Через два дні приїхав Неофіт, три його помічники з собаками. Давид, як замовник, надав гостям комірне, щедре харчування, до державної премії пообіцяв свою. Неофіт, розчулений такою гостинністю, ствердив: знищити нахабну бандитську зграю — справа його честі. Хай лише староста і Давид залучать достатньо загонщиків, підсоблять обгородити район перебування розбійників прапорцями, бо то є доста роботи. Вже через день він навчав людей як брати звіра в облогу, як наганяти на стрільців.
— Огорожа не дає вовкам вирватись за її межі. Від снігу розвішувати прапорці на рівні вовчих очей. Вітер повинен дути на стрільців, які посередині кола. Не обтоптувати сніг, не рухатись. Кожен порух, який помітив вовк, насторожує, і він бере убік. Не ховатись в кущах. На деревах можна розвісити стару верхню одежу. Загонщикам не вельми шуміти, не бігати, не кричати, але перегукуватись, ляскати по деревах палицею, щоб звіра не перелякати.
Вовчі мислі. "Майже всі мисливці, наші вбивці, вірять у магічну силу прапорців. Та для нас, досвідчених, вони не перешкода. Нам все одно — червоні вони чи брунаті, кольорів ми не відрізняємо. Насторожує все неприродне, що з'являється у лісі, ворушиться, хто зна яку підлість ви нам підготували. До того ж прапорці несуть запах наших вбивць, часто й пороховий...".
Ніч перед цим для молодого стада Ази і Міченого не назвеш успішною. Замало поживи було, бо вовку й уві сні хочеться їсти. На світанку, згорнувшись живим калачем, укривши хвостом ніс, зграя вляглась відпочити. Холоди відступили, день обіцяв бути теплим. Весна того року видалась ранньою. Сонце, дощ і вітер дочасно роздягнули напівсонне тіло землі від зимового покривала. Талі води залили усі видолинки, розсунули межі боліт. Десь близько полудня Аза вловила довкружну присутність у лісі багатьох людей. Ледь чутно запахло порохом. Тривожне передчуття: вони хочуть їх зусібіч обкласти і знищити. Аза видала сигнал про небезпеку, але її вже відчув Мічений, навіть, молодь. Видавати себе в цих умовах було б безглуздо, а от мізкувати треба...
Запах облоги чувся всю ніч, хоч без звуків тривоги. Наступного ранку вловлювався якийсь приглушений рух. Ще через якийсь час у тривожну тишу вплівся нетривалий, неприємний деренчливий звук. Це ловчий, а ним був Неофіт, подав сигнал до облави. Наближення загонщиків, собак вимушено підняли зграю, гнали на стрільців. Азі доведеться найважче — вона обтяжена новим потомством на останньому місяці. Його не скинеш, як їжу з переповненого шлунку, яка при небезпеці полегшує втечу.
Небавом почулися постріли. Дуплетом і одиночні. Хтось з дітей вже став жертвою. Аза просигналила і двоє її молодих, прийомний, зупинились. Вийшла наперед і різко звернула вбік. За нею решта. Розпалені переслідуванням, собаки за інерцією побігли прямо, на якийсь час загубили слід. Доки шукали його, Аза вивела своїх на край лісу. Далі було велике болото. Його не відмежували від лісу прапорцями, бо вода — не сховок для вовків. Гавкіт собак, перегук загонщиків ставали все чутнішими. Аза рішуче ступила у воду. Повагавшись мить, за нею молоді. Дно поволі глибшало, довелось пливти.
Попереду, десь на півкілометра від берега, видніється острівець Качине воло. Дехто називав Поплавком. Бо, навіть при великих повенях, вода не ховала його. Надійно відмежований від людей і звірів, він був раєм для диких качок, чайок, які весною спокійно виводили тут своє потомство. Полошили хіба шуліки та ворони, які крали голопуцьків чи яйця. Людям не було потреби тикатись: болото глибоке, береги острівця мулькі, на ньому росте лише кілька кущиків лози, три хирляві берізки, дві вільхи. Ступаєш, а під тобою попереду і позаду земля гнеться, хвилею здувається, кожен крок небезпечний.
Десь до середини у Ази вистачило сил гребти. Та поволі вони маліли. Шию все вище захоплювала вода. Мічений неспішно обігнав усіх, опинився попереду, пхикнув, трохи висунув з води хвоста. Аза зрозуміла і вчепилась зубами. Ззаду страхував прийомний. Доки дісталися до берега, ледь не втонули. Та, коли ступили на острівець, навіть сторопіли від баченого. Весь його зелений, у квітах килим, уставлений тарілям-гніздами, у кожному з яких птахи, ще голі пуцьвіріньки, невисиджені яйця. Мокрі, зголоднілі, жадібні загарбники хапали поживу, ковтали. Чайки, качки хмарою здійнялись у повітря, зчинили неймовірний вереск, рейвах, шугали то вгору, то вниз.
Облава закінчилась. Стрільці, загонщики, собаки зібрались біля своїх трофеїв — три молодих вовки. Неофіт і його помічники зробили на прикладах своїх рушниць по зарубці. Та втіха мала, ватаги зграї і ще два чи три вовки, мов під землю провалились.
Пане Неофіте, — перебив його терзання Юхим Тирло, помічник лісничого, дебелий чоловяга, який сперся бородою об товсту палюгу і слухав ловчого. — Ви чуєте, бачите? Щось на тому Поплавку стряслось незвичайне.
Всі бачили, бо навіть сюди залітали стривожені птахи, чулось кигикання. Неофіт глянув у той бік... "А що, як... Ні, не може бути.". Він ледь не бігом рушив до болота. Від побаченого схопився за голову: ось воно що! На піскувато-мулистій вологій обмілі чітко виднілись сліди — автографи злочинців. Он велика лапа, кругліша — головного вовцюри, трохи менша, продовгувата — вовчиці, до того ж пазурі вдавлені в землю, — вагітна, бо вагу перекладає на передні лапи. Інших троє — молоді.
— О, то добрий лобан[C], — завважив Юхим. — Мабуть, я його і бачив, неподалік біг. У його вухо розсічене...
— Що-о-о? — аж сіпнувся Неофіт. — Мічений? Знов? Курва мать!..
Назавтра облаву повторили — хижаки вночі мали повернутись до лігва.
Зграя ту ніч відпочивала на острові.
Неофіт скрипів зубами. До самого Ковеля розмова у гостей не в'язалась.
ТІНІ
... Юхим Тирло якось добіг до хати. Гримнув сінешніми дверима, клацнув засувом. Хатні зоставив розхристаними — ніколи! Кинув щось в торбині біля коцюбника, вхопив кварту з водою, осушив і мовчки бухнувся на постіль, безпомічно розкинув руки, ноги. Його сухенька Улита розгублено дивилась на чоловіка, який важко та часто відсапувався.
— Що з тобою? Чого мовчиш? — поторсала його за плече.
Не розплющуючи очей, він відвів її руку, заперечливо помахав своєю: геть! Зрозуміла — краще не чіпати, і відійшла.
— Знаєш, — заговорив Юхим, коли нарешті оговтався. — Я вже з обходу вертався додому. Та забрів у такі хащі, де й не був. Завал, збоку на гілляччі бачу жмутки шерсті вовчої. У вовків якраз линька. Розсунув трохи — бачу лежня їхня, шестеро малих, ще сліпі. Добре, що торбу з собою ношу. Туди їх. Та самого дрижаки беруть — раптом дорослі нахопляться, а в мене лиш сокирка. Півроку, як помічником, і все обіцяють ружжо дати. Неофіт, коли був, то хоч чотири капкани привіз. Несу, радію — на службі похвалять, розживемось. Бо за кожного вовка, чи щенюка їхнього, власть дає барана чи овечку. Он була облава. Стільки людей, а що вполювали? А тут я один. То то. Дай-но мені ще води.
Улита зачерпнула, подала. Юхим із смаком вихилив.
— Почулося чи те було, але позаду вловив якийсь шурхіт. Мене ніби пронизало: вовчугани! Як вдарився в ноги, то так, мабуть, і в сімнадцять не бігав, а тут в сорок два. Ще трохи і впав би.
— То ти ту біду приволік додому? — злякано перепитала Улита.
— Яка то біда? Он вона заворушилась. Завтра вдосвіта повезу в Ковель. Ті песики баранами стануть.
Юхим переклав вовченят у кошик, обв'язав полотниною, виніс у сіни. Задав коневі корму, взяв про запас. Повечеряли раніше, вляглись.
... Ще на підході до лігва Аза відчула, що тут побувала людина. А, коли побачила порожнє місце, де лежали її діти, зрозуміла, що те зло вона і вчинила. Вся зграя пройнялася тривогою і, як добре зночіло, пішла по сліду. Певне, зримого не існувало. Азу вів свіжий запах злодія, а найвиразніше — її потомства. Місяць-спільник надовго заховався за хмарами і в чорнильній ночі п'ятеро чорних тіней, які обклали двір Юхима Тирла, були непомітними. Повлягались за ялиною, стодолою, купою гіллястих дров. Аза навіть підходила до тильних сінешніх дверей, сподівалась почути голос дітей, але ті мовчали. Чула лише, що всі живі.
Юхим поринув у сон швидко, а Улиті не спалось, було чомусь тривожно. Серед ночі штовхає чоловіка.
— Юхиме, пес щось заскавулів.
— Хай поскавулить. Дай спокій.
Повернувся на інший бік, захропів. Улита знов:
— Юхиме, корова чомусь ремигає. Рогами об стіну шкребе.
— Та втихомиришся ти чи ні? До бика, може, прагне. Не хоче, як ти, ялівкою бути. Щоб ти більш не штурхала мене, дурній бабі поясню. Від тих песиків йде дух вовчий, як і від великих. Ми його не чуємо. А тварини здаля чують. Навіть шкури чи шуби. Лякаються. Он Неофіт казав, що не кожен кінь мертвого вовка повезе. Після тої облави двоє коней поміняли, доки третій повіз, бо ті харапудились. Ото, ще раз
поторсаєш, — на підлозі спатимеш. Мені ж ще трохи і треба вставати. Розбудиш, як сіріти почне.
Улита більш не чіпала Юхима, хоча вчула — якось незвично заіржав кінь.
Вже бралося на досвіток. Та Юхим сам прохопився. Бо доки намотає тих двадцять п'ять верст, якраз буде ранок, почнеться в місті рух. Воза він ще звечора поставив у дворі. Кинув туди мішанки для коня, для себе — торбинку, щось там Улита наготувала, зручну гостру сокирку, яку йому виклепав макарівський коваль Феофан. В ліс він завжди йшов з нею. Гукнув дружину, аби винесла з сіней кошик з тими вовчиками, поставив, щоб були перед очима. Все готово.
А Лисий, немов знатурився. Із стійла — ані руш. Юхим тягнув його за гриву, сварив, ласкав, тулив до його голови свою. О, правду казав Неофіт. Ще чого доброго і поїздка зірветься! Кінь чує вовчий пах від тих жабенят!
Дурненький, — гладив Юхим його шию. — Та ти ж їх одним копитом в кашу розмажеш. І боїшся...
Поволі, поволі, але вдалося довести коня до запрягу. Він тривожно озирався, смикався, голосно фиркав, тихо іржав, тупцював. Юхим відійшов, щоб принести хомут, дугу, віжки, і ледь не впав, зачепившись за ланцюг. Боже! Та він за поспіхом про Рябка забув. А буда ж порожня. Валяється лише цеп з ошийником. Юхим нагнувся, щоб підняти, але тут же з огидою випустив: щось холодне і слизьке.