Але набоям більше ста років. Порох злежався. Або не вистрілять, або розірве.
– А золото? – у запитанні дружини одразу відчуваю якусь невидиму дистанцію: мовляв, знайшов його ти, у дідовій хаті, де я ніхто, при́йшла, невістка, що не хотіла й носа сюди показувати, тож і жодних претензій на скарб не маю, просто цікавлюсь, майже як чужа людина.
– Хорхе треба розповісти, з ним порадитись. А ще хочу розібратися в цьому: чого воно вартує, що з ним роблять. Тоді вже будемо вирішувати з тобою що та як.
Аліса присувається ближче і кладе голову мені на плече – ознака, що дистанції вже немає, довіра лишається, ми знову разом.
– Розкажи ліпше, як у тебе справи, – прошу я, – нow's business?
– Скоро буду в курсі всіх тутешніх пліток, – усміхається майстриня манікюру. – Мабуть, тому що я приїжджа, нікого не знаю, відвертість клієнток часом зашкалює. Мені часом навіть незручно буває слухати відверто бабські плітки.
– Скільки в базі?
– Вже сімнадцять, здається. Думала, буде гірше. Між іншим, четверо з Клевені.
– Та ти що! – дивуюсь я. – І хто ж ці модниці?
– Віра, сусідка наша, потім Люда Ба... Бальбоа, здається – нехиле прізвище, еге ж?
– Бальбо. Дружина того Сашка, що про наш конфуз на лузі взнав.
– Потім якась Ольга Литвинець. А сьогодні навіть Лариса Семенівна телефонувала.
– Ну нічого собі! Вітаю: скоро конкурентки дьогтем ворота мазатимуть.
– Серйозно?!
– Жартую. Але не уявляю де ти візьмеш вільний час, аби зайнятися кухнею та санвузлом.
– По неділях творитиму.
З мого язика мало не зривається: "Сподіваюся, що твоє захоплення овочами не розвіється і про город ти теж не забуватимеш", але я таки встигаю вчасно його прикусити.
Тема реконструкції настільки нас захоплює, що ми похапцем згортаємо нашу шашличну програму і ще кілька годин прибираємо в хаті сліди пічного погрому та плануємо подальшу роботу.
13.07.
Дощ і мотлох.
...Даруйте мені за цю банальну сентенцію, але ніщо так опукло не характеризує людину, як її ставлення до чужих грошей. Хорхе, дізнавшись про знайдений скарб, просто очманів і ми проговорили з ним понад три години – то я вкотре переказував йому історію знахідки, то ми передивлялися з ним вміст бляшанки, то згадували шкільні канікули на Клевені й усе пов'язане в спогадах із піччю. Коли я завів мову про поділ скарбу, брат заявив:
– Залиш мені на спогад, як сімейну реліквію, бляшанку і Георгіївський хрест. Решта ваше, хочете – на ремонт витрачайте.
І як я не опирався, він стояв на своєму:
– Уяви, що ти не схотів би повернутися в Україну. Уяви, що Аліса не схотіла би приїхати до тебе. Уяви, що ви не стали би робити реконструкцію. Уяви, що я таки мусив би колись продати дворище – якою була би доля скарбу? Визначальна роль належить тобі, тоді Алісі, а мені найменша. Для мене, тут, в Іспанії, того, що я запросив, більше, ніж достатньо для пам'яті. Решту використайте на свій розсуд та свої потреби. Вважаємо, що тема закрита назавжди.
Добре, коли є на світі така людина, та ще й коли в жилах її тече рідна тобі кров.
Діана, як завжди, пищала і плескала в долоні. Потім побігла на вулицю і вже там, десь у парку, як справжня конспіраторка, вела подальшу розмову, робила круглі очі й ладна була хапати таксі та мчати через кордон тисячу кілометрів, аби поглянути на все своїми очима.
Зателефонували й свекрам – Аліса просила, і я її розумію. Ті вислухали якось підозріло мовчки, беземоційно і, здавалось би, байдуже. Потім Роман Ігорович, кахикнувши, підсумував почуте:
– Надєюсь, ви с намі подєлітєсь. Хотім машину поновєє купіть.
Я вперше в житті побачив, як червоніє моя дружина – не тільки щоки, але й вуха. Вона опустила очі і щось шепнула про себе, відвертаючись.
– З якого такого дива? – хмикнув я. – Ми взагалі без авта.
– Но ми же родствєннікі! – підпряглася Вікторія Миколаївна.
Розмова зійшла на пси; прощались ми сухо та майже офіційно – як чужі. Аліса втретє, відколи я її знаю, плакала і просила в мене вибачення.
– За що? – питав я і заспокоював, як міг.
– Вони ж ніколи раніше такими не були, – хлипала дружина. – Це все скрута, в яку вони потрапили.
А я починав розуміти чому насправді вона не лишилася в Миколаєві та, можливо, чому відчувала безвихідь, яка й штовхнула її до спроби суїциду. Скрута, що в неї, за словами Аліси, потрапили батьки, вона теж по-своєму характеризує людей, бо як би там не було, а з того, що я знаю, не менше, як половина миколаївців радо би погодились жити так, як живуть тепер мої свекри.
Лет часу з початком ремонту прискорився щонайменше втричі. Не те, що нидіти немає причини, а ніколи навіть спинитися й розміркувати щось на перспективу – виходить як ото в незгабного початківця-футболіста, що нездатен одночасно і м'яча вести, і поле бачити, тому мчить кудись, під ноги собі дивлячись, доки не впаде, в них же й заплутавшись.
Війна навчила мене двом корисним речам: поводженню зі зброєю і копанню землі. Бо там що від першого, що від другого найбільше залежить твоє життя. За півтора роки перебування на ЛБЗ я передовбав, перекопав і викинув нагору стільки землі, що міг би вже, напевно, позмагатися з невеличким екскаватором. Астроном, наш взводний, втлумачував у наші світлі голови один простий та вельми на його думку очевидний принцип: "Копай якомога глибше, коли хочеш побачити зорі". А коли ми просили його обґрунтувати цей парадокс, він віджартовувався дуже просто: "З дна глибокого колодязя зорі видно навіть у сонячний день. Копайте, малята".
Тож ями і траншеї для каналізації мене жодним чином не хвилювали, навпаки, руки свербіли почати. Кухню ми, просперечавшись три вечори, таки спланували. Почалось із того, що піч, як виявилося, стояла на фундаменті з товстих дубових колод, тесаних урівень з підлогою – нічого собі! "Як же мені каналізацію тут робити?!" – риторично запитував я і Аліса не знала що мені на те відповісти. Та прийшов гуру ремонту Михайло, поцокав язиком, почухав потилицю і присудив:
– Або прокладай каналізаційну трубу по підлозі аж за межі цього дуба, а тоді вже ламай підлогу та копай углиб, або розбирай фундамент печі. Як знайдеш покупця на стодвадцятилітнього дуба, то дивись, не продешеви – добру копійку можна виручити. Таке тепер у моді, амбарним дубом зветься.
Аліса про перший варіант і чути нічого не схотіла.
– Це руйнує всю мою концепцію, – заявила нам таким тоном, що навіть гуру лишився без відповіді й промовчав.
– Кухонна мийка повинна стояти тільки тут, – тицьнула Аліса приблизно посередині короткої стіни кухні, якраз, де виднівся дубовий масив, – невже розібрати ось це така вже непосильна для чоловіків задача?
Гергель попросив принести якогось лома, кілька разів гепнув ним по дубових колодах, які навіть не здригнулися, плюнув у те місце і буркнувши: "Не мала баба клопоту...", подався з хати.
– Все ж таки спробую, – хоробро заявив я, щоб одразу не засмучувати візуалізаторку.
... Два дні я мало не обнюхував дубову конструкцію, намагаючись вгадати секрет з яким її зроблено, доки не вичистив усю від решток піску та глини й тоді лише помітив та зрозумів, що середня колода верхнього ряду хитромудро скріплена з двома нижніми, на які спирається, а сама розпирає собою весь ряд. Аби розрубати стамескою та сокирою той хитромудрий замок, мені знадобилося кілька годин часу третього дня. Далі варто було підважити ту колоду ломом і вона легко подалася зі свого місця. Важезна – страх! Але опісля той верхній шар колод я розібрав доволі легко. Під ними виявився цілий зруб на два ряди униз. Утім то вже була куди легша головоломка.
– Ти здійснив тринадцятий подвиг Геракла, любий! – похвалила мене Аліса так, що я аж запишався собою.
Виперти важезні колоди надвір допоміг Сашко Бальбо – я таки спромігся перебороти власну гордість і запросити його на поміч. А потім і пожалкував: з Сашкової ініціативи взялися робити це через вікно і через Бальбів поспіх добряче обдерли дубом низ віконної коробки. Я розбурчався, зате Сашко тільки рукою махнув:
– Чи ти з неї стрілятимеш?!
Був би на місці Сашка хтось ближчий – хоча би й Хорхе – пожбурив би в нього за такі слова чимось важким. А так в якості компенсації заподіяного збитку змусив допомогти затягнути той скарб у майстерню. По Бальбовому вигляду зрозумів, що він більше на подібне слизьке ногою не ступить. Та я й сам його не позву: солобай!
Аліса, побачивши понівечене вікно, рознервувалась мало не до сліз. Довелося пообіцяти, що згодом, пізніше, колись, обов'язково все відреставрую. Так і сказав: відреставрую, хоча і найменшого уявлення не маю як це зробити. Що тільки не наобіцяєш, аби дружину заспокоїти!
... Ще два дні пішло на яму в три метри завглибшки під каналізаційний септик. До пекла я би її за день викопав, але не тепер, не з моєю понівеченою ластою. Щоб загнати лопату в землю, доводиться тиснути на неї не лівою ступнею, в якій три металеві спиці, а її п'ято́ю, і це не одне й те ж. Та навіть попри таку пересторогу калічена ступня все одно підпухла й ночами в ній мовби хтось тоненьким свердликом дірки в кістках крутить – не сон, а мука.
І все-таки мушу, зціпивши зуби, терпіти, розуміючи, що це вже до скону, й придбаним учора в "Будмаркеті" двоколісним візком цілий день сьогодні поволі перевожу і заново складую, тепер біля ями, всю добуту з печі цеглу. Лишається день перепочити, засипати на дно того колодязя шар битої цегли для дренажу й викласти стіни септика – з дірками, як в Ютьюбі вчать. Закінчую роботу попри невеликий дощик, що стиха пускається, й радію, бо встиг таки якраз до вечері.
А дощ увечері тільки сильнішає, я місця собі не знаходжу, думаючи про яму – слід було би її чимось накрити, щоб вода не заливала, проте втома і біль в ступні роблять волю м'якою, ніби покладений на сонце шмат пластиліну – нехай... Зате ми з Алісою маємо час помріяти про майбутню кухню. Точніше, мріє вона, я лише ставлю незручні запитання в якості тестувальника проєкту, чим час од часу дратую три-де візуалізаторку.
– Терпи, кицю, – кажу я їй, – тобі взагалі простіше, ти тут в суперпозиції; уяви, як мені буде все це реалізовувати, враховуючи дилетантський рівень мого столярства, та ще й накладений на косяки твого три-де дизайну.
– Ти знаєш, що таке суперпозиція? – запитує Аліса.