Знімаю цеглу шар за шаром, легко та швидко. Куди довше виходить зчищати глину з окремих цеглин. На черговому ряду справа в тілі печі відкривається пустота: здається, саме такі заглиблення в стіні того ж таки погріба дід звав печурками. Ось і це, виходить, печурка (чи пічурка?) Але навіщо вона була зроблена, навіть побілена всередині, а потім все ж таки закладена кількома цеглинами? Через непотрібність? Чи як схованка на випадок чогось? Але чого? Піч роблена сто двадцять років назад; здається, тоді ще не було подій, які могли би спонукати майстра чи господаря до такої аж надто далекоглядної завбачливості. А, можливо, заклали її вже значно пізніше і саме переконавшись в непрактичності печурки – на користь такого припущення вказують чотири цеглини, покладені одна на одну без перев'язки швів, аби тільки закрити. Можливо, просто котрійсь із господинь не сподобалась ідея – мовляв, тільки зайва пилюка збирається, а ховати щось у них, та ще й у підпіччі, незручно, зайва справа – от і заклали.
Я ліниво розмірковую над власними припущеннями, продовжуючи розбирати ряд, зчищаючи з цегли тонкі пластинки пересохлого глиняного розчину, який із шурхотом спадає на підлогу, коли чую легку ходу Аліси, бачу крізь запилюжену плівку її силует і ось уже вона зазирає в осередок мого трудівництва.
– Ой, яка тут курява! Ходімо обідати, бо через годину в мене клієнтка.
– Зараз, ось цей ряд розберу і прийду. Розігрівай.
Аліса крокує назад, я знімаю чергову цеглину зліва від підпіччя і мені відкривається ще одна схованка, розташована симетрично до попередньої. Пластинка глини падає в білу пустоту, але звук падіння якийсь нехарактерний, мовби на щось тонке металеве. Дещо здивований, я рукою виламую наступну цеглину, зазираю досередини й бачу в білій печурці якусь сіру поверхню з малюнком, присипаним жовтуватою глиною.
Мені перехоплює подих: нічого собі!
– Алісо! Алісо-о!! – волаю я на все горло. Якийсь час панує тиша і я вже набираю в легені повітря, аби прокричати ще дужче, боячись відвести очі від чогось сірого, що лежить на дні схованки – а раптом воно щезне, як ілюзія – коли ж це нарешті таки брязкає клямка вхідних дверей і наляканий голос дружини тривожно питає:
– Що сталося?!
– Йди-но сюди, швидше!
– Що таке?
– Заходь! Поглянь, що знайшов.
Аліса обережно заходить, шукаючи очима куди б його ступити, щоб не забруднити свої білі кросівки. Коли б не мої слова про знахідку, вона би сюди нізащо не зайшла, проте природжена жіноча цікавість перемагає навіть набуту протягом життя рефлекторну відразу до бруду. Коли дружина схиляється наді мною, я показую їй очима:
– Бачиш?!
– Що це? – майже пошепки питає вона , так само, як я, тамуючи подих.
– Не знаю... Зараз подивимось.
Опускаю руку в печурку, беру чималеньку, трохи більшу від цеглини, жерстяну коробку, відчуваю її вагу і обережно виймаю зі сховку, в якому вона пролежала хтозна скільки років. Долонею стираю зі знахідки рештки пороху: на світло-сірого кольору жерстяній кришці з видавленим по її периметру рослинним орнаментом видно гравюру – оточена високими будівлями площа якогось міста, ратуша з вежею, готичний костьол; на площі, здається, розчищеній від снігу, видно чіткі фігурки людей. Збоку на коробці якийсь надпис. Нахиляю, аби прочитати і відчуваю, як щось доволі важке м'яко зсувається всередині. "Bruxelles" написано, здається, французькою на довгій стороні, а на короткій продубльовано німецькою – " Brüssel".
– Офорт, – Аліса навіть тут не забуває продемонструвати свою обізнаність зі світом мистецтва і з придиханням пошепки просить: – Відкривай уже, бо я зараз помру з нетерплячки.
Певно, за ці десятиліття чи то петлі на кришці трохи приржавіли, чи її заскочка – не одразу, трохи з натугою, але бляшанка знехотя таки відкривається. На дні коробки лежить якийсь предмет, загорнений у смугасто-сіру, просочену мастилом ганчірку і ще не взявши до рук, тільки по непевних обрисах його, я починаю підсвідомо здогадуватися що там може бути. Беру, і вже точно знаю що це, але все ж таки нетерпляче розмотую згорток – під тканиною відкривається темно-сіра, майже чорна, матова сталь, і в наш час так притаманна зброї. Наган!
– Ні-чо-го собі... – Аліса ошелешена побаченим.
В револьвері не вистачає двох набоїв – дві каморки його барабана темніють пустотою. Уперше тримаю в руці щось подібне, тому з цікавістю роздивляюся цю по-своєму красиву воєнну машинку, знаряддя вбивства людей. У всьому відчувається міць, надійність, довершеність форми, конструкції загалом. На лівій щічці револьверної рами штампований напис:
Императорскій Тульскій Оружейный заводъ
1900
Напевне, років із п'ять раніше я би не відчував такої цікавості, навіть захоплення, подібним механізмом, але війна і в цьому залишила на мені свій лихий слід.
– Там іще щось є, – каже Аліса.
І правда, на дні бляшанки лежить невеличка шкіряна торбинка – можливо, кисет для тютюну. Коли беру її, всередині щось тихо подзенькує. Розкриваю стягнену зав'язочками горловину і з кисету мені на долоню лівої руки падає... Георгіївський хрест, а за ним сиплються, дзенькаючи одне об одне, жовті блискучі кружальця.
Невже?.. Невже це золото?! Отетерілі з несподіванки, ми роздивляємося ніколи раніше не бачені нами монети. На всіх барельєфом, у профіль, голова коротко стриженого чоловіка з бородою та вусами і надпис по колу
Б.М. НИКОЛАЙ ІІ ИМПЕРАТОРЪ И САМОДЕРЖЕЦЪ ВСЕРОСС.
Одні монети, п'ятирублеві, зовсім маленькі, майже як недавні ще українські копійки, тільки товщенькі, інші, десятирублеві, дещо більші, але все одно значно менші, ніж уявлялися мені, коли я чув десь згадки про царське золото. П'ятирублевих п'ять, десяток чотири. Не бозна який, а все-таки скарб.
– Оце привалило нам... щастя, – вичавлюю нарешті з себе геть безбарвним голосом.
– Ти хіба не радий?! – дивується Аліса, проте і в неї інтонації нічим не нагадують радісні.
"Ач як вчепилася в нас імперія – навіть у скарбах не відпускає. Скільки ж має часу минути, аби забулася вона, як страшний сон?!"
– Та, мабуть, радий. Звісно, радий. Просто дуже багато запитань виникає: хто поклав, коли, навіщо, – озвучую я перші свої міркування, лишаючи про себе, невисловленими, куди вагоміші: "І ще цей наган, в якому двох набоїв не вистачає – чому? Він що, знаряддя грабунку або й убивства? Хто скаже?"
Ми таки в шоковому стані – обидвоє. Тому я вкладаю знайдене в бляшанку і не випускаючи її з руки, кажу дружині:
– Ходімо, пообідаємо, а тоді вже розмислимо що та як робити.
По обіді Аліса хоч і знехотя, та все ж мусить стрічати клієнтку і займатися манікюром, а я, тримаючи скарб при собі, повертаюся до печі. Решту часу працюю машинально, на автопілоті, адже голова забита купою всіляких думок, бо крім самого по собі факту несподіваної появи на білий світ зброї та золота, постає логічне запитання: що зі всім цим тепер робити?! Здати, як годилось би законослухняним громадянам, у поліцію? Угу... Ми, українці, ще так і не навчилися довіряти владі. Та, власне, і підстав маємо для цього доста. Щоденно то вона нас дурить, то ми її, відповідно. Коли навіть серед музейників – та навіть "святих людей", церковників – знаходяться люди, які грабують, по суті, самі ж себе, продаючи реліквії баригам, то що вже про поліцію казати, котра здебільшого так міліцією й лишилася. Здати здаси, а воно візьме та колись і обернеться проти тебе ж, причому в спосіб, який ти навіть передбачити не зможеш.
Золото... Чи є у мене хоч якесь моральне право думати лихе про власного предка – прадіда, бо дід, якби знав про скарб, не мав жодного сенсу тримати його під піччю – лише на підставі того, що в барабані нагана не вистачає двох набоїв? Та жодного, тим паче, що я історик і мушу завжди тримати на думці події, під час яких довелося жити прадіду Андрію: одна революція, друга, переворот, то світова війна, то з більшовиками, то колективізація – і все це за чверть століття. Міг прадід добути наган, коли в ньому тільки п'ять набоїв лишалося? Міг. Міг його купити і два вистріляти для тренування? Міг – в царські часи така зброя вільно продавалася, аби твої гроші. Міг із першої світової принести? Міг – раз Георгіївський хрест беріг, значить його нагорода, цінував її, як свідчення власної звитяги, то які проблеми дістати на війні подібну зброю? Та жодних – сам по цій знаєш: було би бажання. Міг, коли тут все колотилося з вісімнадцятого по двадцятий, просто підібрати на полі бою? Міг.
Чи було в ті часи царське золото хоч якоюсь дивиною? Ні. Це тільки більшовики довели людей і державу до такого зубожіння, що гроші перетворились на звичайні папірці, хоча й писали на них, що вони нібито забезпечені золотом і дорогоцінними металами. Прадід Андрій просто-напросто міг своє золото заробити ще до сімнадцятого року, відкласти на майбутнє. Навіщо ховав? Бо більшовики прийшли. Червоний терор, продрозкладка, колективізація, репресії – люди привчалися виживати, ховати добро, робити запаси "на чорний день". Чому сину не передав, не розповів? Бо в сорок першому пішов на другу світову й не повернувся. Або міг вважати, що коли про таємницю знають двоє, то вона вже й не таємниця – от і мовчав.
Тепер праонук знайшов. Не в полі чи лісі, не в потайки розкопаному кургані, а в печі свого прадіда. Значить, це моя законна спадщина, тобто, наша з Хорхе спадщина. Все, ставимо на цьому крапку.
...Що то значить для людини стан піднесення! На ньому й шашлик вийшов у мене беззаперечно вдалим. Імпровізований мангал склав із цеглин розібраної печі прямо на цегляному штабелі. Місце для нашого пікніку облаштували тут же, поряд із вікном майбутньої кухні, поміж двох кущів бабиної гортензії. Сидимо в золотавих променях призахідного сонця, що пробиваються часом крізь вербове гілля над Рукавом, потроху смокчемо терпке винце, жуємо шашлик із огірками, насолоджуємося життям. Уся піч уже за вікном, приміщення під кухню та санвузол вільні, клієнток у дружини додається – заслужили.
– Що ти думаєш із пістолетом робити? – запитує Аліса. Навіть голос притишила.
– То револьвер. Системи Наган.
– Ну, з револьвером.
– Нічого. Нехай лежить як сімейна реліквія. Головне – нікому ні слова.
– А стрельнуть із нього не хочеться?
– Хочеться.