В одному місці ця річка своє русло роздвоює аби через якихось три сотні метрів знову їх об'єднати. От на цьому, можна сказати, острові поміж двох русел Клевені колись і оселилися наші з Хорхе предки та їх сусіди – так утворилося щось схоже на хутір чи, по-місцевому кажучи, куток з дев'яти дворів. Уся ця місцина здавна звалася людьми Клевенею і тільки місцеві добре розуміють з контексту коли мова йде про річку, а коли про поселення на острові поміж її рукавів.
Клевеню з Городом єднає невеликий дерев'яний місток, перекинутий через основний рукав річки, над ним проходить жовта труба повітряного газогону і дроти ЛЕП, що несуть на Клевеню мало не всі блага сучасної цивілізації – така собі пуповина, котра єднає Клевеню з Городом. Споконвіку клевенці опалювали свої житла дровами, пізніше вугіллям, а газ то була для них недоступна розкіш: ніхто у владі й чути не хотів про газогін через річку до кутка на дев'ять хат. І тільки за Ющенка дали дозвіл, та на зібрані кутком людські гроші таки провели до хат Клевені "блакитне паливо". Дід, звикнувши за життя до груби та дров, не зрадив своїм звичкам і газ провели тільки до літньої кухні, де й раніше стояла газова плита, що живилася від п'ятидесятилітрового газового балона, заправки якого вистачало на місяць.
Містком своїм легкові авто клевенців ще якось проїжджають, а великим вантажівкам, схоже, зась. Між Клевенею, коли лічити від містка, і центром Города, тобто, тим, що поміж людей і зветься власне, "го́родом", набереться хіба що півтори сотні метрів, бо сам центр Города, так склалося віддавна, зміщений на його край, у закуток, утворений річкою Клевенею.
Наш двір ніби пуп Клевені – стоїть якраз посередині пагорба. Справа від нього два двори і зліва два, а навпроти, утворюючи зелений вигін, примостилися ще чотири, з вузенькою вуличкою поміж ними, – якраз навпроти нашого двору, – котра веде до містка і далі, піднімаючись на гору, до центру Города. Літом на Клевені всуціль, куди не подивися, зелений колір, хіба що квіти його розбавляють та синє небо і синя, коли йти містком, смужка води – теж від неба. Мабуть через цю обставину я тут ніколи не бачив людей в окулярах, а ідилію для очей і душі псують лише комарі з мошками та весняна повінь, яку місцеві звуть прибутною водою. Коли прибутна висока, тоді вода не тільки заливає все навколо, затоплюючи городи й садки на острові, але й, трапляється, підходить до самих порогів шести хат із дев'яти – в тих, які, звабившись тутешньою волею, не мали іншого виходу, як втулитися не на вершечку пагорба Клевені, а на його дещо нижчих схилах.
Не знаю, як тепер, а в шкільні роки я жодного разу не чув, щоб хтось із тих клевенців скаржився на прибутну, хоча й досі пам'ятаю сліди від повені в хаті нашого з Жоріком друга Сашка Бальбо. Хтозна, можливо, це тому, що Бальбо живуть тут уже мало не сто років, усі вони з цією обставиною народжувалися й зростали, відтак і звикли до неї. Власне, коли тверезо помислити, ніхто ж не змушував дідів чи батьків нинішніх клевенців пхатися жити на луг і ніхто не забороняв їм покидати Клевеню. Проте одні таки попхалися колись, а інші, нащадки їхні, теж тепер, гадаю, не скаржаться на долю, бо інакше би тут і не жили. Здається, до нашого покоління мало хто покидав Клевеню, аби переселитися на сухе місце чи взагалі переїхати жити в якийсь мегаполіс. І лише деякі з наших ровесників таки дали звідси дьору, але хіба тільки звідси? Значить, є щось таке в Клевені, заради чого терплять вони всі ці негаразди.
Отже, спираючись на тростину, я перетинаю вигін, проходжу вузькою вуличкою між двома дворами до містка, долаю його, та весь у вербах неширокий лівий берег Клевені, проходжу попід ними метрів п'ятдесят, а далі крутим узвозом, вистеленим ще в шкільні часи нашого батька гранітною тряскою бруківкою і заставленим по обидва боки цегляними будинками-лавками колишніх місцевих купців, піднімаюся до церкви, котра стоїть на протилежній стороні площі – осердя Города. Перше, що кидається мені у вічі, це дивне безлюддя центру. Хіба що де-не-де промайне людська постать – у сквері чи в старих торгових рядах. Двері церкви відчинено, але тільки два велосипеди жалісно туляться до її стіни – вони з того покоління, що пам'ятає ще часи войовничого матеріалізму.
За чверть століття мало що змінилося в центрі, тільки зник з постаменту істукан вождя світового пролетаріату, натомість лицьовий бік тумби прикрашено гербом України з блискучого металу. Алея скверу заповнилася портретами хлопців, загиблих на війні, а на двоповерховій адмінбудівлі замість вивісок райдержадміністрації та райради синіє дешева пластикова дошка з позолоченими буквами, яка свідчить, що будівля тепер належить адміністрації місцевої територіальної громади. Втім, схоже на те, що населенню його місцева влада не цікава, або ж люди просто її не помічають. Вражений несподіваним безлюддям і не в змозі дати пояснення цій обставині, я рушаю навмання, куди очі дивляться – десь же, чи від когось мушу отримати відповідь на просте запитання: що сталося?
А все виявляється просто: життя Города тепер вирує навколо ринку, базару по-тутешньому, змістившись із площі на самісінький край центру. На прилеглій до ринку території місцеві ділові люди викупили старі дворища і звели на них свої нові магазини нехитрого дизайну, більше схожі на одноповерхові житлові будинки, ніж на сучасні торгові об'єкти. Тепер тут скрізь снують люди, їдуть, паркуються і вирулюють з місця стоянки досить таки численні авто, тут пахне грилем чи шаурмою і навіть вишикувалася черга до жіночого ватерклозету – все, як і має бути. Допитуюся в перехожих де знаходиться банк, досить швидко міняю там валюту і повертаюся до торгового виру.
Ще перед входом на територію ринку громадяться барвисті купи штучних квітів для кладовищ, бо ж поминальні дні на носі, тут же сяє на сонці щедро полита зверху білим і на додачу притрушена чимось кольоровим привозна великодня випічка в паперових обгортках, кидаються в око вуличні ятки з привозними огірками та помідорами, ще щось із розряду найзапитуванішого, а вже за ворітьми видно одні тільки людські голови, голови, голови – одразу стає зрозумілим, що сьогоднішній передсвятковий торг перебрав на себе всю увагу городян: не до церкви їм, час якої настане завтра-післязавтра, і тим більше не до влади.
Пірнаю в торговище і десь за годину-півтори виходжу вже з двома дебелими поліетиленовими пакетами, набитими продуктами – чи й донесу зі своєю спиною. Ще й придбав собі чотири велосипедні камери та наколінники – в переконанні, що чиню далекоглядно та мудро: працювати навколішках мені має бути куди легше, ніж схилившися. Тьопаю тепер потихеньку в зворотному напрямку – до площі, мимо церкви, вниз на Клевеню і дорогою приходить мені в голову думка негайно ж узятися за розчистку дідового саду, повирубувати все оте страхуттє (чи страхоттє?), що заполонило такий красивий колись сад.
Запалившися цією ідеєю, навіть не помічаю, як благополучно дістаюся домівки. Нашвидкоруч розклавши продукти, переглядаю одяг, що лишився від діда Сергія. Не одразу, та все ж підбираю для себе старі лахи, годящі для роботи в саду, бо свого одягу в мене обмаль, а такого, щоб і для праці не жаль, немає взагалі. Чіпляю наколінники, беру в сараї сокиру та пилку й рішуче крокую в сад. Так, з чого почнемо? Тут крім якихось невідомих мені кущів, що невідь звідки взялися, ще й повно сухого високого бадилля торішніх бур'янів заввишки з мене – що з ними робити, взагалі не розумію.
Почну таки з кущів. Крекчучи, мов дід Сергій, опускаюся біля першого ж навколішки й починаю обрубувати гілки, і тільки побачивши характерний зріз із м'якою серцевиною, здогадуюсь, що це бузина веде наступ на сад. Працювати навколішках таки значно легше, спина за час походу на базар трохи обзвичаїлась і поки що не докучає, а до майже постійного головного болю я давно вже звик, тож працюю з азартом і здолавши аж три кущі, беруся вже до четвертого, коли ж це повітря зненацька розтинає панічно-тривожний лемент Хасточки:
– Поки-инь! По-ки-инь, я тобі кажу!!
"Кому це вона? " – дивуюся, бо з-за бур'яну мені нічого не видно і продовжую хряскати сокирою.
– Григоровичу, покинь сокиру, чуєш?! Покинь сокиру!
"Тю, що ще сталося?"
Підводжусь на рівні, а Хасточка вже поруч і здійнявши вгору обидві руки, валує, аж у вухах мені заклало:
– Кинь сокиру! Зараз же кинь сокиру!!
Розгублений, кидаю знаряддя на землю і дивлюся на алармістку вкрай здивовано:
– Що сталося?
– Страсна п'ятниця!!!
– То й що? – ніяк не можу зрозуміти її сполошення.
– Гріх! Непростимий гріх, он що!
– А-а-а... – тільки тепер допетравши причину її крику, машу я рукою і обережно нахиляюсь, аби підняти сокиру.
– Не смій! Не смій рубати!! – заходиться криком сусідка. – Батюшка наш, отець Владімір, казав, що такі оце, як ти, в пеклі горітимуть, ясно?!
"Батюшка... Владімір, значить..." – і всередині мене раптом щось вибухає:
– А не пішов би він... твій... ваш батюшка?! – несподівано для самого себе я зриваюся на крик: – Що він знає про пекло?! Пеклом мене лякати! Я там був!! У пеклі!!! Ясно?! Ясно, чи ні, питаю?!!
Напевно, Хасточка чекала чого завгодно, тільки не такої моєї реакції, дивиться на мене переляканими очима і мовчить.
" – Є в поповому пеклі щоденні побої?! А шокер в мокрі груди? Чи струм на геніталії? А швабра в задній прохід?! Мішок на голову, зуби пасатижами, гиря на плюсню. Може, постійний голод є – тижнями, місяцями й роками?! А як є, то чим мене здивує пекло твого Владіміра?! Воно давно застаріло: ніякі чорти не вигадали би тих катувань, що їх вигадують нам кацапи!!"
Але я стримався, нічого цього вголос не сказав, проте Хасточка і так все зрозуміла, прочитала щось в моїх очах. І одразу поменшала, ніби здулася.
– Та я ж не теє... Я тільки... Не нами так заведено, Григоровичу, що в страсну п'ятницю багато чого робить не можна. – тихим примирливим тоном виправдовується сусідка: – Що люди скажуть? Будуть казна-що думати. Будь ласка, не треба. Коли вже так пече, завтра зранку доробиш, а зараз не треба, чуєш? І ти оті кущі бузини, що лишилися, не рубай. Вона через місяць зацвіте – я тебе навчу такий квас із її цвіту робити, що не відірвешся.