві міста Києва. Громадянина Ігуди Романа Климовича, що проживає за адресою...