У протоколі, з ваших слів, сержанте Автуро, ми запишемо, що межі частини, та й самого Азербайджану, ви полишили, не бажаючи брати участь у азербайджансько— вірменському конфлікті. Не витримавши атмосфери, що панувала на той час у вашій частині. А це вже дуже пом'якшувальна обставина. До речі, втікали один, чи в складі групи військовослужбовців?
— Ніяких спільників у мене не було. До Зони подався, тому що зрозумів: у селі, а тим паче в Києві, мене заарештують. Щоправда, спочатку кілька днів потинявся по столиці, потім майже рік жив у добрих людей поза Зоною, на дачі, за харчі працюючи та охороняючи. А коли мною почала цікавитися міліція, подався сюди. Чому? Чув розповідь про те, що хлопець-киянин теж утік із частини, розташованої десь у Росії. Та, щойно звернувся до військкомату, щоб отримати замість військового квитка паспорт, як його негайно заарештували як дезертира. І судили, пояснивши, що за злочини, які були скоєні на території Радянського Союзу, у нас теж судять.
— Загалом, так, судять. Але не дезертирів, якщо тільки вони не скоїли злочину під час служби, або після втечі з частини. Ясна річ, військова прокуратура змушена розбиратися з кожним дезертиром, але, у зв'язку з політичною ситуацією, що склалася на руїнах імперії, до суду справа не доходить. Тим паче, що в подібних ситуаціях завжди втручаються преса, депутати, спілка солдатських матерів.
— Невже й справді не судять? — з подивом і надією запитав Авгура. — Але ж... я не знав цього.
— Шкода, — скрушно зітхнула слідча. — Краще б уже було відсидіти на звичайній зоні, тобто в таборі, ніж прирікати себе на пекельну смерть в Зоні чорнобильській. Втім, тепер уже нічого не зміниш. Щось маєте додати до того, що вже потрапило до протоколу?
— Маю, — проказав Авгура, замислено дивлячись у вікно. — Напишіть, що я просто жив собі. Я дезертирував, щоб нікого не вбивати. І жив на землі, яку всі інші люди, сотні тисяч людей, покинули напризволяще. Тільки тут, у камері, я зрозумів, яким дивовижним життям я жив там, у Зоні, на вільній землі. Якщо це злочин, можете мене судити.
— "Я просто жив собі. на вільній землі". Мільйони людей мали б позаздрили б вам, — замріяно якось проказала старший лейтенант, але негайно схаменулася і, невдоволена своєю хвилинною слабкістю, спохмурніла. — Проте облишмо романтику і повернімося до протоколів. Не настільки вже ця земля збезлюдніла, щоб ви ні з ким не зустрічались там, не контактували, або й жили певний час під однією стріхою. Де зараз усі ці люди? Чим вони займаються? Адже перебувати в Зоні без спеціального дозволу категорично забороняється. Особливо ж, якщо до аварії ви на цій території не проживали.
— Тоді виходитимемо з того, що жив один. У землянці. Час від часу мені доводилось зустрічатись з людьми, котрі, з якихось там причин, теж опинилися в Зоні. Але ніколи не цікавився, хто вони, і чому виявилися на відчуженій території. Так само, як і вони не цікавились мною.
Слідча уважно подивилася на Авгуру, далі обережно якось запитала:
— Ви так і заявили б на суді? Якщо б він, ясна річ, відбувся, — поспішливо уточнила вона.
— Тільки так.
— Тоді запевняю, що ні слідчі воєнної прокуратури, ні суддя вам теж не повірять. Не повірить вам суд, громадянине Авгуро, — рішуче додала слідча, закрила папку зі "справою" і, відкинувши її, рвучко підвелася. — Хоча, повторюю, мені дуже не хотілося б, щоб справа дійшла до суду.
— Тоді ви дивна слідча.
— Можна подумати, що вам довелося чимало побачити їх на своєму віку. Та й підслідчий ви теж, погодьтеся, не з... нормальних.
Вона вже викликала було міліціонера, який мав відвести Владя до камери, проте в останню мить відмінила своє рішення. Зателефонувавши начальникові, вона попросила дозволу не передавати дезертира військовій прокуратурі, а спочатку показати фахівцям із Науково-дослідного інституту радіаційної медицини, керівництво якого вже не раз зверталося з проханням повідомляти їм про кожного, хто тривалий час прожив у Зоні. Такі люди цікавлять їх, передусім, із наукової точки зору.
Заручившись згодою майора, Озерна негайно зателефонувала до Інституту і, після нетривалих перемовин, переможно повідомила:
— Зараз я накажу, щоб вам надали змогу відмитися в душі, нагодували і дозволили відпочити. Завтра нас чекають в Інституті, що розташований у передмісті Києва.
Із тих п'ятьох бандюків, котрі ганебно побивали його минулої ночі, в камері залишилося тільки троє. Щойно Ігуда ввійшов до цієї в'язничної нічліжки, як вони, всі троє, підвелися і здивовано, нашорошено втупилися в нього. З їх реакції Ігуда зрозумів, що його другої появи тут харцизяки не чекали; можливо, їх навіть запевнили, що цей "націоналіст-патрійот" пробуде в них лише одну ніч. Й оскільки двох найміцніших лобуряк від них забрали — чи то випустили, чи перевели до іншої камери, а швидше за все вони були звичайнісінькими "підсадними качками", — то це лише утвердило їх в упевненості, що "націоналіст" сюди справді більше не повернеться. Але щось там по міліцейських кабінетах не спрацювало, й ось він знову тут!
Перезирнувшись, вони очікуюче втупилися в нього поглядами, і на певний час у камері запанувала напружена тиша. Бандюки явно не знали, як їм тепер поводитися з цим політичним в'язнем, тому один із них — невисокий, худорлявий, з прищуватим тхорячим обличчям, скориставшись затишшям, шмигонув на верхні нари і затих там. Він і минулого вечора поводився, як шавка: більше підтявкував та під'юджував, ніж прикладався до Ігуди, а тепер і зовсім вирішив триматись подалі від його кулаків.
Ігуда криголамом врізався поміж тих двох, які ще залишалися на його шляху, розштовхав їх, пробився до віконця камери і зупинився спиною до них.
— Але ж він, падло, навіть не привітався, — пробурчав один із ло— буряків, якого звали Шалвою, мабуть, реагуючи на німе запитання свого дружка.
— А ні, щоб спитатися дозволу пройти.
— Не поважає, дєрєвня...
Саме в той момент, коли рука Шалви лягла йому на плече, Роман різко розвернувся і, затиснувши зігнутий середній палець між вказівним і безіменним, з розвороту вдарив його в горлянку. Конвульсійно здригнувшись, нападник застиг із відкритим ротом, але, так і не даючи йому прийти до тями, Ігуда, по-селянськи розмахнувшись, з усієї сили запалив йому в скроню і, штовхнувши на другого нападника, ковальським ударом, наче молотом, вчекрижив того, що сидів на нарах, по тімені.
Якусь хвильку знепритомнілий Шалва зависав на руках у свого дружка, золотозубого руданя. Цим Роман і скористався: захопивши його однією рукою за руду чуприну, він другою відкинув Шалву, а потім завдав удару "списом" у горлянку тепер уже самому руданьові. Той спробував осісти, але Ігуда дотяг його до голої стіни і кілька разів ударив об неї чолом, закривавивши все обличчя.
Завдавши ще одного оглушливого удару в скроню Шалві, він і його відкинув до стіни і, покрутивши каблуком туфлі на пальцях його правої ноги, потер потилицею об стіну. Коли після цього він знову взявся було за плюгавенького бандюка, який приходив до тями, сидячи на нарах, той зіскочив на долівку і благально присів, мало не опустившись на коліна.
— "Шестьоркою" буду, братан, тільки не вбивай. Я з цим кодлом ніяких справ не мав. І добре знаю, що жоден із них на зоні термін не тягнув.
— Хто ж вони такі?
— Шпана міська. За хуліганку їх сюди.
— То, виходить, що їх спеціально намовили бити мене?
— Ментівка й намовила. Звичний ментівський прийом, яким вони ламають і кістки, і характери.
— Доладно формулюєш, — похвалив його Ігуда. — А ті двоє, яких зараз нема?
— Один із них, по-моєму, був чистим лягавим. Другий, мабуть, працює на підсадах. Занадто вже помітною була нерівноправність між ними, та й, по-моєму, ненавиділи вони один одного.
— Що значить "на підсадах"? — не зрозумів Ігуда.
— Попався на чомусь, а тепер на ментів відпрацьовує, аби не посадили. Якщо дуже старатиметься, а менти виявляться сумлінними, то справу його або притримають, або й зовсім закриють. Зате він повинен розколювати підозрюваних і все виказувати ментам.
— А ти?
— Навіть не приховую, що я — злодій, але злодій, який живе за "поняттями" і злодійськими законами.
— Чому ж тоді вчора ти, чмо болотне, нацьковував їх усіх чотирьох? За одне це тебе варто було б каструвати.
— Залякали, братан. їх четверо було, бєспрєдєл повний.
— Тільки тому й помилую... на перший раз. Але, якщо й сьогодні потягнеш за цими двома; якщо хоча б одним порухом, чи хоча б одним словом... я тебе, бидло, на будь-якій зоні знайду.
— Все, братан, вважай, що мене тут нема.
— Навпаки, ти тут будеш. Твоя справа — не допустити, щоб вони напали на мене сплячого.
— Як скажеш, братан.