На все добре! Бажаю вам творчих успіхів! — Капітан енергійно потиснув скульпторові руку.
Герман Поліщук підозріло глянув на нього і, здається, у словах "Бажаю вам творчих успіхів!" не відчув іронії, заспокоївся. По той бік дверей недружними голосами завели "Де ж ти, хмелю..."
Розділ IV
Панчука-молодшого капітан Дубль знайшов у редакційній курильні. Риф помітив його одразу й хутко тицьнув цигарку під кран, з якого, видно, постійно текла вода. Кинув недопалок до урни...
— Вітаю, капітане! Я до ваших послуг. Судячи з вашого сяючого обличчя, ви вже виграли ящик коньяку?.. Чи не так, капітане?
— До коньяку ще далеко, Рифе. Але дещо я вже знайшов...
— Ви ще й досі сумніваєтесь...
— Сумнівається Макс...
— А, цей флегматичний судмедексперт... А ля Бальзак з ланцетом у руках... і з черевцем, що нависає над паском?..
— Так, він не вірить, що вашого батька вбили...
— А ви, капітане?
— Я також. Боюсь, що доведеться мені купувати ящик коньяку для Макса...
— А я боюсь, що ви цього разу помиляєтесь, капітане Дубль, або розігруєте мене, маючи уже щось на оці.
— Я не можу зрозуміти, звідки все-таки у вас така впевненість, Рифе? Ви про вбивство батька говорите так, ніби були при цьому присутні...
— Ви сказали цікаве слово: "присутні"... А я все чекав фрази "ви брали в цьому участь"...
— Не треба іронізувати, Рифе, — жестом зупинив його Дубль. — Маю до вас кілька запитань... Перше, чому ви мені не все доказуєте, а тільки подаєте факти маленькими дозами? Я б сказав факти у кредит...
— Що ви маєте на увазі?..
— Скажімо, смерть вашої матері. Адже вона також повісилась?.. То було вбивство чи самогубство? Як на ваш погляд?
— Як на сьогоднішній мій погляд, убивство, капітане!..
— Також убивство?!
— Так!
— Хто ж кого убив?
— Батько убив матір...
— Але ж мати сама накинула зашморг на шию?
— Так. Вона зробила точно так, як це зробив мій батько. Вона зав'язала собі рот... Щоб не вивалився язик... Мати моя — красуня. Нині б сказали "міс Україна". Хоча, може, жила-мріяла досить-таки старомодною Україною... Епохи просвіти чи епохи цнотливості. Коротше, епохи минулих століть. Принаймні, тоді матері мало б виповнитися всього тридцять років. А мені й тоді, і тепер здається, що вона прийшла у цей світ в епоху останнього гетьмана України... Так ось: батько її вбив. Морально вбив! Батько належав світові... Точніше, світ батька належав світові, а світ матері належав тільки Україні...
— Ви все намагаєтесь відволікти мене у глиб історії, а я вас питаю про сьогоднішній день. Чому ви мені не сказали про сімейну обітницю, наприклад? Не сказали й про жінку, яку покохав після смерті матері ваш батько...
— Я не знав цієї жінки, батько приховував від мене. Чи, може, просто соромився... Його все життя мучила совість, він не міг одружитися, хоча й хотів... Але він дав мені слово, на могилі матері... Це його друге слово, котре він так само порушив... Я знаю — він мав жінку, я це відчував, бачив... Я помічав на його дачі жіночі шпильки... Недопалки із слідами губної помади... Таку ж помаду на вінцях чашок і чарочок... Мені здавалося, що він водиться з якоюсь вульгарною дамою, хотів її хоч раз зустріти, але це мені ніяк не вдавалося. Чи вона завжди виходила через чорний хід, чи він умудрявся зустрічатися з нею тільки тоді, коли я їздив у відрядження? Сказати не беруся.
— Ще одне запитання, Рифе. Коли народився ваш батько?
— У день своєї смерті, капітане. Вам здається це дивним?
— Сьомого листопада?..
— Так, сьомого... Сьомого листопада він народився, сьомого листопада він зрадив матір, сьомого ж листопада...
— Ви щось не домовляєте, Рифе?
— Ви мене весь час збиваєте. Я досі був переконаний, що його повісили, а ви мені знову доводите, що він повісився сам...
— Ви не допускаєте, що його заїла совість?..
— Через десять років?.. Саме того дня, коли він збирався одружуватися?.. Знаєте, капітане...
— Це щось нове для мене, — перебив молодика Дубль. — Факти воістину в кредит...
— Що саме? Що він мав того дня одружитися? Та я просто забув... Ви б на моєму місці не забули?.. Чи ви вважаєте, що я належу до тих синів, для яких смерть батька і смерть матері...
— Я бачу, Рифе, як ви переживаєте, але... — знизав плечима капітан.
— Але, — підхопив Риф, — чому я не сказав, що батько мав одружитися? Бачите, я зосередився на вбивстві... Розкидані книги, петля, принесена кимось і звідкись, ключ, яким відчиняються усі двері дачі... У тому всьому могли розібратися тільки батько, я і... і не знаю, хто ще... Хтось такий, про чиє існування я не чув, не відав...
— Це могла бути жінка... Ви не припускаєте, Рифе?..
— Я гадаю, що то мав би бути чоловік. Я не знаю, хто він. Але відвідувач, який того дня прийшов до батька, аби подарувати йому на іменини власну смерть... То могла бути тільки знайома людина, до того ж, дуже сильна. Отже — чоловічої статі... Мій батько не любив високих чи великих жінок... Він завжди говорив, що великі жінки створені для роботи, а маленькі — для кохання...
— Нам вдалося встановити, що того дня й справді його провідував чоловік. Швидше за все — юнак... Вашого зросту... І одяг, до речі, схожий на ваш. Ось тільки куртка, хоч і голуба, але не джинсова... І очі... Лице квадратне, з випнутими вилицями, монголоподібне... Це засвідчила одна з пацієнток санаторію "Лель".
— Ви мені також деяку інформацію, капітане, як ви висловлюєтесь, подаєте в кредит... Знайшли пляшку з-під вина. "Старий замок"... Відбитків пальців, я певний, нема...
— Як не прикро, але є, Рифе...
— Ви мене інтригуєте, капітане! Сподіваюсь, вони не збігаються з моїми? Чи ви прийшли, щоб підсунути мені склянку і взяти мої відбитки?
— Не іронізуйте, Рифе... Ваших відбитків цілком достатньо на дачі: на ключах, на ручках дверей, на кермі автомобіля...
— І що ж?
— Ви можете заспокоїтися, ідентичності не виявлено...
— Може, я в такому випадку ставив відбитки пальців відрубаної руки?.. В примітивних детективах і таке трапляється...
— Рифе, давайте по щирості. Ми повинні допомогти один одному. Мені потрібна ширша інформація. У вашого батька була жінка...
— Я про неї нічого не знаю! — категорично відрубав журналіст.
— Не знаєте чи нічого не хочете сказати про неї?
— Не знаю...
— А що ви можете сказати про жінку, з якою він хотів одружитися?
— Для мене це також загадка. Ви бачили цю жінку? Вона йшла оддалік від батькової труни.
— Вона мені здалася височенькою...
— Так, капітане. Я б сказав, просто висока... Батько ніколи таких не любив. Довгі ноги, сильна статура, гарне, трохи дрібнувате, але досить вродливе обличчя... Батько любив спочатку обличчя. А потім уже дивився на зріст, талію, ноги...
— Ви непогано вивчили батькові смаки...
— Він часто ділився зі мною своїми роздумами. Навіть, знаєте, просив дозволу на одруження.
— І що ж ви?..
— Я йому сказав: тільки через десять років після смерті матері...
— Чому через десять, а не вісім чи дванадцять...
— Ви ж помітили, капітане, ми, Панчуки, усі закомплексовані. Втім, тут я просто назвав навмання круглу дату...
— Отже, ви дали згоду на батькове одруження?
— Так. Але хтось його таки не дав. Якщо не сказати...
— То ви вважаєте, — поспішно перебив капітан, — що в цій загадковій справі слід шукати жінку?
— Поки що вам слід шукати юнака з випнутими вилицями. Куртку він може поміняти, якщо не поміняв... А от вилиці...
— Спасибі за підказку, Рифе, — іронічно закивав головою Дубль. — Ми так і зробили. До речі, знаєте, той юнак зупинив на трасі іномарку з дипломатичними номерами...
— Цікаво, хто цього бандюгу підібрав? — пробурмотів Риф. — Тепер так важко зупинити й простий автомобіль, щоб кудись під'їхати. Мені як журналістові це дуже добре відомо. Але щоб зупинився автомобіль, та ще й з дипломатичними номерами?.. Дивно!..
Раптом двері кабінету рвучко відчинилися. Не привітавшись, поріг переступив опецькуватий чоловік років під п'ятдесят. З усього відчувалося, що це — господар кабінету, що він не дуже задоволений несподіваними гостями за його столом.
— Рифе, що це означає?
— Знайомтесь, — спокійно мовив Риф. — Це наш редактор... А це, Юрію Максимовичу, знаменитий капітан Дубль. Власного персоною...
— Дуже радий, — вмить подобрішавши, кивнув редактор. — Якщо вам потрібний кабінет, то будь ласка, я можу вийти...
"Не редактор, а сама люб'язність", — подумки гмукнув Дубль і підвівся:
— Може, ми з паном Панчуком трохи пройдемося? Якщо не заперечуєте, — чемно вклонився у бік редактора.
— Ми не в міліції і не чиновники, — замість шефа поспішно запевнив Риф і додав явно не для капітана: — Я матеріал здав... Тепер у пошуках нових тем...
Коли вони опинились на вулиці, запобігливо запропонував:
— Давайте зайдемо до "Максима"? Я пригощаю... Ви що п'єте: горілку, коньяк, шампанське?
— Я п'ю все, Рифе. Тільки не зараз — я ж за кермом...
— А де ж ваш автомобіль? Де ваш сержант Ягідка? — Риф знову осідлав іронічного коника.
— Ягідка надзвонює. По дипломатичному корпусу...
— Зрозуміло... Посадили на телефон. Знайома картинка: ми також часто просиджуємо біля апаратів. Редактор цього не любить, але що поробиш... У такому разі — по чашечці кави?
— Якщо з молоком...
— Ну, капітане... Тут ви чимось нагадуєте мого батька... Втім, хай буде по-вашому: з молоком, то з молоком. Спеціально для вас замовлю...
Вони сіли за окремий столик. Капітан за звичкою любив сідати у дальні куточки — звідти видно увесь зал: як хто входить, як виходить, як обслуговують знайомих, що виносять з кухні, що обмінюють і що пропонують... Адже в кафе, як і в усіх ресторанах, життя подвійне, якщо не потрійне...
Підійшла офіціантка, пофарбована у колір, який до вподоби, очевидно, її коханому чи, швидше, коханцю.
— Дві кави, — звелів Риф. — Мені — як завжди: сто грамів, бутерброд, а для мого нового шефа — шматок фірмового пирога з маком і горішками... А каву обов'язково з молоком.
— Молока немає, Рифе.
— Я так і знав. Долий вершками... Шеф і вершки любить.
— Ну, ти даєш...
— Даю не я — я тільки беру... Інтерв'ю.
— У вас це так називається? — гмукнула офіціантка.
— А у вас? — Риф лагідно поплескав її по округлій сідниці.
— Ну й нахаба ж ти, Рифе...
Він випив свої сто грамів, закусив бутербродом, не забувши перед тим виголосити тост:
— За тих, хто не п'є, капітане.