Не могла не забути, не могла не простити! Адже він стільки натерпівся, адже стільки крови й жаху розіллялося по цій землі, що в них не могли не розчинитися такі дрібниці! Бо і що їх, остаточно, розлучило? Дрібниця!
А Танічка? його люба, дорога, милесенька Танічка!.. Вона ж уже величенька — має майже чотири з половиною роки! Як біжить час!.. Тітка Уляна казала, що в Танічки ще потемніють очки й волосячко... А як почуває себе тітка Уляна? Та безконечно добра і все злякана тітка Уляна?
Боже, і чому ж то так далеко?..
Обтирав піт з чола, час-від-часу на хвилинку зупинявся, переводячи віддих, поправляв милиці й шкутильгав далі під співчутливо-цікавими поглядами перехожих. Дехто навіть кланявся йому шанобливо, дехто далеко вступався з дороги, а дехто навіть зачіпав на розмову:
— Звідки?
Ігор казав.
— А куди?
— До жінки.
— А-а!.. Ну, щасливо!..
Ігор ішов далі.
А все ж сумно. Місто ніби вимерло наполовину і наполовину розсипалося в руїни. І обличчя все чужі — хоч би тобі де одне знайоме з виду! Нема!
Шкутильг-шкутильг!.. Але й сонце припікає, дарма, що вже вересень кінчається... Чи то так зіпрів тому, що сили немає?
Шкутильг-шкутильг!.. Ще п'ять кварталів... Ще чотири... Ух, як тяжко!..
Ну, нічого, вже недалеко. А там зустріне Маруся, з чайчиним криком припаде до грудей, покличе Танічку... Танічка прибіжить... Що скаже?.. Потім Маруся подасть теплу воду до миття, чистий рушник і мило... В хаті буде затишно, прохолодно і пахнутимуть сушені яблука...
Шкутильг-шкутильг!.. Останній квартал!..
Ігор завернув —: і став, як вражений громом: пустка і руїни! Вся сторона знайомої вулички, по якій стояла хата, — мов би ножем врізав, мов би по ній у страшному розгоні промчав тяжкий вогненний вал, попалив усе, потрощив, лишивши по собі купу згарищ...
Ігор задрижав і, щоб не впасти, мусів спертися спиною до якоїсь стіни і заплющити очі, перед якими все нараз затанцювало і почало замазуватися в невиразні плями.
А де ж тоді Маруся? А де ж Танічка?..
Світ потемнів, став холодним неприязним, ворожим.
— Ой, мамо! — розітнувся побіч з відкритого вікна молодий жіночий голос. — Чоловік якийсь стоїть, військовий!..
— Де? Де? — затупотіли спішно чиїсь кроки. — Може, Павло?..
За якусь хвилину біля Ігоря стояло дві жінки — старша і молода — та ще хлопчина років шести. Наскакували на нього, питали, але він не міг відповісти нічого, навіть не розумів, про що його питали.
— Ой, леле! — скрикнула врешті старша. — Та він на ногах не тримається! Поклич-но тата...
Ігоря завели до хати, посадили, подали води, і вже нічого не питали. Аж по якомусь часі скрикнула молодиця:
— Горенько, та це ж, либонь, Кобзаренків зять!..
— Ви знали?! — вмить ожив Ігор. — Що сталося з жінкою і дитиною?
По обличчях господарів перелетів вираз жаху і жалю, і всі вони багатозначно перезирнулися між собою, мов би питаючи: "Казати, чи ні?"
— Господи, та це ж... — почала молодша, але батько не дав їй скінчити.
— Ну, — як би гикнувши, прикрикнув він. — Ніхто ж толком нічого не знає. Люди всяке плещуть. Про вас, он, достеменнісенько було відомо, що ви згинули у Фінляндії, а, воно, бач і неправда... Дайте-но там краще чогось чоловікові перекусити! — звернувся до молодиць, уриваючи неприємну розмову.
— Чекайте! — вистогнав Ігор. — Скажіть правду: загинули? Всі загинули?..
— Та ніхто не знає, кажу вам, — безпомічно розвів руками господар. — Щезли вони. А куди — невідомо.
— Щезли? Як це так щезли?
— Ну, щезли... Тобто жінка ваша з дитиною... Ще взимку...
— А тітка?
— Котра тітка? Ота родичка, що була з ними? От ця могла б найбільше сказати, тільки ж нема вже її...
— Нема?!
— Нема! — зідхнув господар. — Та ви не побивайтеся так. Самі ж знаєте — війна. Не хотіла небога хати лишати, а тут як почали сипати, як почали сипати, і з літаків і з гармат... Тут же зараз за містом фронт стояв, усіх повиганяли. А та небіжка сховалася десь... Ну, і... той... забито її, як у хату влучило.
Ігор обтер вкрите потом чоло і випитував далі:
— Ну, а жінка й дитина?
— Їх уже не було...
— Як не було? Та кажіть толком, не вимотуйте душі!
— Що ж я вам скажу?! — стратив терпеливість господар. — Кажуть, ґестапо їх забрало.
По тому жінки мусіли втікати з хати, бо Ігор чисто збожеволів: кидався, трощив і ламав усе, що попало під руки, вив диким звіром і гатив головою об стіни. Хоч і яка жахлива була думка про їхню загибель, але погодився б уже на те, щоб загинули підчас бомбардування, але не з рук ґестапо, не з рук ґестапо!!!
На поміч збіглися сусіди, силою повалили Ігоря на ліжко і тримали так довго, поки він, вичерпавшись до останніх меж, не затих, і лежав, облитий холодним потом, конвульсійно здригаючись. Потім хтось догадався повідомити військову владу, й по Березовського приїхало військове авто.
Проспавши кільканадцять годин у військовій лікарні після кінської дози якогось приголомшуючого нерви середника, Ігор прокинувся, очманілий і зламаний. Його фізично нудило, чи то по вчорашній ін'єкції, чи то від того, що світ для нього став нестерпно-обридливим. Він не мав більше ні дружини, ні дитини, ні дому, ні нікогісенького у світі. Був сам, як палець. Як той нещасний, зболілий палець, в якому вже вигнила кість, а дуплавина розривалася під натиском все прибуваючої матерії. Був лишень він і біль. Біль? Ха! Яке мізерне і безбарвне слово! "Біль"! Ха-ха! Ні, на стан Ігоревої душі ще жадна з мов людських не винайшла відповідного слова і не винайде. Ніколи!..
Коли виходив з лікарні, йому сказали:
— Зараз вам подадуть авто, товаришу старший лейтенант. Поїдете в НКВД. Там дістанете точні інформації про долю вашої дружини. Начальник уже знає вашу справу і прийме вас. Всього доброго! Служимо Радянському Союзові!..
Начальник, одначе був зайнятий, і Березовський мусів чекати в коридорі. Навіваюча жах установа тепер містилася в будинку колишнього банку, бо її давнішу резиденцію на самому початку війни населення погромило і спалило. А двері банку, хоч порівняно досить дебелі, все ж не були такими, як то належалося для НКВД, і недискретно[69] пропускали крізь себе всі голосніші звуки.
Ігореві до того всього було байдужісінько, і він навіть не здавав собі відчиту з того, де знаходиться. Приперся спиною до стіни напроти начальникового кабінету і стояв, перенісши всю вагу тіла на здорову ногу.
— Що ти тут смердиш (властиво, не "смердиш", а нецензурне слово)?! — кричав хтось за закритими дверима. — Він "не знає"!.. Син його з цілою родиною вставляє собі в . . . . . пір'я, чекаючи на попутний вітер, а він "не зна-а-є"! Скажи просто: з фашистами втік!
У відповідь тремтячий чоловічий голос лебедить щіось невиразне.
— Мамі своїй розкажи, або жінці, сволоч! — і далі звук тяжкого ляпасу. — Як син має двадцять вісім років, то вже тобі не сказав, куди їде?! Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці! Ви нічого не знаєте?! Ви ніколи нічого не знаєте?!. Але ми вас знаємо, гадів, сволоту петлюрівську!.. Знову вам запахло самостійною Україною?! — люто ревів голос. — А оце ти вже нюхав? Нюхав?!.. — і знову тяжкі удари. — Ну, тепер уже знаєш?!
Пауза. А потім той самий голос, що недавно лебедів щось невиразне, раптом сильний і одчайдушний:
— Знаю! Знаю, що діждалися ми "визволення"!.. То німці нас били, а тепер...
Шамотня й нові удари не дали скінчити.
Ігореві враз підломилася нога, на яку спирав тягар свого тіла, і він обсунувся по стіні на підлогу. Коли б не ця ослабленість, кинувся б до цих закритих дверей і... Хай би було, що хотіло! Але млість, що родилася десь під грудьми й наливала безвладністю все тіло, не дозволяла зробити найнезначнішого руху. Липкий піт вкрив тіло, і, здавалося, приклеїв міцно до тулуба руки й ноги.
Боже, щоб так цинічно, щоб так одверто, не криючись!... Раніше такі речі робилися по ночах у наглухо замкнених кабінетах, чи в підземеллях, а контроля строго пильнувала, щоб не було свідків. А тепер — війна. Тепер усе можна!..
За дверима щось тяжко вовтузилося, гримало, сичало і лаялося. З тих звуків врешті продерся голос допитуваного:
— Дістав здачу?!. Ось ще поправлю!.. Ах, ти ж зараза!.. Гик!., (видно удар).
Потім огидна московська лайка і ще раз удар, злива ударів!..
— Ну, морда петлюрівська, підіймеш іще руку?!
— Шкода об твою пику каляти!.. А син утік — і добре зробив, добре!
Ігор далі погано чув те, що робилося, лишень помітив двох конвоїрів, які зайшли до кабінету і потім вийшли, тягнучи когось за собою. А той хтось упирався і лаявся:
— Зас...ці!.. Послід собачий!.. Отут за дверима вмієте зі стариками воювати!.. А на фронті вас нема, тхорів смердячих!.. На фронті штани в руках носите від геройської с...ки!.. Плювать на вас хочу!.. Мені, старому, смерть не страшна!..
Ігоря тим часом хтось підводив з землі, садив у м'який фотель і подавав воду з коньяком.
— Крісла чому не подали?! — гримав побіч знайомий уже голос. — Не бачите, що лейтенант на милицях?!
Минула добра хвилина часу, поки він отямився і взяв себе у руки, щоб підвести голову. Побачив перед собою начальника. Ніколи не повірив би, що ця звірина може мати таке приємно усміхнене, навіть ніжне обличчя. Сказав би — симпатяга і добряча людина, коли б не чув того, що тут діялося хвилину тому.
Мимовільно відхилився з переляком узад, а начальник, не помітивши, чи не зрозумівши його руху, привітно й співчутливо усміхнувся:
— Краще вам уже? Трохи зарано виписалися з лазарету, товаришу лейтенант. Рани ще не загоїлися?..
Ігор мовчки підвівся.
— Сидіть, сидіть! — натиснув на його плечі начальник. — Які там можуть бути формальності!.. Навпаки, я мушу стати перед вами в такий важкий момент на струнко: прийшли з фронту, поранений, а тут — таке нещастя!.. О, я вповні вас розумію, товаришу лейтенант! Я вам дуже співчуваю!..
І ніякого сліду від недавньої сцени, найменшого зворушення, тільки кривава дряпинка на руці. Кат! Шубравець[70]! Потвора!
Ігоря душив у грудях звук його голосу й поличниками видавалися вирази співчуття. Коли б хоч трошки сили, хоч трошечки!.. Але сили не було — витекла вся, мов вода з продірявленого брезентового мішка, а холодний, липкий піт далі тримав приклеєними до тулуба руки й ноги.