Особливо за другу операцію, – ви тиснете доцентові руку і, начинені лікарськими порадами, вискакуєте (може, й не зовсім вискакуєте) на тротуар.
– Слухай, доктор, – підходите ви до таксиста, – Підкинь до Богдана Хмельницького.
– Я їду до Аскольда й Діра[33], професоре, – кидає він вам у відповідь, як п'ятаком об асфальт, і щезає по той бік світлофора.
Якщо за кермом таксі дівчина, ви тепер обов'язково кажете:
– Сестра, га-а, сестра...
– Куди, браток?– хвацько висовується розмальована дівиця з вітрового вікна.
– До Богдана!
– А до парашутної вишки не хочеш? – показує вона разок зубів, мистецьки вставлених у платній поліклініці, і щезає за поворотом.
– Підвезіть, будь ласка, – застосовуєте ви політику пряника до водія, якому років, мабуть, більше, ніж вам і вашій дружині, якщо суму скласти і перемножити на два.
– Далеко? – цікавиться таксист.
– До площі Богдана.
– На вокзал їду, – пускає він вам синій димок під самий ніс і натискує на стартер.
– Ух, доцент! – лаєтесь ви. – Ну, почекай, професоре! Я ж тобі цей номер запам'ятаю: 47-13. Ти у мене ще заплачеш. Без наркозу.
Якщо у вас настрій кращий, ніж перед операцією, до таксистів можна звертатися тільки "доктор" і по-панібратськи:
– Привіт, докторе! – І рвучко (наскільки це можливо після операції) відчиняєте дверцята і наказуєте: – До Софії[34], старий!
– Я до Андріївської церкви.
– Вважай, що тобі пощастило, докторе, – кажете ви, дивлячись не на водія, а на вершечок телевізійної вежі. Шофер знизує плечима, і машина лягає на заданий маршрут, а ви – на заднє сидіння, поблажливо кажучи:
– Ну, ти й професор!..
– Тепер кожен професор свого діла, – каже таксист.
– Це точно, – задля годиться відповідаєте ви.
Таксі мчить швидко, хоч саме тепер вам хочеться робити величезні кола, віражі, зупинки, заїзди. Вам хочеться усим єством відчути повнокровне життя і ритм міста, більше і детальніше все побачити. Але перед вами тільки пробігають вітрини і вивіски крамниць, аптек, кав'ярень, вікна тролейбусів і трамваїв, тумби з афішами й оголошеннями, фотовітрини з найкращими і найвидатнішими відвідувачами, вітрини гастрономів з копченими ковбасами, в'яленою рибою, м'ясними і рибними консервами, пляшками і свинячими ребрами.
"Наче насміхаються, – втягуєте ніздрями ви повітря, яке, можливо, удосвіта було ще свіжим. – Висить все те, чого мені не можна".
"Місто живе, місто дихає", – думаєте ви, дивлячись на постових міліціонерів у білих рукавицях, на продавців газет, біляшів, яблук, лимонів, сплющених фініків і, звичайно, на модниць, що ходять, здається, день. і ніч по Хрещатику, не думаючи про те, що десь є хірургічні відділення, десь ходять у білих шапочках доценти з асистентами і вирізають апендикси: голубі, рожеві, аквамаринові. Вони про це не думають. Вони, певно, думають про море, про густонаселені південні пляжі, які в усіх країнах і краях, як і у Феодосії, чомусь називають золотими. Про ті масові місця, де щодня можна безплатно демонструвати свої модні купальники і фігури, і все це – на фоні голубого неба, блакитно-зеленого моря. А поки що вони демонструють наймодніші кожушки, шуби, пальта, кептарики, чобітки, капелюшки, брови, шиньйони, зачіски, зелені, сині, чорні, фіолетові, сиві вії і масу інших речей, яких не завжди зустрінеш навіть на універсальній промтоварній базі і в науково-дослідному інституті лікувальної косметики.
"Я хочу до моря, – мрієте ви. – До теплого сонця, до морського повітря, до троянд і пеларгоній, до вічнозелених пальм і олеандрів. Туди, де море перекочує свої хвилі і вони так лагідно плещуться об берег і дуже здорово впливають на здоров'я".
"До моря ще рано, – ніби кажуть вам хрещатицькі модниці устами доцента. – Почекайте трохи, поїдемо разом".
"Вони щасливі без моря і без кипарисів, – думаєте ви. – Їм добре й тут. Вони, певне, не знають, що таке третє хірургічне відділення і що таке молодий і красивий доцент, який під час операції думає про них і про цитати для докторської дисертації. Їм добре. Вони, модниці, знають тільки ательє, і то не третього, а першого розряду. І животики в них гладенькі. Не перепорені, не зашиті. А мені хоч купальник купуй".
Мда! Уже не вам ходити по пляжах, застромивши в яскраві японські плавки пістолетом пачку сигар і повісивши на них модні чорні окуляри, не дрейфувати поміж комунгоспівських грибків і пляжних парасольок, шезлонгів та лежаків і гукати: "Ей, красуне, де такі шоколадні ноги продають?"
Шоколадний загар. У вас і зараз шоколадний загар. Але від кварцу. Безплатний. Не куплений, разом з путівкою, на берегах сонячного Криму чи Кавказу.
А до моря хочеться. Ой як хочеться. Так ще ніколи не хотілося. А поки що ви їдете додому. Щедро розраховуєтеся з водієм (у ці дні грошей не жаль, аби одужати!) і заходите у під'їзд з таким виглядом, ніби ви двічі герой.
Вдома, де ви збиралися набиратися сил, білків і калорій, несподівано для себе помічаєте, що вени знову починають здуватися.
– Candida[35]! – запевняє вас дільничний хірург, викликаний додому. – Це не страшно. Треба частіше полоскати рот фурациліном або шалфеєм. Можна борною кислотою, настояною на дубовій корі й безсмертнику. Добре звіробій з прополісом і котячими лапками.
– А флебіт?
– Флебіт? Компреси, мазь гепарину або мазь Вишневського, ногу тримати високо. Можна компреси із спирту, горілки. Бажана українська 56-градусна.
– А коньяк?
– Тільки per os...
– Як? Як?
– Per os. Тобто, тільки через рот. Але не більше ніж двадцять п'ять грам. Ви зрозуміли?
– Зрозумів.
– Через три місяці повинно розсмоктатись.
– А як не розсмокчеться?
– Не страшно. Цю вену можна буде вирізати. Її функцію на себе вже взяла інша.
– Але, товаришу хірург, нога...
– Ви, по-перше, не дівчина, а по-друге, це операція зовсім не складна. Головне, аби вам удалося потрапити до гарного спеціаліста.
– Спасибі, лікарю, – посміхаєтесь ви. – Ви мене заспокоїли.
– Такий наш обов'язок, – розводить він руками, – Вище голову.
– А ногу?
– І ногу теж. Швидше розсмокчеться.
Розділ XV. Як бути з швами
Епілог для оптимістів
Нашу повість можна було б завершити й попереднім розділом, якби не одна деталь. А саме: замість точки Мак-Бурнея у вас на животі несподівано з'явилися шви, схожі на нерівну шнурівку черевичків з високими халявками.
Як бути? Чи гордитися їхньою появою, чи, навпаки, – соромитися? Все залежить від вас і від того, як ви повернете цю справу.
Якщо у вас, наприклад, на носі висипали веснянки і вам знайомі й посібники щиро радять користуватися кремом "Сюрприз", бджолиним воском або цинковим білилом та звичайним відбілювачем і ви все це вже давно застосовували, а наслідки однакові, відповідайте:
– А для чого? Веснянки – це ж модно.
Щось аналогічне відчуваєте ви після того, як хірурги на згадку про себе залишають вам на животі шви. "Як же бути? – думаєте ви. – Чи гордитися ними, чи шукати спеціалістів-косметологів, аби їх якимось чином ліквідувати? Чи хай будуть?! Може, вони надають мені мужності і викликають співчуття?"
В усьому цьому хаосі вам самому розібратися дуже важко. Тим більше, що з цього приводу немає ні порад, ні рекомендацій, ні підручників, ні післямов. Наша порада вважатиметься першою, хоч ми й не претендуємо на всю повноту і широту її викладу. Як і не певні того, що після нас нічого вже не можна буде сказати чи написати з цього приводу.
– О, так у тебе зовсім чудовий вигляді! Ніколи б не подумав, що ти переніс дві операції підряд?! – замість привітання, вигукують ваші знайомі. – Чи це все вигадка?
– Тобі що, шви показати?
– А чого ж – цікаво, як хірурги зашивають.Так, як шевці, чи краще?!
– Хочеш подивитися? – перепитуєте ви і про себе думаєте: "Живіт – не голова, а шви – не лисина. Тут не скинеш берета і не скажеш: "Ось, бачив!" Хоч вам, як ніколи, хочеться висмикнути сорочку й показати знайомим свого худого живота. Хай поспівчувають і позаздрять! Але ви не зовсім певні, чи пристойно це робити у фойє кінотеатру або, скажімо, під час антракту якоїсь вистави. Не зовсім зручно (а втім, це наша суб'єктивна думка) показувати сліди від швів, коли до вас прийдуть гості, щоб поцікавитися вашим здоров'ям і випити за це чарочку. Одну. Ну, другу і.. останню, "на коня". Або, як тепер кажуть, "на руля".
– Ну, як ти тепер? Сліди від швів ще видно?
– Ого-о-о! Ще й які! Це вже, мабуть, як і жінка, на все життя, – сумно заявляєте ви. – Ще й колоїдні. Чорт би їх побрав!
– Колоїдні? Гм! – хитає головою хтось із менш знайомих. – Цікаво! Ніколи не бачив!
Це ви розумієте по-своєму, піднімаєтесь з-за столу і хапаєтесь за пояс.
– Ти що?! Як тобі не соромно? – раптом спалахує рум'янцем дружина, як нововідкрита на небі зірка.
– А чого? – втручається хтось з гостей, – Хай покаже.
– Справді! Хай покаже. Нам усім дуже цікаво, – лунає водночас декілька голосів.
– Ви що, жартуєте? – цікавиться ваша дружина.
– Які тут жарти?! Хай покаже. Гвідя, покажіть. Ми ж тут усі свої. Це залишиться між нами.
– Та ні, – затягуєте ви пояс. – Мабуть, таки справді незручно. А втім, якщо чесно признатися, то я не знаю...
– Чого там незручно?!
– Незручно тільки бантика прив'язувати до лисини, – кидає ваш товариш і дивиться на лисого сусіда, який до цього стріляв очима на його дружину.
Ви остаточно розгублюєтесь. Одні кричать "зручно", інші – "ні". Як бути? З довідниками з етики ви, здається, знайомі. Там є чимало цікавих речей. Скажімо, як обходити трамвай, коли пропускати жінку вперед, як себе поводити в товаристві, врешті-решт, як і в якій руці тримати виделку, а от чи можна показувати знайомим шви після операції – ніде ні слова.
Що тут порадиш? Ми можемо сказати тільки одне: єдині місця, де їх можна, не соромлячись, показувати, – це кабінет хірурга, перев'язочна і чорноморське чи прибалтійське узбережжя. Отож, ви маєте рацію, коли постійно повторюєте: "Я хочу до моря..."
– Я хочу до моря, – шепочете ви, знову 3аплющуєте очі і вже бачите, як сизокрилий лайнер несе вас над голубою затокою Коктебеля з профілем Максиміліана Волошина-Кирієнка[36].