Чи так казав філософ, чи це йому лиш приписали. Отець Іван зібрав нас, вільховецьких, та й запитав:
— Ану-ану… Ким були славні Вільхівці?..
— Теслями…
— Теслями… Були теслі…
— Стельмахами…
— І стельмахами, штельмахарню ми ще застали…
— Музиками…
— Як без музик, були музики…
Каменярами славні були Вільхівці, сказав отець. На Кривцеві ще і на нашій пам'яті працювали кар'єри, снували машини, наганяючи страх на високих обочах, возили камінь на будови і на дороги. А за давніх часів вільховецькі каменярі тесали хрести, вони дотепер ще стоять на могилах, вражаючи точною геометрією і написами ІНЦІ вгорі. За кожним кам'яним цим символом життя і вічності — неперевершений талант майстрів. З усіх околиць йшли, саме тут був центр цього сакрального мистецтва, без якого не обходились ніде, бо всі народжуються, живуть усі, всі помирають. А що сказати про млини, колеса яких крутила річка від Ставища до лугів, де один за одним тіснились під горою аж до водоспаду. До свят Різдвяних було завізно, бо їхали з усіх усюд. Млин Івана Бурака коло Ставища над пралом, Івана Поповича на Романівці під обочею, млин Андрія Богдана над гукалом. І млин Йосипа Приймака, і це — окрема історія. І не лише тому, що був це найвизначніший тогочасний промисловий об'єкт у лугах, але й тому, що для когось з нас це родове коріння. Для кого? Не знаю, покрито безпам'ятством і прахом. Що знаю я до сьомого коліна? Я лиш можу здогадуватись, що на місці численних курганів, над якими так настирливо попрацював час, жили наші прапрадіди. Вони вранці вставали, раділи життю. Тішились сонцю, як приходила весна, як співали тут солов'ї. Просто кохали. Ростили дітей, пишалися ними і їхніми успіхами. Тут, у зелених лугах цих, йшло життя. Давній-прадавній хрест, що глибоко вріс у крем'янисту скалу і похилився. Кажуть, що тут була перша в нас церква. Люди молились, вірили в Бога, він дарував благодать. А може, хрест залишили ті, хто тут мешкав? Як пам'ять про себе. Може, все може бути. Епоха за епохою, війни й навали, час руйнував не лише скали, де тисячоліттями до нас жили люди, але і відкривав можливості. Село перебиралося з лугів до поля. А все, що тут, залишило історії.
* * *
Коли мені сумно ставало у Львові на першому курсі, я любив сісти на електричку і за яку годину-другу опинитися у місті Стрий. Там, на околиці, де міст на Дрогобич, жив стрий наш. Він приходив увечері після роботи, а тут такий сюрприз — я. Ми сідали до столу і стрий розпитував.
— А Іван Пеців, він давно був?..
Івана я бачив один раз, по "Сяйво" з Чернівців показували п'єсу самодіяльного театру з Поділля, там, казали, грав Іван Пеців. Приставлення. Через якийсь час його привезли до села, ховали тихо і непомітно.
— А Іван Сливка, Олєсин…
З Іваном Сливкою ми зустрічались часто, він у побуткомбінат, я – в редакцію.
— Слухай…
Питав стрий при кінці.
— А криничка та…
— Та в лузі…
— Та-та… Що з гори витікає…
— Є!.. Як нема…
— Яка там вода!..
Защораз він казав:
— От води б там напитись ще раз…
Десять років Воркутлагу, їм дорога в село була заказана. Що йому, що Іванові Пеціву, що Олєсину. Платили за любов до України. Кришталеві ключі, суцільні джерела, що на Цій, що на Тій Горі. Джерело, в якому святять воду на Йордан біля каплиці Володимира, святителя Русі. Джерело біля старого клубу, скільки раз довелось прихилитись до нього в парубоцькі часи, як дзвеніли тут танці й забави. Скільки дівчат влито тією водою на вливані понеділки. Парували ті ранні світанки від розпашілих дівочих грудей, благеньких платтячок, що сороміцько прилипали до звабливих фігур. І жодна не заховалася, і пам'ятала цілий рік, а може, й досі пам'ятає.
Джерело, що від нас через Колопнище, й не джерело, а велика криниця з незрівнянною чудо-водою. Я і не знав, що в світі винайшли шампунь, для нас його могло не існувати. Задовго до першого ранкового рейсу брав відра і коромисло, залишав їх біля криниці, а сам ставав на старт. Маршрут мій пролягав через колгоспний сад, а там Толошний Лан, а часом і Липки. Жалілися, проте, жінки, що досвітками йшли на ферму хто, а хто і з ферми.
— Олько!..
Казали мамі.
— Скажи най бігає собі в Романівку…
— А то чого?..
— Летить він з псом…
— А ми ховаємось по лозах…
— Ми думали, що то Бевзюк…
Бевзюк був голова колгоспу, жінки йшли з ферми хто з мішком осипки, хто з мішком силосу, а то й банчиною молока. А я їм завдавав клопоту своєю біганиною. Але брав на коромисло два відра світанкової води, одне на оборі виливав на себе, ранковий душ тримав у доброму робочому настрої, і я був тоді таким, що гори міг звернути. Ця наша криничка, як і прибережні джерела, дали життєдайну силу ставку, що серед села. Тут наше дитинство з тими футбольними баталіями на лужку, що тривали до перших морозів. З хокеєм, як уже став замерзав. І досі мурашки по тілу, як лиш згадаю, як проламався, шурнув під лід, як мене викинуло, як з катапульти. Як біг додому городами, цокаючи зубами, а там на печі вигрівався до ранку.
* * *
— До Дністра маємо їхати!..
На мові практичній це означало, що до Дністра має бути пристойна дорога. В роки Другої світової тут стояв фронт, йшли бої за Дністер, за ріку, що в Європі за величиною дев'ята. А нові часи не кращим чином вплинули і на луги, і на в них транспортну артерію. Влітку знімали фільм, а без Вільхівських водоспадів — що за фільм! І ми пішли. Дорогою, яка розкисла після небувалої день перед тим повені. Машина нам загрузнула ще на Осередку, де вниз до старого клубу, а якщо прямо— до Дністра. Повибігали з хат жінки, впізнали, покликали чоловіків, ті стали помагати.
— Чекайте! Василь дасть шнур…
Прийшов Василь, приніс великий воловід, яким тягали відра, як копали криницю. Впізнав мене не відразу.
— А це ти?!.. А добро б тобі було, як ти змінився…
— Вася!.. І я тебе не пізнав, якби жінки не сказали…
— Ти пам'ятаєш, як я носив тобі копійки, як ти писав у газету?..
— Які копійки, Вася!.. То гонорар…
Василь був листоношею, почтальйон, кажуть усі йому в нас. З машиною помогти не може.
— Після інсульту…
Жінки — півтихо й співчутливо. А мені кажуть, що це Галя не відпускає мене з цього пагорбка, де не раз ми стояли по дорозі до клубу. Галка була компанійською дівчиною, ми разом співали в ансамблі, пам'ятаю дотепер ті пісні, але Галки не стало якраз на Великдень. Повернулась з Італії, коли бушувала там епідемія, а тут захворіла. Тут її не врятували. Мені дуже жаль, стою біля хати Галі у Вільхівцях і знаю, що без трактора не обійтися. Не залишається іншого, як на телефоні набрати номер керівника господарства, молодшого з Приймаків. Жінки випитують.
— А ти куди пустився?..
— До водоспадів…
— Ой!.. Там не пройдеш…
— А то чого…
— Хащі!..
— А гадє!..
— Там змії кублами!..
Але нам треба водоспадів. Без водоспадів не може бути фільму про Вільхівці, і ми, вже відігнавши на сухе автомобіль, ще раз проминаємо жінок і почтальйона Василя, привітно їм махаємо руками, вони ще кажуть нам "щасливо!", рушаємо за течією вниз до Дністра.
* * *
Не такими запам'яталися луги. Колись це було райське місце моїх ранкових марафонів, а також і футбольних баталій з кунисівськими і корнівськими, як пасли там корови. Тепер корів ніхто не випасає, луги позаростали. Колись було лісництво, як-от і Придністровське, що через Дністер на хуторі Біла. Давно зруйноване, на перешийку, де ріка справа й зліва. Лісників скоротили, ліс росте й так, сам по собі. Не росте, заростає. До Дністра не дійшли, повернули назад. Хащі і непролазні. Всю дорогу Сергій не вмовкав. Оповідав що лише міг. І про свою роботу, і про рідний свій край, що на півдні, на Кіровоградщині. Показав мені рідкісні види рослин, які, виявляється, ростуть тут. Я просив прощення, що завів як Сусанін. Він, було, прийняв, але все змінилось, як лише підійшли до водоспаду. Гук стояв здалеку, через зарослі не проглядався. Сергій з камерою зійшов униз.
— Йдіть сюди!..
— Та я якось звідси…
— Що за краса!..
Водоспад цей я знав з тих часів, коли грали в футбол, а м'яч залітав часом у провал і за ним треба було побігти. Водоспад фільм прикрасив. Став окрасою. Коли з великими потугами, переборюючи дикі зарослі, вибрались на гору, він зізнався.
— Знаєте, чому я ні на мить не змовкав?..
— А це цікаво...
— Тому що людський голос відлякує змій…
— Ви мене оберігали в рідному селі…
— І себе також…
Зателефонував уже восени.
— А знаєте, чого найбільше хочеться— гайнути до водоспаду того, розкласти там палатку, та десь так на день-другий…
— У Вас буде нагода…
Сказав я.
— Уже почали робити там дорогу…
— Клас!..
— Ну так…
— І що, машиною можна буде доїхати?..
— З того місця, де ми загрузли, й до лугу — вже можна…
— Тоді до весни!..
— До весни!..
СТАРІ КОБЗАРІ
Як я лише починав працювати в редакції, приніс мені Антон три книги "Кобзаря" видання 1914 року. Були вони без обкладинок, посередині проштрикнуті ножем, так, ніби в серце хтось увігнав багнет. Антон сказав, що це російські солдати штрикнули штиком, коли в селі стояли в роки Першої світової війни. Трагічною долею Шевченкової книжки перейнялася і цьоця Петруня, що працювала в палітурному цеху районної друкарні. Того ж таки дня зробила перепліт, дала тверді обкладинки, ще й обтягнула палітурки новеньким темно-коричневим дермантином. Я вже збирався на вечірній рейс, як в кабінеті задзвонив телефон. На тому кінці був начальник КДБ, він коротко назвав своє прізвище, звернувся до мене по імені і сказав, що я повинен прийти на 9-ту ранку. Вже не пам'ятаю, як ішов на автобусну з тими трьома "Кобзарями", як їхав додому, з автобуса пішов до Антона. Він невимовно радів, притискав "Кобзарі" до грудей, обмацував дермантинові обкладинки, хвалив роботу і, звісно, мене.
— А ти чого такий зелений?..
Я розповів.
— Та не бери до голови... А може, він нічого ще не знає... А може, просто по роботі...
О 9-ій начальник КДБ мене запитав:
— Що там у редакції?.. Що балакають?..
— Та нічо не балакають, пишуть…
— Пишуть...
— Пишуть...
— Ну, якби що — то ти нам... Зрозумів?..
Я промовчав.
— Зрозумів?!.
— Та зрозумів, зрозумів...
— Йди!..
Я пішов. На контакт більше не вийшли, визнали безперспективним. Увечері вийшов Антон до автобуса.
— Ну що?..
— Не взнали…
— А я тобі казав…
Приніс мені Антон збірку поезій Степана Будного, з яким вони навчались на одному факультеті в Чернівецькому університеті.