Ключ до вбивства

Олег Чорногуз

Сторінка 5 з 17

На все добре! Бажаю вам творчих успіхів! — Капітан енергійно потиснув скульпторові руку.

Герман Поліщук підозріло глянув на нього і, здається, у словах "Бажаю вам творчих успіхів!" не відчув іронії, заспокоївся. По той бік дверей недружними голосами завели "Де ж ти, хмелю..."

Розділ IV

Панчука-молодшого капітан Дубль знайшов у редакційній курильні. Риф помітив його одразу й хутко тицьнув цигарку під кран, з якого, видно, постійно текла вода. Кинув недопалок до урни...

— Вітаю, капітане! Я до ваших послуг. Судячи з вашого сяючого обличчя, ви вже виграли ящик коньяку?.. Чи не так, капітане?

— До коньяку ще далеко, Рифе. Але дещо я вже знайшов...

— Ви ще й досі сумніваєтесь...

— Сумнівається Макс...

— А, цей флегматичний судмедексперт... А ля Бальзак з ланцетом у руках... і з черевцем, що нависає над паском?..

— Так, він не вірить, що вашого батька вбили...

— А ви, капітане?

— Я також. Боюсь, що доведеться мені купувати ящик коньяку для Макса...

— А я боюсь, що ви цього разу помиляєтесь, капітане Дубль, або розігруєте мене, маючи уже щось на оці.

— Я не можу зрозуміти, звідки все-таки у вас така впевненість, Рифе? Ви про вбивство батька говорите так, ніби були при цьому присутні...

— Ви сказали цікаве слово: "присутні"... А я все чекав фрази "ви брали в цьому участь"...

— Не треба іронізувати, Рифе, — жестом зупинив його Дубль. — Маю до вас кілька запитань... Перше, чому ви мені не все доказуєте, а тільки подаєте факти маленькими дозами? Я б сказав факти у кредит...

— Що ви маєте на увазі?..

— Скажімо, смерть вашої матері. Адже вона також повісилась?.. То було вбивство чи самогубство? Як на ваш погляд?

— Як на сьогоднішній мій погляд, убивство, капітане!..

— Також убивство?!

— Так!

— Хто ж кого убив?

— Батько убив матір...

— Але ж мати сама накинула зашморг на шию?

— Так. Вона зробила точно так, як це зробив мій батько. Вона зав'язала собі рот... Щоб не вивалився язик... Мати моя — красуня. Нині б сказали "міс Україна". Хоча, може, жила-мріяла досить-та­ки старомодною Україною... Епохи просвіти чи епохи цнотливості. Коротше, епохи минулих століть. Принаймні, тоді матері мало б виповнитися всього тридцять років. А мені й тоді, і тепер здається, що вона прийшла у цей світ в епоху останнього гетьмана України... Так ось: батько її вбив. Морально вбив! Батько належав світові... Точніше, світ батька належав світові, а світ матері належав тільки Україні...

— Ви все намагаєтесь відволікти мене у глиб історії, а я вас питаю про сьогоднішній день. Чому ви мені не сказали про сімейну обітницю, наприклад? Не сказали й про жінку, яку покохав після смерті матері ваш батько...

— Я не знав цієї жінки, батько приховував від мене. Чи, може, просто соромився... Його все життя мучила совість, він не міг одружитися, хоча й хотів... Але він дав мені слово, на могилі матері... Це його друге слово, котре він так само порушив... Я знаю — він мав жінку, я це відчував, бачив... Я помічав на його дачі жіночі шпиль­ки... Недопалки із слідами губної помади... Таку ж помаду на вінцях чашок і чарочок... Мені здавалося, що він водиться з якоюсь вульгарною дамою, хотів її хоч раз зустріти, але це мені ніяк не вдавало­ся. Чи вона завжди виходила через чорний хід, чи він умудрявся зустрічатися з нею тільки тоді, коли я їздив у відрядження? Сказа­ти не беруся.

— Ще одне запитання, Рифе. Коли народився ваш батько?

— У день своєї смерті, капітане. Вам здається це дивним?

— Сьомого листопада?..

— Так, сьомого... Сьомого листопада він народився, сьомого листопада він зрадив матір, сьомого ж листопада...

— Ви щось не домовляєте, Рифе?

— Ви мене весь час збиваєте. Я досі був переконаний, що його повісили, а ви мені знову доводите, що він повісився сам...

— Ви не допускаєте, що його заїла совість?..

— Через десять років?.. Саме того дня, коли він збирався одружуватися?.. Знаєте, капітане...

— Це щось нове для мене, — перебив молодика Дубль. — Факти воістину в кредит...

— Що саме? Що він мав того дня одружитися? Та я просто забув... Ви б на моєму місці не забули?.. Чи ви вважаєте, що я належу до тих синів, для яких смерть батька і смерть матері...

— Я бачу, Рифе, як ви переживаєте, але... — знизав плечима капітан.

— Але, — підхопив Риф, — чому я не сказав, що батько мав одружитися? Бачите, я зосередився на вбивстві... Розкидані книги, пет­ля, принесена кимось і звідкись, ключ, яким відчиняються усі двері дачі... У тому всьому могли розібратися тільки батько, я і... і не знаю, хто ще... Хтось такий, про чиє існування я не чув, не відав...

— Це могла бути жінка... Ви не припускаєте, Рифе?..

— Я гадаю, що то мав би бути чоловік. Я не знаю, хто він. Але відвідувач, який того дня прийшов до батька, аби подарувати йому на іменини власну смерть... То могла бути тільки знайома людина, до того ж, дуже сильна. Отже — чоловічої статі... Мій батько не лю­бив високих чи великих жінок... Він завжди говорив, що великі жінки створені для роботи, а маленькі — для кохання...

— Нам вдалося встановити, що того дня й справді його провідував чоловік. Швидше за все — юнак... Вашого зросту... І одяг, до речі, схожий на ваш. Ось тільки куртка, хоч і голуба, але не джинсова... І очі... Лице квадратне, з випнутими вилицями, монголоподібне... Це засвідчила одна з пацієнток санаторію "Лель".

— Ви мені також деяку інформацію, капітане, як ви висловлюєтесь, подаєте в кредит... Знайшли пляшку з-під вина. "Старий за­мок"... Відбитків пальців, я певний, нема...

— Як не прикро, але є, Рифе...

— Ви мене інтригуєте, капітане! Сподіваюсь, вони не збігаються з моїми? Чи ви прийшли, щоб підсунути мені склянку і взяти мої відбитки?

— Не іронізуйте, Рифе... Ваших відбитків цілком достатньо на дачі: на ключах, на ручках дверей, на кермі автомобіля...

— І що ж?

— Ви можете заспокоїтися, ідентичності не виявлено...

— Може, я в такому випадку ставив відбитки пальців відрубаної руки?.. В примітивних детективах і таке трапляється...

— Рифе, давайте по щирості. Ми повинні допомогти один одному. Мені потрібна ширша інформація. У вашого батька була жінка...

— Я про неї нічого не знаю! — категорично відрубав журналіст.

— Не знаєте чи нічого не хочете сказати про неї?

— Не знаю...

— А що ви можете сказати про жінку, з якою він хотів одружитися?

— Для мене це також загадка. Ви бачили цю жінку? Вона йшла оддалік від батькової труни.

— Вона мені здалася височенькою...

— Так, капітане. Я б сказав, просто висока... Батько ніколи таких не любив. Довгі ноги, сильна статура, гарне, трохи дрібнувате, але досить вродливе обличчя... Батько любив спочатку обличчя. А потім уже дивився на зріст, талію, ноги...

— Ви непогано вивчили батькові смаки...

— Він часто ділився зі мною своїми роздумами. Навіть, знаєте, просив дозволу на одруження.

— І що ж ви?..

— Я йому сказав: тільки через десять років після смерті матері...

— Чому через десять, а не вісім чи дванадцять...

— Ви ж помітили, капітане, ми, Панчуки, усі закомплексовані. Втім, тут я просто назвав навмання круглу дату...

— Отже, ви дали згоду на батькове одруження?

— Так. Але хтось його таки не дав. Якщо не сказати...

— То ви вважаєте, — поспішно перебив капітан, — що в цій загадковій справі слід шукати жінку?

— Поки що вам слід шукати юнака з випнутими вилицями. Куртку він може поміняти, якщо не поміняв... А от вилиці...

— Спасибі за підказку, Рифе, — іронічно закивав головою Дубль. — Ми так і зробили. До речі, знаєте, той юнак зупинив на трасі іно­марку з дипломатичними номерами...

— Цікаво, хто цього бандюгу підібрав? — пробурмотів Риф. — Тепер так важко зупинити й простий автомобіль, щоб кудись під'їхати. Мені як журналістові це дуже добре відомо. Але щоб зупинився автомобіль, та ще й з дипломатичними номерами?.. Дивно!..

Раптом двері кабінету рвучко відчинилися. Не привітавшись, поріг переступив опецькуватий чоловік років під п'ятдесят. З усього відчувалося, що це — господар кабінету, що він не дуже задоволений несподіваними гостями за його столом.

— Рифе, що це означає?

— Знайомтесь, — спокійно мовив Риф. — Це наш редактор... А це, Юрію Максимовичу, знаменитий капітан Дубль. Власного персоною...

— Дуже радий, — вмить подобрішавши, кивнув редактор. — Як­що вам потрібний кабінет, то будь ласка, я можу вийти...

"Не редактор, а сама люб'язність", — подумки гмукнув Дубль і підвівся:

— Може, ми з паном Панчуком трохи пройдемося? Якщо не заперечуєте, — чемно вклонився у бік редактора.

— Ми не в міліції і не чиновники, — замість шефа поспішно запевнив Риф і додав явно не для капітана: — Я матеріал здав... Тепер у пошуках нових тем...

Коли вони опинились на вулиці, запобігливо запропонував:

— Давайте зайдемо до "Максима"? Я пригощаю... Ви що п'єте: горілку, коньяк, шампанське?

— Я п'ю все, Рифе. Тільки не зараз — я ж за кермом...

— А де ж ваш автомобіль? Де ваш сержант Ягідка? — Риф знову осідлав іронічного коника.

— Ягідка надзвонює. По дипломатичному корпусу...

— Зрозуміло... Посадили на телефон. Знайома картинка: ми також часто просиджуємо біля апаратів. Редактор цього не любить, але що поробиш... У такому разі — по чашечці кави?

— Якщо з молоком...

— Ну, капітане... Тут ви чимось нагадуєте мого батька... Втім, хай буде по-вашому: з молоком, то з молоком. Спеціально для вас замовлю...

Вони сіли за окремий столик. Капітан за звичкою любив сідати у дальні куточки — звідти видно увесь зал: як хто входить, як виходить, як обслуговують знайомих, що виносять з кухні, що обміню­ють і що пропонують... Адже в кафе, як і в усіх ресторанах, життя подвійне, якщо не потрійне...

Підійшла офіціантка, пофарбована у колір, який до вподоби, оче­видно, її коханому чи, швидше, коханцю.

— Дві кави, — звелів Риф. — Мені — як завжди: сто грамів, бутерброд, а для мого нового шефа — шматок фірмового пирога з маком і горішками... А каву обов'язково з молоком.

— Молока немає, Рифе.

— Я так і знав. Долий вершками... Шеф і вершки любить.

— Ну, ти даєш...

— Даю не я — я тільки беру... Інтерв'ю.

— У вас це так називається? — гмукнула офіціантка.

— А у вас? — Риф лагідно поплескав її по округлій сідниці.

— Ну й нахаба ж ти, Рифе...

Він випив свої сто грамів, закусив бутербродом, не забувши перед тим виголосити тост:

— За тих, хто не п'є, капітане.

1 2 3 4 5 6 7