Ніхто не хоче зрозуміти мою жертовність, хрест, який я взявся нести заради людей, обтяжених великим гріхом — надміром багатства, за який Святе Письмо обіцяє пекло. Тому й хочу позбавити їх того мерзенного капіталу. Будете тоді умиротворено спати, жити без тривог. Вашої пукалки я не боявся, всі жолуді вительбушив. Ви й не чули. Тепер то іграшка. Ну, це таке... Для чоловічої розмови варто познайомитись. Я Перукар. Ваші гроші повинні стати моїми.
Давида немов струмом пронизало. Перукар! Та це ж страшний грабіжник, вбивця! Про нього в газеті було.
"Управління окружної кримінальної поліції має достовірні дані, що на землях польських всходніх почав діяти небезпечний грабіжник і вбивця на псевдо Перукар, 42 роки, який вчинив кілька тяжких злочинів. Раніше і справді був непоганим цирульником. Винахідливий, ретельно готується до кожного злочину, добре володіє прийомами рукопашного бою, вміє відкривати складні замки. Має свій почерк. Жертву переконує, що дбає про неї, посилаючись на гріховнісь багатства. Вдає культурного, доброзичливого, не ображає, проте з цинічним гумором може пограбувати і вбити. Його професійні знання дуже ускладнюють спостереження за ним, бо часто змінює види причісок, вусів, бороди, буває без них, чи користується перуками. У Львові вчинив злочин під виглядом монаха.
Озброєний револьвером і бандитським ножем. Незговірливим для початку робить легкий поріз підборіддя, називає це голінням. Помітивши свою кров, людина швидко погоджується відкупитись. При будь-якій підозрі на участь Перукаря у злочинах, негайно сповіщайте керівництво окружної кримінальної поліції у Луцьку".
(З листа начальника окружної кримінальної поліції).
— Води, — прохрипів лежачий.
— Несу, несу. Допомога немічному — свята справа.
Давид жадібно осушив кухоль, спробував підвестись. Гість допоміг йому встати, сісти в крісло, підвів двома пальцями за підборіддя опущену голову.
— Ти, може, тугий на вухо? Я тобі сказав про гроші. Де вони?
— Які там гроші... На щодень є, трохи в банку маю...
— Бідненький. А особняк у Луцьку за гарбузове насіння маєш через день купувати? Ну, торгуватись не будем, тут не базар, часу обмаль.
О, громи небесні! Він знає про купівлю. Навіть дату! Хто ж зрадник? Янкель чи власник будинку, який так привітно зустрічав його, але вперся: оплата готівкою, бо він виїжджає в Італію. Боже! В яку пастку потрапив! Але ж хотілось. Майже в центрі Луцька. Під магазин, готель чи житло. То не Макарове. В рекламній газеті Янкель знайшов. Двічі з ним їздили на оглядини. Сподобалось. Він навіть папери перевіряв на будинок.
Перукар мовчки вийняв з кишені ніж. Блискуче лезо клацнуло, стало сторч. Давид здригнувся.
— Не бійся, — задоволено посміхнувся гість. — Я лише поголю.
Він майже нечутно провів лезом по підборіддю, але Давид зразу відчув, що по шиї потекли теплі потічки.
— Розв'яжіть.., — глухо простогнав він.
— О, то вже інша мова. Тільки не брикайся, як теля, не драпай, мов заєць. Оця штука, — Перукар вийняв з-під свого підпліччя пістолет, — догонить і вгомонить. Втямив? Показуй, де твій скарб.
У Давида здерев'янів язик і лиш по хвилі він видушив з себе: у дворі, в іншій будівлі. Перукар розв'язав руки, допоміг вдягнутись. Підсвічував кишеньковим ліхтариком.
— Джек! — голосно покликав Давид, коли вийшли надвір.
— Не турбуй пса. Він відпочиває. Тимчасово околів.
Відколи Аза втекла, Давид взяв собі щеня сторожової вівчарки кавказької породи, яке виросло у грізного великого псюру, вірно служить йому, слухається. На ніч його випускали з вольєру.
Місяць був недалеко до повні, ледь зазублений, але рясно заливав світлом землю, кущі. Давид на повні груди вдихнув весняний аромат природи. Бадьорий, оздоровчий, він освіжив голову так, що не йнялось: як то ураз втратити те, що стільки років збирав? Та життя дорожче... Не дає зійти з розуму остання надія. Жорна. Ні Цибульському, ні йому, слава Богу, не довелось скористатись ними за основним призначенням. Тепер от пробив час.
Ось вони. Перукар уважно слухав, поки Давид розтлумачував секрет. Незручно, мовляв, але треба стати навколішки.
— Перукар ні перед ким на колінах не був і не буде, — відрізав той.
— Прошу вибачення, але перед злотом вклякають крулі і царі, — знайшовся Давид.
— Мудро! — хмикнув Перукар. — Та краще вас, пане Девід, тої штуки ніхто не знає. Обслужіть, будьте ласкаві, вашого спасенника.
Давид відсунув жорна, вгатив кулаком по стіні. Дві цеглини шухлядою повільно висунулись з неї. Світлий промінь ліхтарика скочив туди, блиснув на золоті, спинився на стопках паперових грошей. Перукар лиш присвиснув.
— Славні у вас, надійні засіки, пане Девід.
Давид приречено зітхнув. Та Перукар, на диво, не кинувся вигрібати добро.
— Вам, пане Перукар, подати їх, чи як? — ледь чутно перепитав Давид, бо чекав вибору, мов пострілу, для когось з них він і стане ним.
— Пане Девід, красно дякую. Один мій клієнт хотів мене так само привітно обслужити: за пачками злотих у його сейфі лежав револьвер. У правому плечі ношу його сервіс. Мати у лівому нема ніякого бажання. Правда, позбувся він тоді і грошей, і життя. Тому, давайте свої білі рученьки. На всяк випадок я їх зв'яжу, доки буду самообслуговуватись.
Серце Давида, яке, було, вже стрибнуло від радості, тут же впало: як же він без вільних рук? Але слухняно простягнув перед собою.
— Е, ні, друже, не так, — заперечив Перукар і зв'язав їх за спиною, неквапно пішов, став на люк, навпроти ніші, запустив у сховок руку, присвічуючи ліхтариком другою.
Дихання і серце Давида, здається, зупинились. Він рвонув з місця, пружно підстрибнув і врізався лобом у друге пускове двоцеглиння. В очах сипонуло іскрами, Давид заточився, впав...
Було темно, тихо, лиш ліхтарик у ніші яскраво освітлював її вміст. Навіть глянути туди Давидові було лячно. В голові паморочилось, з розсіченого лоба ліве око туманив теплий потічок. Поволі очумався. Нарешті боязко зиркнув на страшне місце. Воно було порожнє.
Із стягнутими руками він став на коліна і вперше в житті безмежно і гаряче дякував Всевишньому та невідомому конструктору ловчої ями, Цибульському, який за невелику плату поділився секретом її існування, обслуговування, механізмом дії, сказав, що пан, у якого він колись придбав маєток, зробив так само, що там вже є перший новосел.
Давид довго тер сирівець на руках об гострий край цегляної стіни. Передихав і знову шмуляв, доки вони не роз'єднались. Розтер їх і став запізніло класти на себе хрести. Боязко ступив на люк, забрав ліхтарик. Побачив на підлозі чорний крислатий капелюх свого мучителя, ногою підсунув його туди, де той щойно стояв, стукнув по цеглині кулаком. Чорний беззубий рот підземелля відкрився.
— Як там тобі, пане Перукар, нова обитель? — кинув Давид у темну пащу, порадив. — Одягни, а то застудишся. Розважайся. Там вже є один такий карась, чотири песики.
Пащека мовчки проковтнула забуту річ.
— А-а-а! — раптом зірвався на всю горлянку Давид, переможно потрясаючи кулаками. — Я живий! Живий! Живий!
Старовинні склепіння будови відлунювали, гробовище мовчало.
Очманілий від неймовірної радості, він скакав, кричав, вищав, витанцьовував, тупотів ногами. Виграв життя.
ДИРИГЕНТ
Аза йшла першою. За нею, слід у слід, решта. Всі шестеро голодні, агресивні, злі, хоч вовк іншим рідко буває. Та ніхто не ремствує, не сповільнює ні бігу, ні ходьби, не перепочиває: два тижні з порожнім шлунком фізичну форму звір тримає. До того ж якраз повня — циганське і вовче сонце таємниче посилює активність хижаків. Повновидне, воно довго зоріло з висоти, але вже розпливається у ще невидимих променях правдивого, денного. Навіть у Міченого, як найстарішого, що замикав вовчий ланцюжок, не було такої чорної смуги у благодатну щедру осінню пору. Ну, що то один зайчисько, вуж! Довелось навіть спожити кілька плодів дикої яблуні, що невідь як засіялась серед лісу.
Аза і Мічений не просто йшли, вони читали природу: повітря, землю, звуки, вчили цій грамоті молодих. Ось заскрекотіла сорока. Шпигунка, донощиця. Комусь сигналить. Але, буває, так само слугує і їм про чужих, їхніх ворогів. Правда, в таку рань вони на вовків не полюють. Раптом припах... Ледьледь вловимий. Його приніс легенький вітерець, що повіває справа. Аза вчула: там велика і ласа жертва. Ні, про небезпеку він не доносить. Аза рішуче повернула туди.
Вовчі мислі. "Ви, люди, дивуєтесь — як при такому ставленні до нас ми виживаємо. О, крім сили, Творець наділив нас гостротою органів чуття, зору, інтуїції, аналізу, яких бракує вам. Ви іноді чуєте, як ми розмовляємо, від чого у вас мороз по шкірі. Не знаючи про що йдеться, ви пробуєте імітувати виття, щоб заманити нас у пастку. Ваші двоногі вовки роблять те з допомогою колодниць[XCVII], чи скла гасової лампи. Хоч рідко, але така підлість вдається. Ми чуємо найменший шерех, самі рухаємось безшумно, на кінчиках лап, щоб не сполохати жертву, помічаємо в лісі найдрібніші зміни. Звуки та інтуїція підказують нам багато. Про вас теж. Ми беззоро визначаємо хто їде лісовою дорогою, торохтить возом, дає команду волам чи коням, — небезпечні там люди для нас, чи ні. Навіть, коли в групі є один поганий для нас. Вгадуємо із розмов для чого їдуть. Певно, якби потрапили в іншу країну, того б не знали, — там інша мова. Так само, німецькі чи ірландські наші брати не розуміли б вашого слова, коли б опинились тут. Здобич ми чуємо за три кілометри. Ніс підказує хто вона, вже по дорозі готуємось до зустрічі. Він вловлює 200 мільйонів відтінків запахів, ваш — п'ять мільйонів. Впізнаєм і "братів" з іншої зграї, які вторглись на нашу територію. Взимку ці зайди найчастіше для нас стають поживою.
Знаємо на що здатна кожна жертва, за якою полюєм. Найбільш безпечною і ласою для нас є вівці. Збиваються в купу, або безладно розбігаються, ховаються в кущах. Дурні, думають, що ми не знайдем. Зубами за шию, собі на спину і тікаєм, щоб швидше і безпечніше спожити.
Попри небезпеку, шукаємо велику здобич. Від лося чи оленя нас гине найбільше. Вони вміють боронитись, як і рятуватись, але йдемо. Два-три досвідчених вовки можуть здолати цю тварину. Якою б не була наша майбутня жертва, нашим помічником стає страх, що змушує її помилятись.