Бо ніхто майстра в шию не гнав! – Михайло значуще піднімає вгору вказівного, перемазаного в сажу, пальця.
– Бачиш, яка обробка навколо труби? – він колупає сокиркою глиняну замазку стелі. – Тут шарів шість, не менше, просоченої глиною повсті. Нізащо не загориться! Мінвати тоді не було, асбесту теж, а більше ста років простояла хата і хоч би що їй! Бачив? – Гергель показує сокиркою на дебелий сволок, що простягнувся під стелею від однієї стіни до іншої.
Я придивляюся – там під шаром білої фарби ще можна прочитати:
1906 Р. Х.
– Ух ти! Вперше помітив. Дякую, знатиму.
Гуру ремонту пішов, зате прийшла Аліса й розбурчалася, що наробили бруду. А коли ще побачила ті злощасні цеглини на черіні – чорні, аж пелехаті, від сажі – то їй мало мову не відняло. Далі пішли охи та ахи, мало не плачі, й висловлене в барвах передчуття апокаліпсису.
Та натхненний зрушенням, я швидко знаходжу вихід:
– Не переживай, – кажу Алісі, – завтра напиляю рейок, куплю плівку, зроблю ось тут каркас і відгородимо нею кухню від зали. Все буде добре.
... Час – не більше, ніж відчуття живих істот; він усередині нас, він не тільки для кожного свій, зі своїм сприйняттям і своєю швидкістю плину, він і всередині тебе часом іде, часом біжить, летить, несеться, а часом і тягнеться, наче гумка. Від першої ж миті моєї появи тут і до вчора він здебільшого рухався мляво, мовби сонна муха, що всю зиму спала десь в щілині й нарешті ожила. А позавчора прокинувся остаточно та й дав такого газу, як автомобілісти кажуть, що тільки тримайся!
Ще звечора, засинаючи в Алісиних обіймах, плануєш в гаснучій свідомості наступний день: конче треба зробити ось це, це і це, а ще бажано оте і, коли лишиться час – а він має лишитись! – ще й оте. Але вже наступний ранок вносить корективи.
– Ти ще позавчора обіцяв мені зробити палички для підв'язки помідорів, – нагадує дружина, не пропускаючи нагоди вколоти.
Чортихнувшися про себе, мушу йти в сад – там за сараєм лежить купа хмизу: результат моєї весняної розчистки саду. Хотів порубати на дрова для шашликів, але не встиг і з чистим сумлінням переніс цю процедуру на осінь. Тепер, бач, мов знахідка. З ножівкою та сокирою в руках беруся до роботи – години не минуло, а три десятки кілочків завдовжки з метр готові. Тепер можна і основного заняття приступати.
– Мало, – каже Аліса, скрупульозно їх перелічивши, – потрібно сорок вісім. І ще щоб ти забив їх у землю біля кожного куща.
– Може б ти сама?
– По-перше, я собі руки молотком повідбиваю, а по-друге, в мене через десять хвилин клієнтка.
Та йопересете! Коли ж до печі черга дійде?! А мені ж іще рейки пиляти, каркас робити, плівку до нього степлером кріпити.
І скрізь, на кожному етапі обов'язково знаходиться щось, що гальмує твою роботу. То довго шукаєш дошку, перш, ніж здогадуєшся зазирнути на горище майстерні, де її цілий склад, то з осторогою пробуєш уперше в житті пиляти рейки на дідовій циркулярці, то йдеш купувати плівку, степлер і скоби витративши на це щонайменше годину – от уже й обід. А потім знаходиш у майстерні і степлер і скоби, через що тебе тут же пробиває на істеричний сміх.
Маючи тепер певний досвід, по обіді знаходиш в майстерні дідів шурупокрут, проте він не працює, що, власне, й не дивно – стільки років минуло, акумулятори здохли. І хочеш не хочеш, мусиш знову йти в магазин інструменту й витрачати майже тисячу гривень на новий китайський девайс. Правда, саморізи вдається знайти серед дідових запасів, що неймовірно радує. А ідея провести інвентаризацію всього наявного в господі майна, причому невідкладно, самому собі видається верхом власної раціональності.
В результаті під кінець дня заледве вдається плівкою на дерев'яному каркасі відгородити від простору вітальні територію майбутньої битви з сажею. А ще добу назад взагалі планував, що сьогодні з піччю буде покінчено. Три дні коту під хвіст... Нічого собі будівництво!
...П'ятниця. Вчора таки вдалося розібрати більшу половину печі. Здавалось би, яка тут робота: ламай собі покладену на глиняному розчині піч та викидай цеглу у вікно. Мабуть, так воно й було, якби не клята сажа. До чого ж противна субстанція! Пухнаста, легка, проте й жирна водночас. Я за чверть години перемазався нею, як Аліса фарбою. Довелося брати кельму і мало не з кожної цеглини обережно зчищати у відро волохатий шар чорної масткої гидоти. Про купу сухої глини на підлозі я вже мовчу. Аліса, глянувши на мене перед обідом, ледь по землі не качалася зі сміху: зиркнувши на себе в дзеркало, і я завважив, що чимось схожий на чорта з "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
Обличчя, то не біда: вмийся з милом і по всьому, але ж від тієї сажі ще й у носі та горлі пересихає й дере. Довелося і ніс, і горло полоскати водою і довго вихаркувати та випльовувати з себе осоружну сажу, а потім ще й під час вечірнього купання пирхати на пляжі, наче кінь. Втім, на ЛБЗ[41] ми виглядали не краще, але там у нас, траплялося, по кілька днів не було такої можливості та ми й не помічали тоді подібного дріб'язку, тому скаржитись тут на якусь там сажу...
Та коли піч була розібрана нижче рівня, на якому в ній вогонь горів, проблема сажі скінчилася сама собою. Аж тоді в моїй голові зародилася неабияка раціональна думка: прийде час і ця цегла стане мені матеріалом для стін каналізаційного септика. На радощах, що мої мізки почали генерувати подібні речі, я решту дня присвятив сортуванню і складанню розібраної цеглу в два штабелі: один, великий, зі звичайної, а інший, учетверо менший, з якоїсь маленької, схожої на давньоруську плінфу, логічно припустивши, що з рештками печі справлюся наступного дня, і то до обіду, бо п'ятниця день короткий, а чи ж я цього не заслужив?
Аж раптом сьогодні вранці згадалося мені, що п'ятниця в Городі ще й день базарний, а так схотілося порадувати нас шашличком зі свинячого ошийка під рештки сухого іспанського вина, що чекало цього часу ще від пам'ятного мені тутешнього Великодня, тим більше, що приводів для цього аж два: до Аліси косяком ідуть клієнтки, а я ось-ось розберу піч. Колись, у мирні часи, на корпоративах своєї фірми я вважався головним спеціалістом по шашликах та барбекю, тож гріх себе не побалувати.
Прикупивши шмат ошийка й на додачу гарну смугу почеревини, кілька цибулин, пакет кефіру та упаковку аджики, виходжу з базару, намірившись знайти в якомусь із сусідніх магазинів пів десятка шампурів, біля самого виходу з базару мало не натикаюся на чоловічка з сірим обличчям, що скромно стоїть собі біля маленького розкладного столика з якимись медалями, старими ручними годинниками, срібними ложечками та блискучим портсигаром.
– Купую предмети старовини, – неголосно, ніби сам до себе, каже цей нічим не примітний чоловічок, – рушники, картини, посуд. Купую предмети...
Згадка про власний віднайдений скарб зупиняє мене, ніби якась невидима сила: дідько, може нехай ця людина забере у мене сімейні реліквії, якщо вони не потрібні державним музеям?! Принаймні виручені кошти підуть на реконструкцію дідової хати, тим самим буде продовжене її життя. І цей аргумент для самовиправдання здається мені таким вагомим, що я кажу баризі:
– Маю для Вас багато цікавого.
– Слухаю уважно, – трохи пожвавлюється перекупник.
І я, соромлячись самого себе так, ніби за мною звідкілясь з-за спини спостерігають невидимі дід Сергій та баба Ліда, детально розповідаю чоловічку про скарб із комори, хоча й почуваюся при цьому справжнісіньким зрадником роду.
– Ви можете принести рушники? Мушу глянути.
– А решта всього?! – запитую з відчуттям, що й тут на мене чекає поразка.
Чоловічок кривиться і тим самим тихим, ввічливим голосом каже:
– Нецікаво. Цього скрізь багато. З посуду охоче візьму будь-який фарфор до сімнадцятого року, а глину – ні. Об'ємні речі взагалі неходові. На OLX знаєте скільки скринь? Десятки. Просять за них по парі тисяч і то не беруть.
– Ну, а чому так? – я геть засмучений. – Чому це нікому не потрібно? Пропонував музею – не беруть, колекціонери, виходить, теж. Мине час і лікті ж кусатимуть, тільки взяти буде ні в кого.
– Не переймайтеся, – прямо таки втішає мене перекупник, – я пів життя цим займаюся і скажу Вам, що в Україні ситуація зі старовиною така – ліпше в приватну якусь колекцію передати цінну річ, ніж у музей. Я з іншого міста, замолоду багато чого в наш місцевий музей передав, тільки опісля жодної з тих речей серед експонатів не бачив і про долю їх ніхто мені не хотів говорити. Думаєте, музейники не крадуть? Та в них самих рильце в пушку, як-то кажуть.
– То що виходить, у нас все так погано? Музеї не зацікавлені, бо коштів немає, археологи на розкопки теж грошей не мають, а тим часом чорні археологи підпільно риють і за кордон усе сплавляють...
– Та нехай ліпше копачі знайдуть і продадуть, ніж воно в землі струхне. Держава в нас мов собака на сіні: сама розкопки не фінансує і іншим не дає їх проводити. Зате спробуй взяти дозвіл на будівництво десь у визначеній нею заповідній зоні – муситимеш купу бабла сплатити. Ще й хабарів не наносишся.
Мені неприємно таке слухати, а дивитись на цього баригу й поготів, але мушу визнати, що він багато в чому має рацію. Сухо прощаюся і засмучений іду геть, мало не забувши, що шукаю шампури. Коли все ж таки купую в сусідньому магазині їх та мішок вугілля, то вийшовши, вже по дорозі додому помічаю біля іншого виходу з базару ще одного такого ж перекупника з імпровізованим прилавочком, тільки цей молодший, доволі вгодований і має вигляд людини, цілком задоволеної своїм життям.
... За вікном поволі росте купа цегли, на підлозі купа глини. Від печі лишилося щось схоже на П-подібний постамент по коліно заввишки. До обіду, як планував, на жаль, не закінчу, але все ж таки й на завтра переносити цю гидку роботу не збираюся, чого б це мені не коштувало. Бо як-не-як шашлик замариновано і чекати суботи, аби його з'їсти, ні я, ні Аліса не плануємо.
В дитинстві закрите фіранкою підпіччя нам із Жоріком здавалося чимось схожим на глибоку печеру в казці про Алі-бабу і сорок розбійників, лякаючи своєю таємничістю. Тепер ось воно відкрилося мені цілком: низеньке й вузеньке – хіба що двом хлопчакам і сховатися.