І що саме звідси, з Карпат, із Карпатської Русі, з сьогоденної України, вирушали в далекі мандри-бойовиська предки сучасних сербів і хорватів, словенів, македонців і чорногорців. А хто може поставити під сумнів історичну спорідненість українців з чехами, словаками чи лужицькими сербами?
Мова мого народу... Дослухаюся до твого слов'янського багатоголосся, і розумію, що всі ми — народи-брати. Всі походимо з індоєвропейської, праслов'янської першогалактики, орбіти якої од віку вічного перетиналися з орбітами інших рас, національних груп і народів Європи, Азії, Африки; а в новітніші часи — Америки та Австралії, теж щедро засіяних нині слов'янським зерням, що виколошується у велелюдних народних житах цих материків.
Я — українець. Але, як і кожна цивілізована людина, складаю глибоку шану всім мовам, усім культурам, звичаям і релігіям; усім народам, народностям і племенам — у цьому великому світі, на цій маленькій планеті сутнім. Проте, як і кожен син свого народу, не можу, не маю права забути, що в світі є тільки одна-єдина земля, яка зветься Україною. І що це — моя рідна земля.
І що тільки на цій калиновій землі, тільки під її яворовими небесами, вітри і сонце, ріки і гори, пшениця і всяка лугова травинка-би— линка; тільки на ній — старовинні церкви-каплиці, козацькі могили, орлині гнізда, і навіть сірий, прибитий пилом та всіма забутий камінь при дорозі — все-все, геть усе: говорить і мріє, співає і плаче, проклинає і сповідається, осягає, зрікається і навіть... мовчить — так-так, навіть віщо мовчить! — по-українському! Мовою мого мужнього, багатостраждального народу..."
— Гаразд, — не змінюючи тональності мови і не вдаючись до паузи, підсумував слідчий, — на сьогодні допит завершено. — А, дочекавшись, коли прийде конвоїр, щоб вивести Ігуду, раптом у спину йому проказав: — До речі, прізвище мого діда, українського козака зі Слобожанщини, справді було саме таким — Шпак. То, в часи совєт— ського "розкозачення", його, під приставленим до скроні револьвером, змусили не лише записатися "росіянином", але, щоб із часом не наважився знову "переписатися" на українця, щоб у нього й нащадків його витруїти навіть згадку про те, що вони українці, примусили змінити прізвище із "хохляцького" Шпак — на "ісконно русское" Скворцов.
— То чому ж ви мститеся тепер мені, — уже від порога кинув Роман, — а не тим, хто й досі, тепер уже в нібито незалежній Україні, продовжує залишатися "підніжком і гряззю Москви"?
2
Того сонячного дня Авгура здійснив вилазку до села, розташованого за межею Зони, і тепер повертався назад. Він уже підходив до охопленого колючим дротом гайка, за яким починалася "територія відчуження", аж раптом із чагарів, із засідки, майже одночасно вискочило четверо озброєних людей, що складали міліцейсько-воїнський патруль. Розсипавшись віялом, вони швидко охопили сержанта півколом, погрозливо вигукуючи при цьому:
— Стій!
— Ні з місця!
— Лягай! Стрілятиму!
Авгура спробував прорватися назад до села, але вже пізно. На дорозі, яку він щойно пересік, з'являється міліцейський мотоцикл. Тепер уже патрульні остаточно оточують його, примушують підняти руки і швидко, брутально обшукують.
— Давно промишляєш у цих краях, зальотний? — поцікавиться міліцейський лейтенант.
— Нічим я не промишляю, — якомога спокійніше відказав Авгура. — Я живу в Зоні.
— Ні зброї, ні документів, — доповів молодий міліціонерик з тоненькими вусиками, завершуючи обшук Владя. — Сумка теж пуста. Судячи з усього, похід виявися невдалим.
— А які в цього мародера можуть бути документи? — насмішкувато відповів лейтенант. — По яких селах мародерствував, зальотний?
Авгура відвернув обличчя і промовчав.
— Образився, — іронічно констатував молодший сержант.
— І що робитимемо з ним? — запитав рядовий. — У село, чи одразу до райвідділу?
— Не знаєш, що в таких випадках роблять з мародерами?! — суворо запитав лейтенант. — Розстріл на місці! Або на першу ж гілляку.
Вусань ошелешено подивився на офіцера, потім на сержанта.
— А коли насправді?.. — невпевнено наполіг він.
— Коли насправді, — пояснив офіцер, — то знову доведеться пошкодувати, що й досі не з'явилося якогось там закону — щоб таких мародерів розстрілювати прямо на місці злочину. І час, як на те, не воєнний, а то б...
— Якщо він довго вештався Зоною, то ніякі суди й розстріли йому вже не потрібні, — нарешті заговорив здоровань з розпізнавальними знаками старшого сержанта-піхотинця, який досі лише похмуро стежив за кожним порухом затриманого, і по-каратистськи вдарив його спочатку в живіт, а потім у вилицю. — І так за місяць-другий здохне, від радіації.
Та, ледве він проказав це, як Авгура з усієї сили, аперкотом, врізався йому кулаком у підборіддя, а далі кинувся в ноги і, захопивши за гомілки, врубався головою йому в груди. Навіть по тому, як міліціонери вже скрутили йому назад руки і взяли їх у кайданки, Владьо ще встиг дотягтися носком чобота до вилиці старшого сержанта, що піднімався.
Потім вони били його всі гуртом, але найбільше лютував піхотинець. Можливо, що й убив би його, якби лейтенант раптом не схаменувся і не перехопив його руку.
— Все, старший сержант Лукашов, усе, годі!
— Я уб'ю ету мразь бандёровскую! Мой атец только для того и прібьіл служить сюда из Рассіі, чтоби істреблять такіх, вот, хахлов-на— ціоналістов. И я буду істреблять іх!
— Якщо тільки тобі дозволять це робити, сволото кацапська! — злизав кров з розсіченої губи Авгура. — Я тебе, власівця смердючого, з-під землі дістану.
За кілька годин по тому Авгура вже сидів в одному з кабінетів райвідділу міліції і дослухався до того, про що старший лейтенант Озерна — молода, років під тридцять, вродлива жінка-слідча — розмовляє по телефону зі своїм начальником.
— Так, товаришу майор, на цю справу я довго не відволікатимуся, і всі ті справи, які накопичилися, потрохи розгребу. Тим паче, що цим затриманим у зоні все одно займатиметься військова прокуратура. Та тому, що він — дезертир, який уже тривалий час переховувався у Зоні. .Сам оце тільки щойно зізнався в цьому. Добре, буде виконано.
Вона кладе слухавку на апарат і, все ще тримаючи руку на ній, сумно дивиться у вікно. Авгура теж мовчить. Вклавшись руками на коліна, він дивиться в одну точку на столі, заглиблений у власні роздуми.
— Як ви вже, мабуть, зрозуміли, — порушила мовчання слідча, — наші милі бесіди доведеться завершувати. Хотіли б ще щось додати до показань, які вже дали?
Авгура випрямляється, закладає ногу за ногу й обхоплює коліно руками. Він такий же похмурий і зосереджений, як і раніше.
— Час закінчувати ці "милі бесіди" — це точно.
— Що ви маєте на увазі? — насторожується Озерна, застигаючи з аркушем протоколу в руці. — Не задоволені тим, як велося слідство? — м'яко запитує вона. — Маєте скарги, або якісь претензії?
— Жодних, — відказав Авгура, дивлячись кудись убік. — Ми ж уже з'ясували, що це було не слідство, а всього-на-всього "милі бесіди".
— Вас настільки вразив мій вислів? — здивовано і дещо розгублено всміхається слідча. — Дарма. Справжній зміст його зрозумієте, коли за вас візьметься військова прокуратура, як за дезертира. До речі, я бачу, що під час затримання вас добряче побили. Лейтенант сказав, що це лютував один із військовиків, які були залучені до патрулювання прилеглої до зони території. І навіть уточнив, що йдеться про сержанта Лукашова. Хочете поскаржитися на дії цього патрульного?
— Хотів би зустрітися з ним ще раз. Й обов'язково зустрінуся.
— Ось цього вже робити не радила б, — проказує старший лейтенант, з-під лоба поглядаючи на розсічену губу та вилицю, і синці під очима. — Краще давайте ще раз пройдемося основними епізодами всієї цієї історії. Важливо з'ясувати, чи не вчинили ви ще якихось, тільки вже суто цивільних, злочинів.
— Я взагалі не скоїв жодного злочину.
— У законодавстві будь-якої країни світу дезертирство вважається одним із найтяжчих. Не вірю, щоб ви не знали цього.
— Я залишив частину вже після проголошення незалежності України.
— На той час, Україна, як, втім, і Росія, проголосила лише суверенітет, проте все ще залишалася у складі СРСР, аж до референдуму і проголошення незалежності.
— Всі українці, які служили разом зі мною в тій частині в Азербайджані, сприйняли проголошення суверенітету, як проголошення цілковитої незалежності.
— Не заперечую, патріотично. Подібні поривання суддя обов'язково мав би врахувати. Якщо тільки адвокат не дозволить зневажити їх.
— Ми й справді відчули себе солдатами, які виявилися в чужій державі, за інтереси котрої незабаром змушені будемо воювати. Адже конфлікт у Карабасі і на кордонах із Вірменією був неминучим.
— Ось це вже суттєво, це суттєво. Наскільки мені відомо, зараз Україною блукають сотні таких утікачів.