Соромно зізнатися, але я так і не вивчив Київ як слід. Тож хочу ознайомитися з цим чудовим містом докладніше.
— Ну що ж, я тобі покажу Київ. Ти ж мені свого часу показував Одесу і навіть катакомби, райські катакомби.
— Не перебільшуйте, пане капітан. Тоді ви якраз мене познайомили з підземною Одесою. Її земним раєм.
— Не відмовляюсь... Круто заварили тоді кашу одесити. Я й досі згадую знамениту операцію "Золотий апельсин", — він пильно поглянув на Віктора і подумав: "Типовий іноземець. Швед, фіни чи норвежець. А що, як спробувати? Власне, ризику тут майже ніякого. Окрім втрати цнотливості. Але чи маю я на це моральне право? Чи погодиться лейтенант Хорт?.." Останній, як завжди, глянувши в злегка зажурені й аналізуючі очі капітана, запитав:
— Знову якась операція?
— Ти вгадав.
— Я б з вами з великим задоволенням взяв у ній участь.
— Так уже й з великим... А якщо ризик? Постріли, смерть, петля на шиї і все таке інше?..
— Хто на що вчився...
— Я перебільшую, — капітан присів. Підсунув до себе чашечку кави, другу поставив перед лейтенантом. Коли секретарка полковника Ситорчука[2] залишила його кабінет, він продовжив, звертаючись до лейтенанта: — Ти надовго до нас? Де зупинився?
— На кілька днів. А зупинився в жіночому гуртожитку медінституту.
— Ти — і в жіночому?! — здивувався капітан. — І що, тебе отак вільно й без проблем пропускає комендант? Чи ти одягаєш спідничку?
— Там є сімейні кімнати, — запиваючи ледь не кожне слово кавою, не поспішаючи, відповів лейтенант.
— Ага, ти одружився!
— Не зовсім, — почервонів Хорт. — У мене тут подруга. Одеситка. Вона запросила в гості. Я живу в її кімнаті, а вона в своєї подруги...
— Сімейність не проходить...
Лейтенант заперечливо закивав головою.
— Сувора дисципліна... Ну і ми тільки придивляємось одне до одного. Вона моя однокласниця... Колись у сьомому класі я її за коси смикав...
— Зрозуміло, — капітан поставив чашку на блюдечко. — Ти мені скажи, лейтенанте, іноземну мову знаєш?
— Яку?
— Будь-яку, крім російської.
— Англійську, трохи французьку...
— А як з англійською? Для анкети, з словником?
— Ображаєте... Я ж себе готував для контррозвідки. Свого часу мріяв стати розвідником.
— Звичайно, резервним.
— Чому ж? Можливо й головним резидентом. Та побачив, що ця професія не знадобилася. Україна і США — країни-друзі.
— Дай Боже... Але сьогодні мова не про політику... Давай від Америки перейдемо до Європи. У нас тут одна пікантна операція намічається. Ми її охрестили "Європа-блюз". Власне, охрестили її не ми, а самі власники цього підпільного кабаре, готелю, притону, але от де вони знаходяться — ми ніяк не можемо вийти на їхню адресу, — Дубль підвівся. — Ми вже вшосте закидаємо блешню і результат — нуль цілих і нуль десятих. На нашу блешню щука не йде.
— А в чому суть справи?
— Розумієш, в аеропорту "Бориспіль" діє група по виловлюванню приїжджих іноземців. Часто в сіті цієї злочинної групи потрапляють і наші ділки, бізнесмени, вчені. Чи то їх приймають за імпортних українців, чи просто у них один критерій — валюта. Операція, на перший погляд, проста. Як нам стало відомо з газети "Нью-Йорк таймс", прилітаючи в "Бориспіль", ви сідаєте в таксі, щоб їхати там у своїх справах до Києва. До вас підсідає по дорозі пасажир, обкурює вас якимось дурманом, ви засинаєте і розплющуєте очі вже у обіймах двох чарівних юнок. Вас повністю тут обслуговують: годують, поять, купають і подають себе "на десерт". Потім кладуть перед вами рахунок, і ви змушені виплатити вельми кругленьку суму...
— Це вся сума з наявних купюр у гаманці клієнта? — перебив лейтенант капітана і від того почервонів.
— У тім то й річ, що не вся. Беруть по максимуму відповідно прейскуранта чи меню. Як хочеш, так і називай. Після цього відвозять туди, куди тобі треба. Але це вже на другу чи третю добу. Як тобі таке унікальне "обслуговування"? Розповідь очевидця й потерпілого від такого "обслуговування". Ось таку інформацію ми отримали через міністерство закордонних справ та від представника нью— йоркської місії при ООН.
— Але це може бути й вигадка.
— Так. Цілком можливо. Але ти ж знаєш, земля слухом повниться. Про це сьогодні говорить весь Київ.
— А заявники?
— Жодного! Або вони там дають підписку про мовчання, або... Або їм гідність не дозволяє про таке говорити... Словом, для нас це поки що загадка. Загадка мовчання. А може там не такі вже й великі бакси беруться, що про них бити в дзвони чи бігти до міліції — зайвий клопіт...
— Я зрозумів...
— Валіза в нас є. Власне, кілька контрабандних валіз з етикетками Копенгагена, Амстердама, Осло, Льєжа... Знайдеться і валюта для операції... Хочеш погуляти?..
Лейтенант посміхнувся. А по хвильці додав:
— Міліція, як і мистецтво, також вимагає жертв.
— У цьому випадку, гадаю, моральних. Убивств, Вікторе, не зафіксовано. Ми кілька днів проводили уже операцію. Кинули на неї приватного сищика Кублея... Та ти його знаєш по Одесі. Він же кругом суне свого носа. Тут він також його висунув і довелося його прищемити...
— І як?
— З нього іноземця не вийшло. Не клюнули ні на нього, ні на мене. Боюсь, ми обидва вже засвітилися. Або в ресторані, або в барі. Тебе проведемо через депутатську залу. В інвалютному магазині купиш щось там солідне. Звичайно, не "Панасонік" чи "Шарп". Цих товарів там, як сміття. Придбаєш якусь нашу петриківську шкатулку, може кілька баночок ікри. Іноземці це люблять. Наш гарний чи вірменський коньяк...
— Словом, випивку і закуску...
— Як аванс за перемогу в "Європі-блюз"... То як?
— Я погоджуюсь...
Капітан Дубль на мить заплющив очі. Задумався. Перед ним пропливла вчорашня картина, як вони запускали в операцію "Європа— блюз" приватного детектива Кублея. Він ледь стримував сміх, коли той з імпортними валізами в картатому костюмчику з краваткою-метеликом вискочив на бориспільський тротуар і закричав з невідомо яким акцентом: "Таксі!"
До нього одразу підскочило кілька приватних перевізників, і він зовсім розгубився. А потім оговтавшись, почав кожного почергово допитувати: "Ти таксі?"
— А тобі що тільки на таксі треба?
— Тільки на таксі...
— То мотай у чергу... Чого тут розкричався? Ми приватники... Простовбич кілька годин у черзі, тоді й на таксі до Києва доберешся...
Сищик, переодягнений в інтуриста і з фотоапаратом на грудях поплентався в чергу, де чекали люди таксі. Простояв там довгенько, його намагалися підібрати на підсадку, але Кублей не погоджувався...
— Я люблю їхати сам.
Не врятувало становища й наступне. Його підібрав зрештою таксист з третього таксопарку і благополучно довіз до готелю "Хрещатик", де на нього уже чекав розчарований капітан Дубль...
— Ніяка сволота на мене не вийшла й не зупинила... Ви, капітане, комуніст?
Дубль посміхнувся і сказав у відповідь:
— Не зрозумів!
— Обіцяли, як більшовики в сімнадцятому році, рай на землі, а що я одержав взамін? Обіцянку-комедію з цим імпортним чемоданом і краваткою-метеликом... Де ж ваші знамениті блондинки, шатенки, брюнетки? Де ж ваша "Феррарі", капітане, і де її чарівні очі?
— От саме про це ми й запитаємо її, як тільки зустрінемо.
— О'кей, капітане! Валюту, яку я щедро розтринькав на зло вам в кав'ярні, барі і за столиком ресторану, ви вже не отримаєте від мене. Вона вся ось тут, — він показав на свій живіт, який від того так і не збільшився.
— Пили маленькими дозами?
— Маленькими. Як ви наказували... Як іноземці п'ють. Ніякого подвійного віскі... Не більше сорока грамів з содовою... І після цього ви чекаєте змін?..
... Дубль, розплющивши очі, продовжував посміхатися.
— Комедія, — мовив капітан. — Оце згадав учорашню операцію за участі Кублея, яка зазнала повного фіаско. Щоправда, ми в цьому майже не сумнівалися... Але інтуїція... Ота дурнувата нав'язлива інтуїція, яка завжди підштовхує: "З Кублеєм вийде. Він щасливчик. На цього дурника обов'язково клюнуть..." Підвела інтуїція...
Щиро у відповідь сміявся і лейтенант.
Паспорт на ім'я шведа Карла Свенсона з столичного управління по боротьбі з контрабандою привезли того ж вечора. Кращі криміналісти фотокартку підклеїли так, ніби вона там існувала з дня народження документа.
— Маєш стати знаменитим Карлсоном, — посміхнувся капітан Дубль. — Але шведи в своїх паспортах повідомляють ще й колір своїх очей. У Свенсона, як і в тебе, очі голубі, лейтенанте Хорт. А все решта, як кажуть американці англійською мовою, о'кей... Вночі і виїжджаємо... "Європа-блюз" працює цілодобово...
Лейтенант Хорт ще раз ретельно оглянув себе. На ньому був гарно зшитий голландський костюм голубуватого кольору, модна краватка, чорні замшеві черевики сорок другого розміру, світло-солом'яна зачіска з лівим пробором. Довелося і над цим попрацювати. Хоч фотокартку й поміняли, але вирішили все таки лейтенанта Хорта трохи загримувати під справжнього комівояжера Свенсона.
— Європа-люкс, — поплескав його по плечу Дубль. — Цікаво тільки, які носи у шведів? Такі ж, як у тебе — короткі, м'ясисті і з веснянками, чи хрящуваті, тонкі і обтягнуті біленькою ніжною шкірою, що й сонця не бачила?..
— Мені пригадується, що в шведів носи обсипані веснянками.
— Сонця нема в природі, сонця навколо носів. Ти це хотів сказати? Ну, гаразд. "Рено" подано. Номери французькі. В'їжджаємо прямо на аеродром. Сьогодні останній рейс "Люфтганзи" з Франкфурта-на-Майні... З цією групою і вийдеш... Тримайся поважно і трохи розгублено... Так, ніби тебе мали зустріти, але не зустріли, і ти опинився один на один у невідомій тобі країні.
Виїхали вчотирьох: капітан Дубль, сержант Квочка, водій Голубей і, звичайно, переодягнений лейтенант Хорт.
Голубей вів машину вправно. Трьохлінійна автострада на Бориспіль бігла перед їхніми очима, освітлена дорожніми ліхтарями у вигляді авіалайнерів, що піднялися у небо, і щезала під передніми колесами.
Обабіч дорожніх смуг простягся густий мішаний ліс. Степняку і людині, яка народилася на чорноморському узбережжі, лейтенантові Хорту здавалося, що він не в Україні, а й справді десь у Швейцарії чи Німеччині. Все йому тут подобалося. Як цю гарну трасу, так і Київ він бачив уперше. Їх переганяли "Тойоти", "Мазди", пролетіло повз них і кілька машин знаменитої фірми "Вольво".
— "Вольво" у нас не знайшлося.