Не так давно очумілі від всевладдя хотіли збудувати рай на Землі, повернути течії рік назад. Раю як не було так і нема, ріки течуть так само. Творець не подарує вам іншої, комфортної для життя планети, бо бачить, що ви зробили із Землею. А про те, як вам дякуватимуть за це ваші далекі нащадки, здогадуйтесь самі.
Земля волає від вашого бездумного насилля, воєн, незагойних ран, отруєння, посилає вам голоси протесту. В ній накопичується енергія величезної потуги для нечуваного вибуху, щоб покарати невдячних, недалекоглядних, байдужих, кривдників. Як відомо, колись, на зорі життя на Землі, Творець врятував людей від винищення в хижому первісному світі, збагативши їх неоціненним даром, — розумом. Однак багато їх віддали його на поталу своїй сатанинській похоті — необмеженості влади і капіталу, а не збереженню природи і миру на Землі. Це караючий бумеранг, який веде людство до самознищення чи невиліковного каліцтва. Ще є час, аби покаятись і змінити до неї ставлення. Домовляйтесь, доки не пізно".
ПЕРУКАР
Через блаженний сон Давид вловив припах тютюнового диму, чоловічих парфумів, чого він не любить. Ледь-ледь розклинив повіки і ...охолов. Поруч з ліжком стояв незнайомець: чорний капелюх, усміхнене лице, шкіперська борідка, вусики-мушка. Бандит! Хто ж ще, і чого в таку пору, крізь замкнені тильні двері, проник сюди? Рука Давида тихенько вповзла під подушку, висмикнула револьвер, якого він придбав три місяці тому. Немов знав.
— Руки! — голосно крикнув Давид, хоч у самого вони дрижали від ляку: в людину ж цілився. — Руки!
В ту ж мить у його очах блиснуло і він ледь не злетів на підлогу, затих. Невідомий запалив, кроками міряв спальню, затим повернув Давида, стягнув за спиною руки вузьким сиром'ятним ремінцем. Небавом непритомний заворушився, застогнав.
— Очуняв? — перепитав незнайомець. — Ах, Девід, — раптом так співчутливо, що у Давида навіть забриніла струна надії, звернувся він. — Ви, як і решта моїх клієнтів, є невдячним і невихованим. Ще, не знаючи чого я тут, ви ладні зробити в моїй голові зайву дірку, а влада воліє бачити мене лише на шибениці. Ніхто не хоче зрозуміти мою жертовність, хрест, який я взявся нести заради людей, обтяжених великим гріхом — надміром багатства, за який Святе Письмо обіцяє пекло. Тому й хочу позбавити їх того мерзенного капіталу. Будете тоді умиротворено спати, жити без тривог. Вашої пукалки я не боявся, всі жолуді вительбушив. Ви й не чули. Тепер то іграшка. Ну, це таке... Для чоловічої розмови варто познайомитись. Я Перукар. Ваші гроші повинні стати моїми.
Давида немов струмом пронизало. Перукар! Та це ж страшний грабіжник, вбивця! Про нього в газеті було.
"Управління окружної кримінальної поліції має достовірні дані, що на землях польських всходніх почав діяти небезпечний грабіжник і вбивця на псевдо Перукар, 42 роки, який вчинив кілька тяжких злочинів. Раніше і справді був непоганим цирульником. Винахідливий, ретельно готується до кожного злочину, добре володіє прийомами рукопашного бою, вміє відкривати складні замки. Має свій почерк. Жертву переконує, що дбає про неї, посилаючись на гріховнісь багатства. Вдає культурного, доброзичливого, не ображає, проте з цинічним гумором може пограбувати і вбити. Його професійні знання дуже ускладнюють спостереження за ним, бо часто змінює види причісок, вусів, бороди, буває без них, чи користується перуками. У Львові вчинив злочин під виглядом монаха.
Озброєний револьвером і бандитським ножем. Незговірливим для початку робить легкий поріз підборіддя, називає це голінням. Помітивши свою кров, людина швидко погоджується відкупитись. При будь-якій підозрі на участь Перукаря у злочинах, негайно сповіщайте керівництво окружної кримінальної поліції у Луцьку".
(З листа начальника окружної кримінальної поліції).
— Води, — прохрипів лежачий.
— Несу, несу. Допомога немічному — свята справа.
Давид жадібно осушив кухоль, спробував підвестись. Гість допоміг йому встати, сісти в крісло, підвів двома пальцями за підборіддя опущену голову.
— Ти, може, тугий на вухо? Я тобі сказав про гроші. Де вони?
— Які там гроші... На щодень є, трохи в банку маю...
— Бідненький. А особняк у Луцьку за гарбузове насіння маєш через день купувати? Ну, торгуватись не будем, тут не базар, часу обмаль.
О, громи небесні! Він знає про купівлю. Навіть дату! Хто ж зрадник? Янкель чи власник будинку, який так привітно зустрічав його, але вперся: оплата готівкою, бо він виїжджає в Італію. Боже! В яку пастку потрапив! Але ж хотілось. Майже в центрі Луцька. Під магазин, готель чи житло. То не Макарове. В рекламній газеті Янкель знайшов. Двічі з ним їздили на оглядини. Сподобалось. Він навіть папери перевіряв на будинок.
Перукар мовчки вийняв з кишені ніж. Блискуче лезо клацнуло, стало сторч. Давид здригнувся.
— Не бійся, — задоволено посміхнувся гість. — Я лише поголю.
Він майже нечутно провів лезом по підборіддю, але Давид зразу відчув, що по шиї потекли теплі потічки.
— Розв'яжіть.., — глухо простогнав він.
— О, то вже інша мова. Тільки не брикайся, як теля, не драпай, мов заєць. Оця штука, — Перукар вийняв з-під свого підпліччя пістолет, — догонить і вгомонить. Втямив? Показуй, де твій скарб.
У Давида здерев'янів язик і лиш по хвилі він видушив з себе: у дворі, в іншій будівлі. Перукар розв'язав руки, допоміг вдягнутись. Підсвічував кишеньковим ліхтариком.
— Джек! — голосно покликав Давид, коли вийшли надвір.
— Не турбуй пса. Він відпочиває. Тимчасово околів.
Відколи Аза втекла, Давид взяв собі щеня сторожової вівчарки кавказької породи, яке виросло у грізного великого псюру, вірно служить йому, слухається. На ніч його випускали з вольєру.
Місяць був недалеко до повні, ледь зазублений, але рясно заливав світлом землю, кущі. Давид на повні груди вдихнув весняний аромат природи. Бадьорий, оздоровчий, він освіжив голову так, що не йнялось: як то ураз втратити те, що стільки років збирав? Та життя дорожче... Не дає зійти з розуму остання надія. Жорна. Ні Цибульському, ні йому, слава Богу, не довелось скористатись ними за основним призначенням. Тепер от пробив час.
Ось вони. Перукар уважно слухав, поки Давид розтлумачував секрет. Незручно, мовляв, але треба стати навколішки.
— Перукар ні перед ким на колінах не був і не буде, — відрізав той.
— Прошу вибачення, але перед злотом вклякають крулі і царі, — знайшовся Давид.
— Мудро! — хмикнув Перукар. — Та краще вас, пане Девід, тої штуки ніхто не знає. Обслужіть, будьте ласкаві, вашого спасенника.
Давид відсунув жорна, вгатив кулаком по стіні. Дві цеглини шухлядою повільно висунулись з неї. Світлий промінь ліхтарика скочив туди, блиснув на золоті, спинився на стопках паперових грошей. Перукар лиш присвиснув.
— Славні у вас, надійні засіки, пане Девід.
Давид приречено зітхнув. Та Перукар, на диво, не кинувся вигрібати добро.
— Вам, пане Перукар, подати їх, чи як? — ледь чутно перепитав Давид, бо чекав вибору, мов пострілу, для когось з них він і стане ним.
— Пане Девід, красно дякую. Один мій клієнт хотів мене так само привітно обслужити: за пачками злотих у його сейфі лежав револьвер. У правому плечі ношу його сервіс. Мати у лівому нема ніякого бажання. Правда, позбувся він тоді і грошей, і життя. Тому, давайте свої білі рученьки. На всяк випадок я їх зв'яжу, доки буду самообслуговуватись.
Серце Давида, яке, було, вже стрибнуло від радості, тут же впало: як же він без вільних рук? Але слухняно простягнув перед собою.
— Е, ні, друже, не так, — заперечив Перукар і зв'язав їх за спиною, неквапно пішов, став на люк, навпроти ніші, запустив у сховок руку, присвічуючи ліхтариком другою.
Дихання і серце Давида, здається, зупинились. Він рвонув з місця, пружно підстрибнув і врізався лобом у друге пускове двоцеглиння. В очах сипонуло іскрами, Давид заточився, впав...
Було темно, тихо, лиш ліхтарик у ніші яскраво освітлював її вміст. Навіть глянути туди Давидові було лячно. В голові паморочилось, з розсіченого лоба ліве око туманив теплий потічок. Поволі очумався. Нарешті боязко зиркнув на страшне місце. Воно було порожнє.
Із стягнутими руками він став на коліна і вперше в житті безмежно і гаряче дякував Всевишньому та невідомому конструктору ловчої ями, Цибульському, який за невелику плату поділився секретом її існування, обслуговування, механізмом дії, сказав, що пан, у якого він колись придбав маєток, зробив так само, що там вже є перший новосел.
Давид довго тер сирівець на руках об гострий край цегляної стіни. Передихав і знову шмуляв, доки вони не роз'єднались. Розтер їх і став запізніло класти на себе хрести. Боязко ступив на люк, забрав ліхтарик. Побачив на підлозі чорний крислатий капелюх свого мучителя, ногою підсунув його туди, де той щойно стояв, стукнув по цеглині кулаком. Чорний беззубий рот підземелля відкрився.
— Як там тобі, пане Перукар, нова обитель? — кинув Давид у темну пащу, порадив. — Одягни, а то застудишся. Розважайся. Там вже є один такий карась, чотири песики.
Пащека мовчки проковтнула забуту річ.
— А-а-а! — раптом зірвався на всю горлянку Давид, переможно потрясаючи кулаками. — Я живий! Живий! Живий!
Старовинні склепіння будови відлунювали, гробовище мовчало.
Очманілий від неймовірної радості, він скакав, кричав, вищав, витанцьовував, тупотів ногами. Виграв життя.
ДИРИГЕНТ
Аза йшла першою. За нею, слід у слід, решта. Всі шестеро голодні, агресивні, злі, хоч вовк іншим рідко буває. Та ніхто не ремствує, не сповільнює ні бігу, ні ходьби, не перепочиває: два тижні з порожнім шлунком фізичну форму звір тримає. До того ж якраз повня — циганське і вовче сонце таємниче посилює активність хижаків. Повновидне, воно довго зоріло з висоти, але вже розпливається у ще невидимих променях правдивого, денного. Навіть у Міченого, як найстарішого, що замикав вовчий ланцюжок, не було такої чорної смуги у благодатну щедру осінню пору. Ну, що то один зайчисько, вуж! Довелось навіть спожити кілька плодів дикої яблуні, що невідь як засіялась серед лісу.
Аза і Мічений не просто йшли, вони читали природу: повітря, землю, звуки, вчили цій грамоті молодих. Ось заскрекотіла сорока. Шпигунка, донощиця. Комусь сигналить.