Треба змусити її бігти. Тоді вона не оглядається, а нам ззаду все видно, можемо коригувати погоню, адже добре знаємо свої місця. Тварина, яка оглядається, підставляє свій протилежний бік для атаки. Жертву треба загнати у безвихідь, чи довести до каліцтва. У тих, хто зайняв тривалу оборону, знімаємо стрес, робимо вигляд, що вже не переслідуєм. Затіваємо ігри чи ховаємось у засідці. Жертва, слабша нас, дається нам простіше. Тут все вирішують наші ноги, реакція. Диригентом атаки є той, хто веде нас — вовчиця.
Навіщо вам наші зізнання? Хочемо, аби ви зрозуміли: ми задоволені тим, якими ми є, що Творець не зовсім обділив нас здатністю виживати. Отже, нема у вас таких хитрощів, обманок, які б ми не розгадали. Щоправда, серед вас, наших вбивць, виплив один чи два, хто знайшов підлий, цинічний метод, аби вбити чи скалічити когось із нас. Взимку він шукає місця, які ми мітимо, як свою територію, (собаки — наші зрадники так "кроплять" дерева), збирає той сніг, розтоплює і цією водою змащує капкани і петлі, аби ми не чули запаху його поганих рук. Тут ми безсилі. Але таких, на щастя, не більше, аніж кігтів на нашій лапі.
Ви, люди, навіть згадувати не хочете, що від нас ви взяли багато корисного: навчились будувати сім'ю, обирати ватага, керувати стадом, захищати території, цінувати предків, здобувати їжу, владу. Та згодом дещо спотворили так, що навіть для нас, диких, дико. Наш шлюб, наприклад, є зразком чесноти, не знає зрад. Про ваш і говорити нічого. Для нас головним в житті є продовження родоводу. Самку ми здобуваємо в бою, де перемагає сильніший, розумніший. Цього ви ще не втратили, але близькі до того, бо в основному все вирішують гроші. Не можем збагнути користі шлюбу одностатевих людей. Ось-ось кинете: "Мужики! Любіть мужиків!". Виникла у вас... третя стать. Від великого розуму втрачаєте його.
Ми зберегли матріархат. Ви відкинули і, мабуть, програли. Адже виховання дітей, сім'я важливіші, аніж статеве злончення[XCVIII]. Вовчиця після народження потомства з'їдає пуповину, аби не втратити зв'язок з генами предків. Лососі за тисячі кілометрів, долаючи неймовірні перешкоди, небезпеку, пливуть туди, де зродились, щоб дати життя новому поколінню, і там вмерти. Птахи з великої далечі повертаються до вас, щоб продовжити родовід. Певне, ви того не будете робити, ви люди. Але про пуповину пам'ятаєте, нібито, закопуєте її там, де народились. Та швидко про неї забуваєте, бо більше вабить капітал, комфорт.
Ми не знаємо як брехати, у нас все на виду, бо то вовча гласність. Про свою лише говорите, нібито за неї боретесь. Підлість у вас — підмога в боротьбі за владу і гроші. Нею деякі наші брати користуються хіба що у бою за вовчицю. Один суперник може скалічити іншому те, що визначає стать, і той вибуває з боротьби..."
Раптом глухий, короткий, потужний рев сколихнув передсвітанкову тишу: лось викликав суперника на поєдинок за самку. Вовки розуміли й цю чужу мову. Вона і запах ще сильніше розпалює їх агресію, жадобу вгамувати голод, торжествувати перемогу. Попри смертельну небезпеку, бо роги і копита цього велетня часто навіки вгамовують апетити ненаситців.
Аза і вся зграя прискорила біг — вдалий момент: в надзвичайному збудженні тварини втрачають пильність. Рев повторився. Зовсім поруч. Аза пригальмувала, почала підкрадатись. Досвіткова імла майже розсіялась, вже добре видно: два лосі стоять навпроти в бойовій позі. Розлогі гіллясті роги на схилених головах, важкі копита гребуть землю, ніздрі погрозливо фиркають.
Десь пооддаль чекає фіналу молода лосиха. З переможцем вона назавше і пов'яже своє життя. Аза враз оцінила вигідну для себе позицію: позаду суперників тягнеться рідколісся. Є де влаштувати для жертви кругову естафетну гонку на знесилення, бо в хащах цього не задієш. Роль загонщиків — для молоді, ватаги — в засідці.
Наразі почувся страшної сили ляскіт, клацання. Могутні велетні зійшлись роги в роги. Кілька хвилин обидва стояли непорушно, ніби роздумуючи. Лише мотуззя жил, широкі тугі пасма, пагурки м'язів, гаряче дихання, задні ноги, що неспокійно витанцьовували, стверджували про неймовірну напругу тіл. Кожен у цьому мовчазному протистоянні оцінював могуть суперника. Той, що був зліва, першим порушив його. Та опонент — ні з місця. Тоді нетерплячий відступав і з розгону наново бухкав рожищами в оборону. Звуки боротьби відлунювали у вранішньому лісі. Вочевидь, конкурент справа чекав, доки у азартного бійця трохи спаде запал.
Сплетені рогами, обоє довго гарцювали. Засідка терпляче очікувала. Ікласті знали, що у випадку реальної загрози суперники можуть стати й партнерами... Накінець тому, що був праворуч, вдалось зробити різкий поштовх убік, звільнити роги і ними завдати вирішального удару, від якого суперник упав на коліна. В нестримному темпі атакуючий бухнув його другий раз, від якого той впав. Рвонувся, аби підвестись, але суперник притиснув його до землі. Може, принцип "лежачого не б'ють" діє і в цих тварин, бо ще трохи протримавши слабшого, сильніший підняв голову, переможно ревнув і гордо пішов до завойованої нареченої.
Повергнутий, з двома довгими і глибокими ранами, ще знайшов сили, аби швидко встати. Запах свіжої крові для голодної зграї одразу кинув її вперед. Смертельне коло замкнулось. Та Аза розуміла, що ця, навіть поранена і виснажена жертва, тікати не буде, оборонятиметься. Ба, й в такій ситуації хижакам нелегко її здолати. За необачність можна поплатитись миттєво. Атакою збоку треба збити жертву з ніг або знесилити.
Шість голодних пащек шкірили зуби, ікла, рвали її жадібними очима, але остерігались. Найбільш гарячий, молодий вовчак, не витерпів. Пружним стрибком хотів вхопити лося за шию знизу. Той блискавично мотнув головою назустріч, роги швиргонули нападника вгору. Оборонець не встиг повернути голову, його жертва бездиханно впасти на землю, як потужні щелепи Ази зімкнулись на підгорлі тварини, а ікла Міченого розпороли підчерев'я. Обоє тут же миттєво відскочили. Лось з похиленою головою постояв кілька хвилин, почав повільно нею хитати, ноги стали дрижати. Кров цебеніла з рани на шиї, сили покидали велетня... Троє молодих вовчуків терпляче чекали, доки їхні батьки вгамують голод найсмачнішими частинами здобичі.
Обтяжена наїдком зграя поверталась додому. Кожен ніс в собі більш як по півпуду м'яса. Решту прикрили гіллям, опалим листям — запас на голодний день. Біля лігва їх чекали пожадливі піврічні вовченята. Ще трохи, і вони з дорослими вийдуть шукати здобич. А поки що ті діляться з ними принесеним в шлунках. Аза, лежачи, вдоволено дивилась як всі разом граються після ситого сніданку. Її сім'я, яку вона створила. Родовід продовжується.
"ЩО-О-О? МІЧЕНИЙ? ЗНОВ?"
Давид на виході з їдальні зустрів стривоженого Матвія.
— Ти чого набурмосився, ніби тебе на кольки взяло?
— Недобрі новини, пане.
— Що сталось? Для кого?
— Двох ваших биків у хліві Нестора Калини уночі загризли вовки.
— Та ти.., — остовбурів Давид. — Та ти що? Загризли? Там же хлів який!
— А вони, сволота, лаз вигребли під підвалою[XCIX].
... Благодушшя, навіяного ситим Ганниним сніданком, як не було. Давид нервово міряв коридор, рипів зубами від безсилля: двох волів! Гроші які! Через день він мав доставити в Ковель для відправки в Сілезію закуплених у людей з кількох сіл десять бугаїв. Доки закінчать йому простору биківню, він розмістив їх у хлівах кількох макарівців. А тепер?
— Матвію! — раптом зупинився і ледь не викрикнув Давид, хоч був від кучера у двох кроках. — Готуйся, поїдемо у Ковель.
— Завтра?
— Яке завтра? Сьогодні! Умовлю. Заплачу Неофіту, але щоб облаву таку влаштував, аби і заєць не втік. — Ах, зарізяки! Ах, кровожери! Та ж так по світу з торбою пустять.
. Повернулися завантажені бухтами огороджувальних прапорців, які використовують при кожній облаві на вовків. Через два дні приїхав Неофіт, три його помічники з собаками. Давид, як замовник, надав гостям комірне, щедре харчування, до державної премії пообіцяв свою. Неофіт, розчулений такою гостинністю, ствердив: знищити нахабну бандитську зграю — справа його честі. Хай лише староста і Давид залучать достатньо загонщиків, підсоблять обгородити район перебування розбійників прапорцями, бо то є доста роботи. Вже через день він навчав людей як брати звіра в облогу, як наганяти на стрільців.
— Огорожа не дає вовкам вирватись за її межі. Від снігу розвішувати прапорці на рівні вовчих очей. Вітер повинен дути на стрільців, які посередині кола. Не обтоптувати сніг, не рухатись. Кожен порух, який помітив вовк, насторожує, і він бере убік. Не ховатись в кущах. На деревах можна розвісити стару верхню одежу. Загонщикам не вельми шуміти, не бігати, не кричати, але перегукуватись, ляскати по деревах палицею, щоб звіра не перелякати.
Вовчі мислі. "Майже всі мисливці, наші вбивці, вірять у магічну силу прапорців. Та для нас, досвідчених, вони не перешкода. Нам все одно — червоні вони чи брунаті, кольорів ми не відрізняємо. Насторожує все неприродне, що з'являється у лісі, ворушиться, хто зна яку підлість ви нам підготували. До того ж прапорці несуть запах наших вбивць, часто й пороховий...".
Ніч перед цим для молодого стада Ази і Міченого не назвеш успішною. Замало поживи було, бо вовку й уві сні хочеться їсти. На світанку, згорнувшись живим калачем, укривши хвостом ніс, зграя вляглась відпочити. Холоди відступили, день обіцяв бути теплим. Весна того року видалась ранньою. Сонце, дощ і вітер дочасно роздягнули напівсонне тіло землі від зимового покривала. Талі води залили усі видолинки, розсунули межі боліт. Десь близько полудня Аза вловила довкружну присутність у лісі багатьох людей. Ледь чутно запахло порохом. Тривожне передчуття: вони хочуть їх зусібіч обкласти і знищити. Аза видала сигнал про небезпеку, але її вже відчув Мічений, навіть, молодь. Видавати себе в цих умовах було б безглуздо, а от мізкувати треба...
Запах облоги чувся всю ніч, хоч без звуків тривоги. Наступного ранку вловлювався якийсь приглушений рух. Ще через якийсь час у тривожну тишу вплівся нетривалий, неприємний деренчливий звук.